Вчора в Ботанічному саду до мене призналась Оля, що була кур’єром в Спілці письменників. Ніби зраділа, але далі в розмові виявилась дивною — чи то вона взагалі легковажна трохи, чи занадто розгублена під впливом усіх подій. Щось несерйозне і навіть підозріле. Я постарався швидше скінчити з нею розмову.
Заходила Люся Шкаруба, приятелька Ніни. Зітхає за своїм Женьою, що мобілізований був большевиками й досі про себе звістки не подав. Він безоглядно завжди зраджував її, а вона, бачте, все одно зітхає й побивається за ним. Нашу розлуку сприйняла вразливо, хоч і дорікала дуже Ніні й сказала, що Ніна згодом дуже пожаліє. Ет, не люблю я цих трафаретів і вегетаріанства... Більшість наших теперішніх жінок і дівчат [... — Ред.] запопадливо липнуть до німців і з перших же днів у найгірший спосіб узялись "репрезентувати" націю. Все це, виховане ще большевизмом, без міцних моральних і національних засад, ні чорта не варте — його слід було б знищити, випекти з життя, як пошесть, як гангрену. Про цих жінок і дівчаток ми ще будемо в свій час рішуче говорити, і наш присуд мусить бути найсуворі-ший. Це — гидота, гнилизна, струп. До всіх болів мого народу — ще й цей, соромом пройнятий біль!
14/УІІ — 42 р.
13-та година. Допіру були в мене Кавалерідзе і Влас Самчук. Кавал. привів Самчука познайомити, зв’язати. Самчук старший віком, ніж я собі уявляв, і взагалі не такий, як я уявляв — присадкуватий, досить уже посивілий, хоч обличчя свіже (він не палить), стриманий в рухах, послідовний і спокійний в думці. Хоч згодом, коли я почав розповідати деякі факти з життя укр. совєт. літератури, помітно пожвавішав, зайорзав на канапі, хлопнув мене по-хлопчачому по рамені і якось безпосередньо, тепло, весело, злетіло у нього слово: друже... Він просить дати матеріал (белетристичний) до журналу, що буде друкуватися в Полтаві з дозволу військ, нім. влади і що редагування його запропоновано Самчукові. Вийти має конче до 1 вересня. Працює він зараз в ДНБ, маючи завдання писати два фейлетони на тиждень. Сидів місяць у в’язниці, була перспектива вислання до Нім-и, але потім залишили його знову в Рівному. Я трохи похвалив його "Марію", подякувавши за те, що таку загалом потрібну книжку він написав, чого ми в совєтських умовах не могли, звичайно, собі дозволити. Докладніше про неї я заангажувався поговорити при іншій нагоді. Він, видко, був приємно схвильований, але почервонів. Він взагалі, помітив я, червоніє хвилинами, — добра ознака. Обіцяв іще зайти, бо тут перебуватиме ще кілька днів. Умовились якось днями разом у Дніпрі покупатись.
Кавалерідзе хоче організувати новий український драматичний театр і просить співробітництва. Треба йому конче і всіляко
допомогти. Сьогодні, до речі, бачив у відділі мистецтв "корифея" Сагатовського, — його треба швидко вбік, десь до архіву, а натомість щось свіже, нове, життєздатне і перспективне на зразок Кавалерідзе. Візьмусь в цьому напрямкові "обробляти" Костюка.
Вчора — вечірній чай у Базилевських, де познайомився з Ю. Тарковичем. Молода ще людина, але поміркована. Зовні — типовий представник нової генерації захід, українців. Змістом своїм типовости цієї додержує лише частково. Нема отієї романтичної революційної зафарблености і характерного нахилу до теоретизування. Передав мені привітання від П. Сагайдачного, з яким мав розмову про мене у Львові. Взяв зі мною інтерв’ю про евакуацію письменників із Києва та про мої пригоди в Харкові — для "Краківських вістей" (між іншим, Самчук казав, що редагував інтерв’ю зі мною Малиновського і скерував до друку). Таркович збирається проскочити до Харкова, я дав йому адресу редакції "Н. У.". Розповідав про Дудіна, ред-ра рос. газети в Києві, як той оце недавно, бувши в Берліні, подав райхскомісарові меморандум і там рішуче зазначив: українці на східніх землях — або комуністи, або націоналісти. Але меморандум цей переходив канцелярію, де працюють якраз українці, досвідчені вже в таких справах люди, і вони додали до меморандума своє коротке пояснення, змістом якого було, що це, мовляв, звичайнісінька гола провокація чергового російського великодержавника. Коли меморандум дійшов до рук вищого начальства, начальство його відкинуло з іронічною усмішкою. Так безплідно і безславно скінчилась дудінська провокація. Яка сволота! Недарма я з першого моменту, коли познайомився з ним, відчув до цього "бар-чука" сильне упередження.
Таркович вітав мене, що я не взяв участи в "Нов. Укр. Слові", і радив швидше їхати до Львова, де, запевняв він, мене дуже радо приймуть і допоможуть вилікуватись. Потім, повернувши вже на зиму до Києва, я зможу братися до роботи як слід. Він, розміркований хлопець, має цілковиту рацію, — але як цього всього доскочити?
Базилевський, коли ми залишились на самоті, просив ради, як йому повестися — пропонують йому їхати до Берліна і відбути там курс спеціального навчання для праці в системі держави, тобто майбутньої укр-ї держави. Викликали його й подали пропозицію німці, але ініціатива, за всіма ознаками, виходить з кіл гетьманських. Отже, за всіма ознаками, шанси гетьманату піднялися?.. Я, звичайно, замість якоїсь твердої поради, відповів йому, що такі кроки в людському житті спрямовуються лише за глибокими особистими політичними переконаннями і розв’язати це може і мусить тільки він сам. Додав, правда, запитання: чи популярний може бути гетьман на нашій Україні після компро-мітації в 1918 р.? Як на його думку?
— Ні, — рішуче відповів він.
Він передав мені запрошення від комісії з усталення укр. правопису, яка зараз працює в Києві, — взяти в ній участь. Довідавшись, що там є група, яка обстоює т.зв. "академправопис часів Скрипника" і змагається з групою Грунського (дещо русофільською), я погодився.
18/УІІ — 42 р.
Сьогодні вранці поїхав на Рівне автобусом Самчук. Він ночував у мене. Позавчора ще зайшов з дружиною, я запросив їх у мене перебути, і вони охоче погодились, бо досі були надто далеко від центру міста — у Кавалерідзе. З Самчуком швидко й легко заприятелювали, багато ходили разом по місту і багато говорили про найцікавіші справи. Подарував йому деякі свої книжки й фото. Він обіцяв конче надіслати мені чи передати якось свою "Волинь". Запрошував конче до Рівного. Написав (од мене передаючи привіт) листа Маланюкові у Варшаву. Ма-ланюк зараз працює десь там топографом.