І чим ти міг зарадити? сам, недалеко від них утеклий; чим? тим, що опишеш їх? лукава побрехенька; їм ніхто не зарадить; дивлячись на таке, втрачає дар мови і внутрішній голос; думай про щось майбутнє; думай про літо: на ніч читатимеш книжки по рибальству; як яку рибу в який спосіб зловити? і ранок будитиме азартом добувача, рискучою тривогою диких звірів, що десь нарощують м’язи, нагулюють жир, сушать гриби по дуплавинах сухостоїн, чистять і вглиб розкопують нори, щетинистими боками витирають живицю на стовбурах, ікластими рилами підкопують мох і коріння в старому ялиннику, раптово зриваються з місця і, випробувавши всю силу бігу, впевнені, що ніяка стрімкість не обжене страху, вже повільніше, вже змирившись із наближенням осені, з тугою збайдужілості добувають харч, під старезними дубами донесхочу плямкають жолуддям, сфиркують росяну павутину з ніздрів і, злякавшись луни, довго вслухаються в глухе, навітрене, тоскне, мов болісні зітхи, наближення; літо навмисне притишувало відхід, щоб всяка плоть вбулася в радісній силі і відкинула навіть здогад про зиму; літом ти знав, чого ждати: відвідин доньки, гостей, погожої чистої днини, раптового деренчання будильника, поспіху на першу електричку; все зладноване звечора: спінінги і підсачок прив’язані до велосипедної рами, в рюкзаку складено котушки з жилкою, окремий пакунок з латунними дзвониками і дротяними, спіралевидними кормушками на донну рибу, окремо в кульках розтикані ароматичні краплі в пляшечці, пересмажена пахуча макуха, запасні гачки й повідки з японської жилки, окремо, загорнутий кількома газетами, сидір: огірки, сало, консерва з тушонкою, хліб, пиріг, печиво і повний спецій і молодої картоплі армійський, похідний казанок, у якому варитимем юшку; тепер лишилося зладнувати кашу; розмочений звечора горох на малому вогні газплити доводити до вмлівання й товкти макогоном, і досипати поволі манку з долоні, і розтовкувати до густини сирої гуми; тоді ще потримати над полум’ям, доки каша підгорить і вся спухириться важкою півкулею— тоді вистукати з каструлі на підлогу, дати, щоб прохолола і загорнути плескача в полотняну пілку, покласти в рюкзак, постояти, позгадувати, що міг ще забути, згадати про питну воду, запхнути в бічну кишеню рюкзака пластикову пляшку з водою, замкнути хату і, взявши велосипеда за руля, відкрити фіртку і вийти в провулок; тиша над залізницею підмовляє, що скоро оголошуватимуть електричку; йти непоспіхом, за декілька десятків метрів до перону пригадуючи: чи загвинтив балона з газом? чи правильно заховав ключа? чи не затхнеться позавчорашня риба в ропі, яку не встиг зцідити з емальованої миски; великі, розрізані поздовж спини лящури, пригнічені накривкою і випареним камінцем, великі рибини просичувались сіллю до пори, коли їх вивісять вниз головами на гачках, почіплять на дроті в широкому, оббитому дрібною сіткою, ящику і виставлять на обвітря в затінку; під кінець літа приїде донька з двома розмальованими пакетами,— в одному іграшки, в другому підручники й одяг,— і ви разом помічатимете: сіль на лусці лящів сріблястіє що день, то дужче, немов дзеркальніє душа риби, і вся вона починає світитись м’яким вощаним світлом; потім, одного ранку, ви спакуєте раколовки в рюкзак,— туди ж поміститься і оранжева палатка,— сядете в електричку, зійдете на невеликій станції з вишнями пообік залізниці, донька застрибне на раму, вже не дитина, але й не підліток, усміхнена, розгублена, цибато незграбна, з тонкими тростиновими руками, що так судомно й приречено стискають руля, ніби хапнувши за щось розжарене і з болем відштовхуючи його від себе; перестрашена легкість прозорила дитяче тіло; малим тебе так само везли з горба на рамі і було страшно до невагомості, до нечуття себе— вітер сік по очах, по вухах, колеса набирали розгону, на рамі підкидало й гепало так, немов тіло вдихнуло іншу, тяжчу, затятішу, витривалішу душу, і, перетворене раптом на подобизну всіх стрімких і блукальних, всіх нічийних тривог, переляків, жахів стало серцем дороги і билося в ритмі нескінченної втечі; коли ви з донькою виїдете за станцію, чиста і свіжа ранкова синь гойднеться назустріч вам, дорога вестиме до лісу— повз підстанцію з великими ящиками трансформаторів, повз озерце з горіховою водою, повз старий цегельний завод із білоцементною курявою повсюди— ви звернете направо, стежка петляне вниз, а там, понад річкою, небо стане ще синішим і глибшим; ще терпкіш, до запомороки, війне живичним, грибним, зеленоглицевим духом соснини, дві вколесовані жовтоглиняні колії збігатимуть краєм галявини й житнього поля, от ковзнуть у долину, проте дотоді ти ще минеш колгоспну череду на вигоні з двома сріблястими, молочними цистернами, минеш городи, ледь підв’яле сінце на покосах і подекуди складене в копички, минеш короварник під лісом, дзявкотливе, не зле, але вдуріле з самотності собача, що кинеться з явкітом від будки сторожа на цегельні, минеш все намріяне, стільки раз подумки бачене, коли зимовим безпросвітком уявляв, як поїдете до річки; і от дорога хибнеться вправо, колесо переїде суничні пагони, що за ніч простяглися на вколесовану, вгріту колію, і вже на схмелілій швидкості велосипед промайне розвітистого дуба і старе кострище, гальма пищатимуть, звертай ліворуч, і долина і річка в затінку вільшин лагідно, мов звільнившись від всіх дорожніх острахів, побіжать вам назустріч. А поки що ти їдеш електричкою, вертаєш із міста, просмердженого дохлими щурами в каналізації і похіттю заздрощів; ти з’являвся там безпідставно— робота і гроші давно зцурались тебе— з’являвся за прикладом комети, що впочатку чорнобиліани кресала виднокіл і від всього нею побаченого, дикішого, аніж космічний морок мільйонів літ, дим, як крик, валував на пів неба; камінь і той відмовлявсь тут безглуздо гинути і, буцім розжарена сокира, для гарту вкинута в кипінь олійну, вихриплював з себе німу, розщеплену на відчай, душу; ти з’являвся серед мерзот, серед запустінь, і всюди бачив своїм звовчілим поглядом недавніх будівників мавзолеїв, пірамід, будівничих збожеволеного реактора: всі вони в припадках розкаянь ставали, мов ганчірки, і все благали, щоб ними затикали щілини в саркофазі; ти запитував свого вчителя, що згодом відвідає тебе і вручить повноваги опікуна над осклерозеним століттям— батьку ! куди ви мене послали дбати?! шити вітрила для списаного вогнем димоліття! шити трепетні сторінки з дармоліть відживаючого, з прощань всеземного; зшивати в’єдино простягнення у майбутність, долоні вітрильника, який полине туди під вітром замислених, щасливих поглядів; ти вривався в міста ненадовго, рівно на стільки, скільки людині із зціпленим подихом треба для відвідин засидженої громадської гидярні— і вивтікував звідти задиханий; протирав очі, обпечені аміачним злодухом, відхекувавсь і знову міг бачити; бачив падлітиків, тих, хто найбільш випробовує Боже терпіння і збиткується з Вищої волі: один політик сьогодні повинен перебрехати сто тисяч брехайл— така норма— і забити баки навіть тим, хто й дотоді мав лише вітер у скронях; ти приділяв їм увагу як головним підозрюваним у справі чорнобильського шахраїзму: обрахунки йшли на мільйони людських погибелей; політики, звісно, віднікувались; біографії в них загальні; десь похвалили в школі, в піонертаборі, в училищі, в армії, на підготовчих курсах вузу, похвалили за красномовство, за те, що міг виступати з будь-якої теми й без теми, з чистою безсовістю в зеленокошачих очах; таких плекали; надто в імперії, де кожен другий працював на службу, а кожен третій на вовчицю-службу-матір, де змалку їх вчили бігати на четвереньках, давитися сирим м’ясом і з шакалячим спритом впиватися в обличчя сонного— і так душити; ти дивував їхній звіриній здатності забувати— хто ким був, на кому скільки чиєї крові?— але, насправді, вони ніколи нічого не впам’ятовували, керуючись інстинктами, хижим чуттям; і ти нічого не міг тут вдіяти, когось всовістити, переконати— чорнобиліана тривала— ти думав про всіх тутешніх людей, про те, що чекає на них позавтрім, а красномовні політики думали, як на їхніх горбах в’їхати в променисте майбутнє; і це їм вдавалось. І ти, що знав і любив вітчизну, як Олександр Македонський свого Буцефала, свого коня, з ласки якого підкорював племена і царства, знав як лагідний лоскіт вітру в гриві, як подих удачі, піднятої навдиба, ти з дурної оказії мусив вертати назад, додоми, в село, куди ледь сягала пам’ять; там бабця в твоїй уяві досі просиджує на веранді, знерухомлена інсультом, сидить, усміхається на осонні, а потім пробує помалу, помалу з кріслом посоватись до дверей і ти, зовсім дитя, кидаєш на неї килимову доріжку і заходишся сміхом; така до смішного бабця повільна; в тій хаті народиться брат твій і ти під кущем смородини, в затінку горішин, у старій, обмотаній цератою, гладишці закопаєш свої цяцьки і кілька цукерок, про що через чверть століття оповість тобі батько, і ти не знатимеш, що керувало тоді тобою; і так само не взнаєш, що повертає тебе до ще ненаписаного, ледь уявленого, ненародженого, не доброго й не лихого, схожого на втрату свідомості і на пробудження в слові; але своє, минулішнє уявити найважче; як, наприклад, з тею гладишкою— ти не пригадуєш її навіть з розповіді батька; але той, хто відкопав випадково, перекопуючи лопатою на весні города, той пам’ятає добре; так і з відкопуванням чужих доль, здитинілих скарбів тобі, здається, щастило більше, ніж з власною долею: вона так і лишилася в глечику, про який ти нічого не пам’ятаєш. На час повернення в сутінковій, пронизаній зимовими протягами електричці, ти вже облінився писати завзято, годин по шістнадцять за столом або будь-де, аби лиш папір і ручка; гординя тебе ніколи не надихала; за працю повинні платити; редактори ж платили самі собі, оголосивши свої журнали безгонорарними— вони, вчорашні сексоти, недоріки з підлотним, садистичним вогнем в очах, белькачі відродження, людоїдці вчорашнього, комсючила, які раніш не встигли вигризти твої тельбухи, тепер по краплині марноти отруювали бажання праці; всі попередні упирства виглядали нічим у порівнянні з таким порядком; іноді ти зустрічав на майдані критика з тупими замашками солдафона— з гуталінним бадьором той ганив усіх і вся, ніби ввірена йому література, як колись каптерка, потрібна була, щоб мордувати новобранців і розкрадати посилки; і, налупившись домашніх ковбас і сала, йти качатися на турнікові; і от він, накачаний, бандитськи вугластий, з усміхненою печерністю на лиці, дорікає тебе за маячню, каже, що треба писати простіше, писати для народу, писати, принаймні як той або той, або, на крайній випадок, як отой, а так кожен може, сплутавши фолкнерівство з маркесіанством, розбивати, дурний, об образа свою голову; в усій його квадратовій статурі вродженого солдафона, унтера, ката, старшини вгадувалось непереборне бажання влади; бажання виструнчити і наказувати, щоб падали обличчями вниз, у баговиння, в снігову кашу, і повзали черв’яками перед сірим зверхництвом; критик і сам пописував— щось рахітичне від наслідувань і плагіатств, зачмошене мертвослів’ям, газетною пісною мовою— і чим далі тікало від нього визнання, тим сильнішала в ньому мстивість; слово його наливалось ваготою обуха і нетерпцем та потягом бити в тім’я й відскакувати завчас, поки підкошений падатиме, сцикаючи на стіни кров’ю; в постчорнгробильських знемогах такі, як критик, і сам він, отримували надживучу міць і силу, а ти і твої неописані ближні, перетворювався на скрижанілий звук, на трепет обмерло вітрильніючого прощання, гнітючого, мов вічний переддень похорону — на примару незжитої, ніким непрочитаної сторінки, на безособовість мовлення, на гіркий, всім повчальний, приклад, чого не варт робити; так здебіліли променисті обставини, що всякий двозвивинномозкий почувався пророком — і йшов демокрякати і пророчити від імені новоблуду; ти втікав звідти; не стільки від критиків чи інших нездар, як від бажання їм суперечити і труїтися глупством; бо й покидати нічого, шкодувати ні за чим; тут все було однаковим, пропохабленим, пропліткованим, проненависненим, прожадобленим, прозаздротненим вже котрий вік, од двадцять шостого квітня: вітер на колах безгомінь, тиша розвіяних попелищ, всенічне котяче янчання з боку Прип’яті; все ворохобилось безнадійно, впивалося до нестями, гинуло з радістю сміття в каналізаційних решітках; доживаючі заздрили раніш померлим, вартість життя залишалась меншою від витрат на самогубство; до того ж нахлинула вічна біда постколоній: сектантство у всьому; якісь мистецькі групки, якесь ображене початківство, якість літературні школи, якісь карликові авторитети, якийсь безмежний провінціоналізм— і ти був на стільки довірливий, що подумував виправити цей сектанізм з агонізмом; просвітлений тугою по вітчизні ти хотів прояснити це залоскотане лестощами, схибнуте на геніальностях, хитрувате маловірство; бо в тому місті, куди не поткнись, кругом зустрінеш сварливих, з немитим горгонинським волоссям рифмачів або кількох малярів, що несуть над головами автопортрети, стилізовані під пророків, або пару критиків, самозаглиблених, мов щойно кастровані різники, або усміхненого всим зім’ятим обличчям, щасливо-розпашілого, мов згвалтована стара порхавка, журналістика— все до болю знайомі обличчя! можливо, тому ти й не пнувся в генії, не хлюпав розчуленим носом на літстудіях, заснованих спецслужбою, мов мисливські засідки на скотомогильниках— ти мав дещо інше покликання: вижити й написати; воно, незримо вкарбоване,— вижити й написати,— виводило тебе неушкодженим з таких усюд, звідки, здавалось, нема повернень; воно материнськи зводило коміра і засніженим ранком виводило в безпритульність чергового степового містечка, де підпрацьовував збирачем замовлень на збільшені фотопортрети, воно переводило через міст, посипало ковзку дорогу жужіллям; мов захукане дзеркало, протирало площу— і ти помічав лице жінки, чарівнішої, ніж доля, просто земної, з небеснолагідним голосом, жінки, чию присутність ти стільки вгадував легко й безболісно, мов замерзаючий перед втратою свідомості— і от вона входить в тебе, всіма морозними зашпорами, і залишається доти, доки не викажеш це паперові; вже в іншому місті, засидженому геніями, мов стара люстра мухами, легкий і виписаний ти під обід вийдеш на люди,— щоб притлумити пам’ять, впомірнити уяву, трохи відійти від писання— і наткнешся як не на поетів, то на художників, як не на критиків, то на газетних борзописців; хтозна, коли й де ти познайомився з ними— і от маєш клопіт, відомий психіатрам: колишній твій пацієнт, зустрівши , годинами випліскує на тебе свої манії, підозри, плітки, переконує, що погубить себе й запропастить, тільки помилуйте від стаціонару! а одійшовши на пару кроків, плює тобі в спину і скалиться: як я його нажучив! але тоді ти ще шкодував їх; ти вірив їм; ти передибував мистецькі кодла і з шалу в очах здогадувався, до якої забігайлівки вони можуть ще доклигати— один, найпатлатіший, тільки й ждав тебе: тепер він міг набльовкатись до всцикачки, нацитуватись до хрипоти, під’їхати на твоїй спині під власні двері, встотисячне вилаяти дешевим мудаком, діждатись дзвінка і, поки ти збігатимеш сходами, вмиваючись тугою за недописаним рукописом, він встигне закласти жінці, хто його приволік додоми; замовлять соків і кави, той, найпатлатіший, подарує свою геніальну, завбільшки з гірчичник, книжечку продавщиці (щоб не викликала міліцію за розпивання) стануть, спиною до буфету, за розхилитаним кутовим столом, дістануть почату пляшку з торби, линуть по склянках і, зацьковані антиалкогольним указом, так хапливо й зречено виплеснуть в себе по сто грам, мов перше відро в пожежу; помовчать, почекають— і хутцем по другій; і першими словами по тому, мов першим мамранням немовляти, буде: де б ще добавити? на тебе, як на представника народу, найближчого до вантажників, чорноробів, сторожів, продавців знову впаде довіра— дістати! і ти спускався в підвал гастроному за Оперним театром, проштовхувався між інших спраглих, між ящиків з пивом, між бочок з тюлькою, послизався на заллятих олією сходах, випрошував дві пляшчини "андроповки" з салатовими етикетками, втягував живота, запихав їх за пояс, як кіногерой перед ривком на дзота, знов проштовхувався, знов послизався, знов оббивав коліна на сходах і, на ходу піднімаючи капюшона, перебігав вулицю під безнадійною мжею; бридка рання ніч і жаб’ячий холод у розмоклих туфлях, як завжди о такій порі, сиротинили серце— й переслідували непоправним: думками про дитину, про втрачену сім’ю, про щомиттєву можливість бути пійманим на лікарняні в’язки— варто лише комусь дотягнутися до телефону і нажаханим голоском доповісти про твою поведінку, загрозливу для оточення (дві держави, одна на здиханні, друга вприпочатках потьмарення, надцять років, посьогодні і повсякчас, дві державки і їх державкала, десятки мільйонів напідозрених хвилин, кожна завдовжки з вічність у дочікуванні непритомним обличчям чобота! довжелезні мільйони митей-добивань дві державки, дві людоїдярні, два обкованих чоботиська, дві смертярні, переповнені спадковими людоїдами і їх подобрілими від беззубств виродками, офіційно вважатимуть тебе негідним, непевним, загрозлим для їх садистичного спокою, і триматимуть під прицілом, і кожна мільярдна мить могла стати останньою; ножакою в спину; кулягою в потилицю; накинутим на шию, гадючехолодним ременем; наскрізь продірявленими, вщент просухотненими, легенями; крапкою долі, цяткою від укола, яким впорснули б кінську дозу психотропів і, перш ніж заціпеніти, скручений смертельним правцем, з роздертим судомою ротом, з головою, схибнутою за плече, з руками скарлюченими й заламаними за спину так, що їх не розігнути й ломом, перш ніж ґеґнути, ти б всрався, так скорчило б киші від галоперидолу, і, гидуючи трупом, фашизоїдний, мордатий, налисо голений санітар розлютився б на невіддячену образу і каблуком чобота блиснув би в пахвину мертвому, і ще і ще підгилював би до стіни труп’яка, а потім, в оскаженінні, почав місити ліктями, кулаками, ногами всякого німого доздиху, що на біду собі вистромився б з палати: глянути, що там гримає на коридорі? чи нема в того, скорченого, хоч якогось недокурка по кишенях? нема й не було нічого) повз ліхтарями, такого ж кольору, як світло в моргах, ти спускався провулками вниз: компанія помітно нудилась під забігайлівкою і за браком випивки вічно вирішувала жидівське питання: хто жидок? хто прижидок? хто полукровка? всяке мистецьке кублище тут бралось до вирішення за четвертою чаркою; бралось, не зважаючи на відвертий семітський вигляд промовців: вирішити раз і назавжди! теоретично й державно! з обивателями і авторами! позірно й приховано! вогнем і мечем! випікаючи їхні іронії, жирне зубоскальство! а назавтра з тремтячими руками розкаяних єретиків бігли до телефонного автомату: видзвонювати знайому єврейку і випрошувати на похмілля; а згодом бігли в єврейські фонди, в єврейські банки— випрошувати абищицю на підтрим журнальчиків, де на повному серйозі відроджували національну духовність— левову частку зажилювали собі, наклюкувались в перший же день і знов вирішували: що робити з жидами? все в їхніх руках! а ми на нашій, на своїй землі— хто ми?! нє-ее, це занадто вже! тицьнули завідчепно якогось пів шекеля— і кланяйтесь їм! треба відроджуватись, треба! ну, наливай по новій; де наша не пропадала; віділлються їм наші сльози. Життя ж проходило повз п’яний шамкіт, як ніч повз рачкуюче в канавах каліцтво; життя минало, мов згаяні без полювання й рибальства ранки— дні азартних завзять додаровуються понад відпущене долею— ти нудивсь цим містом, цими розмистецькими покручами шакала й зайця, цими обов’язками розносити на собі вкаголених, цими пісними балачками, цими пробудженнями від дрижаків і протягів на підлозі в якогось художника: по кутках, закиданих лахманами та матрацами, мав стадо диких свиней, зловісно сопе компанія, а хтось один вже порпається на столі, витрушуючи недокурки і надриваючи газету, залляту розсолом із оселедців; цей замогильний холод пробудження по безпросвітних кублищах! щось пропащіше пропасниці облягало гидотою й соромом; твоє щастя в тому, що ти не здужав нажаблюватися більше двох днів— не мав для того ні настрою, ні здоров’я; ти шкодував за яріючим спогадом, ненаписаним вчора рядком— і прокидався, обмуляний не стільки холодом підлоги, як непотрібністю тутай, на одному з пагорбів свого покликання, своєї мови: все розбалакане маловірам оберталося мстою; навіть самотність, чесна, з собачими очима, спільниця твоїх блукань, навіть вона, здавалось, замислила зраду і тільки й жде, щоб ти вибалакав найвідвертіше, здармував найсвітліше— і покинув писати, ринувши в помийні справи; щоб ти повірив невірному, буцім ти виконав свій обов’язок: додивився небачене, дослухав нечуване, дожив за всіх, кому не вдалося тут вижити; ти розумів запійне безпам’ятство приятелів як спробу не думати про головне; про те, що ти вгадував на першій сходинці трапу на льотовищі, коли повертався з мандрів: як зсудомніло небо, мов маючи закашлятись востаннє! як враз крижаніє настрій! як радість повернення механічніє до відчаю завчених рухів: спускатися, йти, сідати в розвозку, брати квиток на автобус, притулятися до вікна, і впізнавати це роз’ятрене, тоскне смеркання вітчизни, стільки раз виплакане, стільки днів ждане і на стільки позбавлене тривожних і чистих прикмет, мов спопеліла рівнина для моряка, котрий вдивляється в знайомий беріг: от-от вже оселі випірнуть димами, запахами смаженого м’яса, легким, летючим звуком діточих сандаль, що в хмарі пилюки й вигуків збігають назустріч; от-от він відкриється, щасливий беріг содомський; та все було іншим, все несло печать німоти,— безживна, безпросвітна млявість мжички, розколочена з світлофорною кров’ю сутінь за вікном,— все обзивалося лиш забуттям і збайдужінням; бедламентські голоси по транзистору вовтузили чорнгробильську тему, приймали закон, кому які надавати пільги...прошу голосувати; ти бачив і розумів світ очима минулої людини, а більшість вже призвичаєно сприймала його в зсунутих за отупіння кольорах, у спектрі альфа-бета-гама променів; ти так і не привчив себе звикнути до останнього, до альфа-бета-гама зору, а лишився з дитинним і вовчим поглядом допогибельної, дочорнобадильної людини, ще необайдужілої, незасушеної на тремтячий бур’ян при межах цвинтарів; тоді ти встрявав у всякі загальнолюдські справи: зустрічався з ким міг, їздив на непросихаючі літсемінари, слухав пафосняву, вставляв своє слово; на нараді молодих літераторів вам показали фільм "Земля в біді", про стан порадянщеної природи; перед показом тебе послали гукнути одного прозаїка, лікаря за фахом, свідка чорнобиліани; ви всі тоді вірили, що все можна виправити на краще; "такого я ще не бачив", скаже той лікар-літератор, коли згасне екран і світло в залі вияскравить змужніння й відповідальність на лицях; розмова дійде до нечуваного доти: до укладання екологічної програми; лікар-письменник, записуючи головні засади в блокнот, скаже замріяно, "колись, можливо, ми навіть проведем свою демонстрацію", однак, порадить уникнути вимог закриття чоргнобильської "аес", "нас можуть не зрозуміти", але на той, змордований переляком, час всякий натяк на громадську незгоду видавався геройством; через декілька років, у річницю катастрофи, "омонівці" розтерзають і змісять на криваво гурт екологічних маніфестантів на Хрещатику, топтатимуть їх кирзяччям, гамселитимуть киями, аж репатиме шкіра під благенькою вдягачкою, а в спілці письменників шумуватиме пафосний вечір, звучатимуть надривні вірші, надривні спогади, знову вєрші, людей буде повен зал, люди стоятимуть по коридорах, на сходах— як про все гарно розказують! як прорікають наші герої-письменники!— люди тупцятимуть у тісноті й пустослів’ї, щоб розійтись і поснути привіршовано, приколисано, виплакано; на більше народ цей не вистачало вже; ти того вечора хльобнув дешевого сухого вина, довірений чуткам про його користь— і двічі проштовхувавсь коридорами до туалету: щоб виблюватись; той лікар-письменник створить зелений рух— кожне громадське об’єднання тут вмить обростало сексотами, що паралітили справу— стане екологічним міністром, дипломатом, не перший із неостанніх поїде звідси, та коли ти побачиш його знов (він ітиме від адміністрації президента повз спілкою письменників, у чорному плащі, розмовляючи з супутниками по англійськи) ти не дорікнеш йому за той вечір і не помислиш про зраду, бо впізнаєш минулого, мандрівного, вільного себе, людину з дочорнобильським поглядом, без цього обридного альфа-бега-гама зору, без оптичного безуму, ніби всякий окільний предмет вистежує тебе і вчакловує голодним гадючим поблиском. Втікати, доки не звикся з погибеллю; п’ять годин електричкою, доба відпочинку— і ось ти прихиляєш велосипеда до вільхи на березі річки; розпакувати рюкзака, дістати з чохла замашну, на короткому держаку, сокиру, вирубати в лісі довгі ліщинові тички, а потім, роззувшись, ногами намацати на дні річки з десяток перловиць, розполовинити їх ножем та прив’язати мідними дротиками до раколовок; поряд, на березі сидітиме донька і твій вірний Удав; обоє вони спостерігатимуть за приготуваннями; ось схожі на сита раколовки розставлено в прогалини між очеретів, ось рвучким посмиком— так, щоб раки не встигли розпурснути навсибіч— ти піднімаєш снасть, прив’язану до ліщинової тички: зірване з мулу повітря біло спіниться на воді і помалу відпливатиме за течією; на дні сітки шкребтиметься пара раків; один, менший, встигне прослизнути у вічко, впаде на пісок, гребне лопатистим хвостом і стрімко зникне на обмілині, а більшого ти візьмеш за спину, він обсікатиме клешнями безвихідь і все ж опиниться в садку, який ви припнете під кручею; і поспішаючи від однієї раколовки до іншої, азартніючи за кожним підйомом снасті— є! є!!!— ти навчиш дитину брати раків безбоязно, двома пальцями за спину; коли ж їх наловиться чимало, настане справжнє щастя бідоти— вмоститися біля малого вогню і підсовувати під казанок паліччя; собака й собі примоститься збоку, поклавши голову на витягнуті передні лапи; в круто посоленій, зеленій від кропиви й лаврового листя, воді перекипатимуть, то виринаючи, то зникаючи, довгі рачині вуса, вигнуті апетитно шийки, клешні, і дим на негоду стелитиметься над косогором; і знов десь щезне собака; ви так зашпортались біля вогню, що геть про нього забули; де він? Удав! Удав! загукаєте на два голоси, і він знехотя підніме голову з бур’яну— з того, що його розморило в сон, ти зрозумієш: треба розбити палатку; задощить скоро; донька розламуватиме рачині клешні і діставатиме звідти кусінчики м’яса в золотавому накрапі, хвалитиме— таке добре!— ти пригадаєш, що в ту пекельну весну їй ішов третій рік, так сталося, ви живете окремо; вона приїздить до тебе на літо; ти запитаєш про школу, про вивчення англійської,— знання іноземних мов найдужче тобі бракувало,— запитаєш, куди б вона хотіла поступати, і в кожній відповіді вгадуватиметься вибір, знак подоросління і майбутньої принуки; ти помітив давно: діти восьмидесятих років доросліють швидше, суворіють раніше, схожі на висохлих маленьких дідків і бабусь, і такі ж обачні в розмовах і рухах; ти й сам, як завжди буває навпроти бідової душі, старів і дитиннів одночасно; подякою за прожиті від того неминаючого злоквітня дні омивався беріг, ріка і скелі, і зрожевілі від заквітчаної м’яти луги, і кущак глоду на пагорбку, і ліс на кручах— вдячність ставала зримою, тихою, переповненою щастям зростань, тільки ріднішою, бо розділеною на двох віднині; ти розкажеш про дзотне укріплення в скалах на тому березі; там, на горбі, були й лисячі нори; сама ж бетонна споруда мала декілька поверхів і в найсильнішу спеку її стіни напрівали крижаним холодом, і одного разу ви знайшли там шкуру і кості оленя, що, видно, взимку провалився туди, викрутив ноги і став легкою здобиччю для хижої звіроти; тутешній бетон ти не замірював лічильником, але й так знав,— він світиться всенічно, мов прикордонна застава пекла; той дзот, те довоєнне укріплення безсиле проти теперішньої пронизливої війни— вона і його просичила підступом, вбивством і звідти звойовує навколиці; ти забув взяти гумового човна і тепер ніяк дістатися до протилежного берегу, понад скельними виступами якого ліс розлунюватиме голоси грибників і щоближче погуркування грому; ви встигнете повиймати раколовки, спакувати рюкзака, заховати тички в кропиві під вільхами і добігти до розлапистого дуба— в грозу там затишніше, ніж у наметі; до того ж ви вмовились їхати додоми; опісля зливи річкова живність пірне на глибину; відчутно похолоднішало, краще в хатньому сухому теплі відпочити собі до ранку, і, якщо розгодиниться, приїхати сюди знову; дорогою до станції десь пропаде Удав; поки донька безстрашно простоюватиме в сутінках на узліссі, ти оббіжиш, обгукаєш береги, обросишся по пояс і охрипнеш— ніде немає!— а вже незабаром наспіє остання електричка! ти знов гукатимеш, може чогось він злякався? кудись забіг? але не чути ні скавуління, ні згавкування; такого ще не було, от гадство! постать доньки сірітиме в притуманілій сутіні, зрідка десь скрикуватиме бекас, дзвінкіш лопотітиме вода під скелями, в свіжій прохолоді прогуде над покосом і опуститься біля нірки джміль, здалеку долинатиме різноголосся птахів, гуркіт розшарпаного кузова і пробуксовування машини в лісі, тільки собака десь щез, мов зіллявся з лісовим присмерком; де він? дорогою ви гукатимете його, все озираючись: чи не біжить? чи не хекає з висолопленим язиком, принюхуючись до велосипедних колій? і, геть зневірені, під’їдете до станції, обминете найбільшу за поворотом калюжу, стрій тополь, і раптом він вилетить назустріч з-за піщаної купи!!! малий хитрюга! перечікував зливу в селі, знаючи, що ви однаково повернетесь сюди— на електричку; і майже відразу черговий по станції оголосить прибуття, так ти загаявся, шукаючи Удава біля річки; донька підхопить собаку під пахву, ви встигнете добігти до перону— і відхекаєтесь тільки в порожньому, пронизаному протягами вагоні; яке тихе щастя— ми разом, всі найрідніші, всі віднайдені, всі свої вертаємо поночі в сільську оселю; і цілу ніч раки в старій емальованій ванночці шкребтимуться, мав залишок грози, і відчуття затишку буде ще п’янкішим; раки розповзатимуться по підлозі, допомагаючи собі хвостами, і ти встанеш опівночі, щоб визбирати їх під віником, під в’язкою спінінгів, за рюкзаком,— доллєш їм з відра води і вслухаєшся в сон дитини на тому ж ліжку, де й ти спав малим і мріяв вирости, і лякався страшних слідів на березі, побачених Робінзоном; це була перша твоя книга, прочитана років у вісім; і нині, коли час повернувся назад, ти відмовишся від зчерствілого дорослого безстрашшя і засинатимеш, менший власного дитинства— в тиші й передчутті ранку, завтра, влітку, з своєю майже дорослою дитиною; скільки дивних і світлих справ у вас попереду! скільки удач чекає на вас, мов сироти на рідну душу! ви ще спатимете, коли Удав, прокинувшись на своєму мішку під грубою, поскиглюватиме й пошкрібуватиме стиха біля твого ліжка, стиха будитиме тебе одного— вона хай ще спить— мовляв, годі боки облежувати, пора готувати сніданок, підкачувати заднє колесо у велосипеді, кидати в рюкзак бінокля, баклажку з водою і вирушати в поле; сьогодні стільки на нас чекає! м’якою від пилу грунтовою дорогою ви поїдете повз ставком— три чубаті, кумедні чомги пливтимуть на середині води і хвилі гойдатимуть їх, мов чорні лілії— по свіжоприм’ятій підводою траві ви спуститесь в яр і побачите двійко диких косуль біля куща верболозу; вони стрімко й граційно метнуться на пагорб, замелькають світлими хвостиками, перемайнуть конюшинове поле і зупиняться коло дикої грушки, в закуті лісосмуг, і довго вслухатимуться: що їх так налякало? от тоді й знадобиться бінокль— наведи різкість і передай його дитині; ви потім підкотите до посадки і в легкій півсутіні між молодих ялинок, затінених дубами й кленами, нашукуватимете черені печериць— білі й примітні, мов вказівні персти, вони вказуватимуть далі, далі, далі, туди, де ще більше їх заврожайніло: по канавах, по впрілих місцинах, на м’якині торішнього падолисту; з усіх грибних запахів нема любішого від запаху свіжого, лілового зісподу, печерицевого капелюшка; сюдою ти школярем, з ватагою таких самих гаволовів, повертався не раз із трудового навчання— з четвертого класу вас водили на буряки, на картоплю, на моркву і то були кращі і найпривільніші з днів школярства!— сюдою ви йшли додоми, потомлені й небалакучі по дорослому, і так само збирали печериці, напихали ними повні портфелі, а потім зошити та підручники довго ще пахли грибною свіжістю і невтомним шукацтвом; ви назбираєте тих печериць повний целофановий пакетище, обережно вставите його в рюкзак, і, вже їдучи додоми, знов і знов зупинятиметесь, аби ще декілька, ще люшню пару грибків підібрати, мов вирвались із голодного краю і богвість що на вас чекає взимку; принаймні, не лишнє мати декілька банок консервованих губ’як— на що ви більш розживетеся, на що заробите в лихокраїні? земля навсибіч, то тут, то там, білітиме обнадійливо, клично, білітиме в щедрій, родючій силі, білітиме в первісній чистоті, так нахабно спотвореній колгоспним первіснообщинництвом, коли всього родить багато, все моє і нічийне, і всі тут злидні; все тут злидота, що з глупоти і злодійства вбур’яніла на родючих багатствах; і ти не кращий; та ти й не пнешся в кращі; стільки є красувальників— не дотовпишся просто! стільки є справедливих, владарних, мудрих, з язицюрами, одвітреними на плече, мов малинові краватки— державлять, дерзають парні! забігані, заморочені, забідкані, немилосердні до себе, все ніяк часу не доберуть— обрахувати викрадене по золотині-бубці і зважити кожну штиковку землі, з грудками перетерту в долонях прадідів; аж спина змильніє, поки допреш рюкзака на собі— і полудень зблянке поганкою. Та поки що спатимеш— нехай потерпить собака— й насниться повільна, знеквапніла, крилата черепаха; ти спробуєш її піймати великим рибальським сачком й щоразу запізнюватимешся на пару кроків, і вона з легкістю метелика перелітатиме через дорогу, мов сама сповільнена вічність і промайнула історія в одній непробивній, твердопанцирній істоті; і ось ви знов біля річки: низько і радісно— квіткою, кинутою з руки— над водою зволошковіє, пролетить синій рибалочка, маленький річковий птах в яскравому, мов жалість щойно зірваного ранку, оперенні: з яскравооранжевою грудкою, з білими цятками коло очей, з синіми крильцями і голубою спинкою; посвистуючи, він перековзує з одного прирічного куща на інший, завмирає на вільховій гілці, вичікуючи здобич, і спурхує далі, повертаючи призбляклому світові ясноволошковість барв, чомусь сирітських і жалісних, мов величезний світлячок вночі, напередодні заморозку; посмикуючи хвостиком на гілляці, птах зненацька пірнав у воду, вискакував і сяяв над річкою легким іскристим викресом від берега до берега; знову, на мисливську мить, обережно зависав біля кручі і, пірнувши поміж латаття, вихоплював сріблясту верховодку і, сівши з нею на носі прикованого ланцюгом до берега, напівпритопленого човна, снідав безжурно і обсихав на сонці; минулою весною він видовбав нору в кручі над шумуючим чорнохвиллям; білосніжні яєчка приховувались від сонячних променів, щоб не погас у них зародок, немов золота зіниця в заплющеній квітці; він, підмінюючи самку, насиджував покладо, згодом пташенята вбились в перо, їли принесені батьками, розкльовані шматочки риби і, не втигали ще проковтнути маленького окунця, як дорослий птах брив понад вербами, зависав над водою, тріпав крилами, приглядався і пірнав між кропивки, щоб з черговою здобиччю повернутись в гніздів’я; сині рибалочки— птахи теплолюбні, і щоближче до осені політ їх стімкішає, сповнений чистого зречення прощань, і пташенята, слідом за батьками, займають облюбовані пагілки на бобриніх гатках, ловлять на вгрітому мілководді мальок і, обтрусивши крила, тихо й задумливо, з покірним смутком обсихають на сонці; а коли зжовкне на пагорбі найвищий на осокорові листок, немов найдальша вогнина вночі край степу, тоді, найтуманнішим ранком невтомні рибалочки пролітатимуть повз берегами і перековзуватимуть греблі,— ось прошмигнуть під мостом, востаннє, запаморочливо, запам’ятливо сядуть на обгризену бобрами, мов підстругану, гілляку, ось, посвистуючи, тріпнуть крилами, мов збуваючись туги покинутих гнізд, і з мужністю, притаманною найменшим душам, ринуть далі в політ; ринуть так непомітно й невисоко, так стурбовано чимось, немов і мета їхнього прильоту на гніздів’я, сюди, була в бажанні простежити швидкоплинність течії, впам’ятати мінливість берегів, непостійність удачі і розпрощатися з тим, що так безнадійно, так байдуже, так неповторно минає: ось воно все спливло, невловимо й нестримно, поряд! ось розтануло росою, зроненою на бистроводдя з очеретів крайбережніх, немов всі сподіванки всіх найменших сільських рибалок, що з бідончиками і вудками ранком виходили до річки, і голодні й пригнічені, впорожньо, десь за полудень, повертались додоми; і голубий рибалка, маленький прирічний птах, мов посинілий, зціплений дитячий смуток, тікатиме не стільки від стужі, від осіннього холоду і невдач, як від усього пережданого тут намарне, і нібито наздоганятиме кожну пронизливу, наструнену щебетом, ранкову мить, коли дітям так весело збігалося з вудками й бідончиками вниз, до приріччя,— повз дуба на галявині, повз два кущі глоду, повз притоплені човни на обмілинах, повз зарості густооброшеного, з малиновими китицями, будячиння,— і так хотілось, хотілось піймати рибу й потішити батьків уловом та здорослінням, чесно відміряним річкою; сині пташата відлітали за течією,— вниз і вниз,— полюючи на втраченість проминулої миті, і, коли ти на березі витрушував з раколовки раків, і відпочивав з дитиною, вона нагадувала мале пташеня, розгублене, спрагле захисту, безневинне пташеня, якому невдовзі доросліти і вирушати в непевність, немов відкидаючи дні, непрожиті разом, а, насправді, наздоганяючи ще більшу втрату, той вечір, коли діти самі пізнають люб’ячий страх і турботи батьківства, пізнають саме досконне бажання, саму необхідність бути завжди і всюди подумки біля дитини, і все це разом вподібниться польотові навперейми води, за течією, з синім переблиском крил, низько і радісно, лишаючи в білій запаморочі, в свіжості туману ледь зримий прослід, ледь чутний запах квітки, кинутої назустріч ночі; ось вона, майже підліток, схожа на пташеня, відтирає мокрим піском закіптюженого казанка і обполіскує водою, ось і собака підскакує і лащиться об її простягнуту руку, ось ти пригадуєш себе таким же несмілим, до всього заслуханим, вугластим, незграбним, зніченим і сором’язливим поза всякою мірою; ось вона, відчужена, з твоїми рисами обличчя, з твоїми очима, з твоїм носом, з твоєю цікавістю в очах підхоплює за передні лапи собаку і пританцьовує з ним на березі,— скрадливо сюрчать коники, скрадливо плескає хвиля об скали: все заслухане дивом діточого зросту,— ось вона, сівши на прикорінь дерева і дивлячись на підмиту, повалені вільху з плеча, з образою в голосі почне завчену: а мона зловити якусь черепашку? ми б посадили її в коробку або хай просто повзає по квартирі; в мене нікого немає там, папуга втік, хом’ячок вмер, а черепахи живуть довго-предовго; я була б їй мамою. Синій рибалочка знов і знов пролітатиме низько й радісно попід скелею; повітря задушно, аж сморідно, збрякне на дощ лісовими і крайбережніми запахами— підсохлого мулу, розжареного піску, диких гниличок під грушею, нагрітого в сухій замшілості каменю, грибної цвілі галявин, трухлятини осикових пеньків, протухлого на сонці великого слимака, чий панцир вдосвіта храпнув під колесом велосипеда,— і ви, підобідавши з похідного казанка юшкою з кількох картоплин та підлящиків, сівши з притіненого боку намету, ви й далі зі змовницьким щастям оббалакуватимете, яке б звіриня завести в квартирі? можна дістати старого акваріума з балкону, напустити туди відстояної води й в’юнів: вони найживкіші; потрібен також компресор, що накачує свіже повітря,— попробуй всього настарчити! краще вже вилляти з нори ховраха— скажеш ти, геть забувши, що ховрахів віддавна немає в полі, витруїли всіх, скажеш і пригадаєш: колись, підпасаючи череду на стерні, ви знаходили їхні нори і навперегонки ганяли з дірявим, знайденим у глинищі, заліпленим смолою, відром до канави й назад, на пагорб, і виливали ховрахів, води потрібно було чимало, відро вихлюпувалось за відром, аж невідомо, куди вона зникає в таку невелику дірку? ще відро каламуті і вони вискакували, мов ошпарені, на стерновище; одного разу ти навіть приніс їх додоми в картузі— вони нагидили на підкладку— і дід насварив тебе добряче, і випустив на волю в кутку подвір’я, під безом, за кролячою кліткою: ховрахи шасьнули між проламаних штахет і зникли в посохлому картоплинні; віддавна в полі не чути їхнього свисту; ще можна впіймати їжака, але і його шкода відвозити в місто— малі їжаченята винюхуватимуть його сліди в траві і похоркуватимуть стиха, немов охрипнувши од плачу; непогано було б піймати білочку! та спробуй її знайди; якщо ж капканом ловити, зламає ногу; краще нехай збирає на зиму спілі ялинові шишки і ховає їх по цілому лісі в дуплах, бо сойки взимку пооббивають їх на ялинах, запхнуть між гілляки і пороздовбують до останньої насінини; цілі купери лушпи протануть весною з-під снігу; краще нехай живе на волі— і ми пізнаєм її присутність по свіжих погризах на шляпках білих гибів і молодих червоноголовців; простих губ’яків білочка не чіпає. І поміж замрійливої розмови прийде подив— звідки це знічення в дитини? вдома сліпне перед телевізором, без батька, без брата, без сестри,— і гірка подвійна обділеність посилює тугу за ріднім, живим, своїм, хоча б звіриням, якому подарує ласку й захист, все те, чого так бракувало їй, як і більшості з дітей чорнвопильського покоління, з тих, чиї батьки не очолювали прозлодюжених партій, не верещали в захваті про демоправдію, бо не були й комунокракалами, не входили в допомогові фонди, не лізли без мила в задниці розгодованої діаспори, не деребанили по кутках рибних консерв, тушонок, таблеток шипучки з гумдопомоги, не терлися біля різних конфесій і захоплених до скаженої піни проповідників сектантського вишколу, не входили в президентські адмінісрації і державкні всепрофанації, у профспілкові чмодла й бандитські кодла, не були стукацюгами й провокаторюгами, єдиноспільниками з часів закладення невгомонного сифілотрупа до мавзолєю, не були мавзойлєнінцями, одним трупилом вгодовані, навіки збратані ним до відрижки, отже, й не мали змоги послати дітей за кордон, на так зване оздоровлення, хоча б на місяць, на кілька тижнів, аби напитись повітря на повні легені, видихнувши морозну тугу; ти не був у когорті славних— і твоя дитина не оздоровлювалась, далі стронцієвих навколиць не бувала; вас запаяли, як радіоактивний бруд у контейнері, і тепір щодень миють руки, і думно думають, куди б його запроторити?! та їхній мозок пищить і зашкалює від страху зустрічі з вами— і ви так існуєте досі. Незабаром,— за якусь мить вічного, співмірну тій, коли сонне молоко з розбитого об підлогу глека тільки-но думає проллятись, розбуджене струсом— незабаром ви з вдячністю зустрічатимете зорю, що в темряві ваших ненароджень оббігала сонячний овид і набачувалась стільки ж див і зречень, як і молоко, що виплеснулось на стіну хати; летюча зоря одбігатиме від всих приписуваних їй злих предвіщень, від безміру перетворень у мороці, від всеземного часу, від опівнічних вітрів, прикликаних стерти чиїсь рідні хутори і пам’ять про них; одбігатиме від найдавніших ваших предків, прапрадідів, прабабусь, котрі звікували тихо, спрацьовано й непомітно, буцім трависта земля під копицею— і от, після них, на оголеному котовилі проросли бляклі й безживні стебла,— одбігатиме від нічийної людської безріді, окремої породи нікчем, що вгноювали спрацьованими поколіннями віру в світле незбутнє; і от, перед зором комети (вона вирішила повернутись, пам’ятаючи про волхвів, які до самого селища йшли за нею, пам’ятаючи про непомітне і чаклунам світло над хлівчиком, над яким вона, остовпівши, затамувала подих і втишила лет, пізнаючи в милосердній чистоті над яслами всесилля й всеможність першого світового поштовху, котрий розвихрив галактики, роздмухав з гелію кипінь огнисту, примусив її, комету, оббігати з собачою відданістю найдальші рубежі, вартуючи прихід і злодія, і господаря— поштовху, що вгадувався в пульсуючому світлі, одномірному з пульсом Дитяти) і от перед зором світла, схожого на вистрибнулу з води, летючу рибу, от перед нею, кометою, постає так ж сама, спустельніла, але ще дикіша, ніж до Пришестя, в слідах скотських ратиць, земля з незгойною тугою безвір’я і звірства; ти прийдеш якось вечором до дитини з двома шовковистими, вичиненими, іскристими— коли стріпувати різко від голови до хвоста— темнозлотого кольору куничими шкурами на подарунок; вона ж знову заведе своєї: про білок, черепах і риб— і ти спробуєш її розрадити, розказуючи про всякі куничі прикмети в лісі, про шерсть залишену на живиці вишурованого дупла в ялині, про пташок із прогризеними головами, про перекинуті, струшені з дерев невеличкі кубла і випиті шкорупайки: все це кунича робота! жди зими, коли шкура вилиняє, розпухнастіє пишно, аж заіскриться золотисто— і тоді вистежуй непомітну вдень лісову хижачку по слідах, по кухті, обрушеній з верховіть ялини, іди, розкидай приманку на снігу, насторожуй під хмизом капкани, став петлі на дуплах чи здобувай куницю ще яким способом; дитину ж мисливський неспокій мало тривожитиме— як багатьох твоя письменницька пристрасть, зрозумієш ти згодом—і, дочекавшись ночі, ви підніметесь ліфтом на дев’ятий поверх, пройдете пів прольоту сходами, штовхнете двері на дах і роззирнетесь: ось вона! немов висвітлене, жалісне, вгріте чеканням вікно в найдальшій в нічному степу оселі, мов помах долоні за відпливаючим вагоном, мов далекий закраєць стерні на зораному й мокрому полі, немов куниця в шаленому стрибку, в гонитві зависає над двома прогалинами ялинового чорнолісся і зорить вперед, на здобич, і нехтує проваллям; ти обімреш від здогаду, на кого ти справді полював, на кого виглядав так довго, впам’ятовуючи кожен постриб кожного, вночі з ліхтариком передибаного, золотосвітлого звіра, що пластався по верховітті і привчав погляд до майбутнього, до сьогонічного видива; поки ти здогадаєшся про дещо, дитина поправить дужечку окулярів за вухом і, схожа на мовчазну, серйозну вчительку, стоятиме поряд, вдивляючись у чистозоряне небо з яскравінню комети, спрямованої трохи вбік, немов на підльоті до землі щось її насторожило, вона стріпнулась всим тілом і злякано вгадує: чи долетить до найближчого чорновіття? дитина вдивлятиметься у визоріле, урочисте небо так само, як і ти колись, захопившись астрономією: з картону і скелець від окулярів ти зладнав подобизну телескопа, а потім, притискаючи його, щоб не тремтів, у розвітленні старої горішини, до легкої одурі вдивлявся в небо і меншав, меншав, перетворювався на мураху перед лицем простору і всевидінням зір, примагнічених твоїм поглядом— і так стає завжди, коли довго зорити в чистосяйне, вмите морозним оцтом, ранньоосіннє небо; ти порадієш: дитині передалась частка найбільшого щастя, чистосердного подиву, так рідко баченого тобою в інших, немов вони й народжувалися змалодушнілі, здріб’язнілі, тупі, непідвладні здивуванням, а пристосовані до земноводних умов, до болотяних потреб: виживати, плодитись і гинути з сухим жабуринням; вона дивитиметься приніміло й благально, так дивились, напевне, й тисячоліття тому, вбачаючи в хвості комети то меч, то гнівний вогонь всеспалень, то в її раптовому зникненні— запустіння вслід моровиці; і ти, щоб розважити дитину, запитаєш: скільки на небі зір? і розмова помалу перековзне на таємниче— які там, далеко, живуть собі, поживають люди, не здогадуючись про наше існування? і сама тиша й глибінь бездонного над головами стане лагіднішою, обжитою і не такою вже й грізною; комета ж і далі летітиме— повільно, майже на місці— яскравою головою трохи вбік, немов задиханий плавець перед фінішем, летітиме з куничим спритом, потривожена в стрибку і злякана чимось навподобі лютоядучого проміння, простеленого тутай скрізь і протилежного живому світлу, баченому нею тисячоліття тому; коли ж ви зійдете з морозного даху, зачините двері на горище, спуститесь ліфтом на перший поверх, впірнете в блякле, застояне, якесь акваріумне світло квартири, обом вам, здається, буде літ по тринадцять— вік найщасливіших підлітків, спраглих дивуватись, і щось рідніше родинного поріднить вас назавжди. Поріднить, аби розлучити і знов берегти на віддалі легке запаморочення перед надмогуттям неба, перед спрямованістю нічного світла— воно стільки мчало й розгублювалось перед зустріччю, стільки байдужої темряви здолало навпомацки від зір, стільки з любові і самотності мріяло про тебе, про неї, про всіх вас, покинутих, що де б ти не пригадав його потім, серце обімре й паде ниць, мов тіло незрячого в раптовість прозріння; згодом ти їхатимеш у тролейбусі, вичитуючи помилки в своїй давній книжці, готуючи слово за словом до можливого перевидання— і відчуєш себе халдеєм, обтяженим лиш чеканням, обов’язком ждати й виглядати, звірятися із прикметами, з віщунствами попередників, і передчувати усим єством: ось вона, близько, за срібноколом! ось зазоріє, звеличніє на буденному небі— і щось настане справжнє; пора збирати дари, підв’язувати міцніше ремінні сандалії і вирушати слідом, назустріч світлові, над яким вона здивовано зависне, звільнена милосердям з темниць правічних; зоря збування; письменник всюди почувається халдеєм— представником племені, покликаного передбачувати й зустрічати; племені, відтертого від інших народів і вірувань, що кожні в своєму себезалюбленні вимудровують власну історію, власну обраність і прагнуть звеличніти над іншими; письменник, якщо він справді перейнятий словом, мусить вичікувати на нього з відреченням і готовністю того, хто відає, скільки земних поколінь готувалось незримо до зустрічі і незримо й гинули, так і не дочекавшись на справдження; і ти всіма силами прагнеш напнути і втримати стільки безсонь, гиблоліть, власними жилами сшивані, сторінки-вітрила в глибинній солі істин; ти мрієш переконати себе і гребців навкіл, що плавба, у яку ви вирушили, приведе до чогось добрішого від несвіту, над котрим зависла в стрибку і сахнулася вбік комета; щодальші твої писання губитимуться в імлі непередбачуваного та незнаного, однак ти прагнув вірити і донести віру, що десь там, десь далі ядучого реакторного сяєва, там, десь далі яскравіє справжнє світло— й до нього звернене лице зорі, баченої вами вприкінець лютого вдвох з дитиною; звідти, з висоти призначення, прихованого від людини і зрідка явленого промерзлістю нічних глибин, щемним зоряним болем, звідти, з прощання огнистого летива— воно краєм ока дивилося вниз і так смутилось при тому, що дрібні зорі пообік тьмяніли й сліпли в тривозі— звідти, з височини відльоту, всевибачень і всебачень, ви своїм наїжаченим острахом нагадували кометі двох малих їжаченят; одного літнього ранку ти передибав їх на лісовій стежці: вони так лячно й стривожено дріботіли по підгнилому торішньому листі, між мухоморами на осонні, так принюхувались до кожної зігнутої росою, пахучої, кволої зі сну травини біля мурашника, що першою думкою було— забрати їх із собою і в кошику для грибів принести два полохливих клубочки, мов дві падалішні зірки, теплі від бажань зустрічі, коли пролітали крізь темряву, але вже нашпичені, підозрілі від передчуття небезпек, що чигають на землі повсюди; ти стояв, прихилившись плечем до сосни, і якась надчутливість і вразливість малих їжаченят перетікала в твою плоть, у твій зір, у твоє бачення заблукалого, вільного, збряклого виживанням, оцього непомітного раніш, низового, беззвісного, непроникного для сонця, вічно втраченого, загроженого, вічно сирітського життя лісу; їжачки, стиха похоркуючи, оббігли мурашник, перезирнулися між собою, сяйнувши мачинами очей, і радісно, на мить, припинилися біля поваленої, з роздовбаною дятлами корою, осики; вони буцім перемовилися про щось і заспішили далі: по ледь примітному сірому прослідкові в яскравій траві винюхувати сліди старої їжачихи; вона, зачувши кроки, притаїлась десь поблизу, в ліщиновій чагарноті; їжачки минули осоння між деревами й зникли в півсутіні хащ, залишивши по собі щемний неспокій однієї з миттєвих тривог великого лісу, однієї з завраз непримітної, сірої, наїжаченої, грудкуватої землі, праху, переродженого любов’ю й подивом, що змушує його дріботіти, чаїтись злякано перед мурашинім строєм на стежці, поспішати далі і далі, й мужніти в сподіваннях— і, мов у віддяку за те, що ти залишив їжаченят на споді пітьмавого лісу, їхня чутлива вразливість і поспішання до мети передались тобі; ти вдячний їм; тоді ти працював вантажником на лісоскладі, рано вертав з роботи і до глупої осені— аж дрижаки пробивали наскрізь— ловив рибу по ковбанях змілілої, загубленої в долинах річки; кругом на березі червоним туском бралось опале вільшинове листя і запах вільхової гіркоти— один з найлюбіших запахів!— таким свіжим схмелінням наливав повітря, що сині бабки на очереті сплутували його з паморозком і не хотіли летіти нікуди більше; ти виставляв сітку і консервним бовталом на довгій тичці вигонив щупаків з-під берега; викинуті на пісок, вони викачувалися об сухий спориш і листя, і били хвостами, скочуючись до води, та тут ти їх перехоплював, ламав їм карки і через зябра і пащу нанизував на верболозову гілку з сучком на кінцеві; потім спаковував снасті й улов у торбу, прив’язував її до руля і дорогою додоми, їдучи гіркохмільною долиною— повз самотній стук дятла, повз порожній на горбі піонертабір між соснами, повз купи засохлої водяної кропивки на узбережках— ти подумки бачив сторінку за сторінкою, всередині вже оживали речення й настрій, як би ти міг всю цю красу відновити, все чисте й привільне в переддень сльоти, зникомості, стужі; опале листя м’яко пошелепувало на стежці, переднє колесо підстрибувало на соснових шишках, завжди заклопотаний дятел навскіс перелітав через дорогу, присумирніло зітхав вітер у кронах сутіні— дерев уже було не розрізнити— від торби на рулі пахло водоростями й риб’ячим слизом, а звідусіль пахніло гіркотою вільхових шишечок, пізнім суничним цвітом на відкосах дороги, дрібними опеньками, що тільки-но зазолотіли на порубі на березових корчах, пахло розмореним теплом череди, котра десь недавно пройшла через просіку, віяло густим туманом, процідженим крізь пожухле татар’я і ситник довкола багенця; ти їхав повільно, впам’ятовуючи кожну мить смеркання, і подумки дописував сторінку; тоді найкраще тобі писалось; ти бачив життя навподобі їжака, що відчуває простір кожною лякливою голкою; ти звіряв паперові непримітні— бо в них вся щирість— осінні миті: яскравий смуток червонобоких кузок, що злітались ополудні на пригрів, аби позавтрім щезнути безслідно; ти писав про нецікаве нікому і найдорожче осені; писав, підсвідомо вгадуючи, що так і треба писати— про безмовну і ледь помітну мить, що найзреченіше змагається з часом, ворогом і владарем всього живого, всього спраглого вкарбування в пам’ять і всіма кинутого напризволяще; скільки краси ти бачив у спробах осені вжахати все живе до смерті: скорчити заціпенінням вужа, який востаннє перепливає змілілу річечку, весь сонний вже, зсудомити крило зеленої бабки, що обсихає від роси на будячині, сподіваючись перелетіти на тепліший, осонцевий беріг річки; скільки витривалості ти бачив навкруг, над долинами, поміж лісу, понад розораним полем, де збираються до відльоту, скрикують і повільно кружляють журавлі в такій бездонній синяві, що від вдивляння на них, коли заплющиш очі, чорні запаморочливі кола розпирають очниці; ти писав, так як і мусив писати, а потім, мов щось зурочило; цей причоргноблений час чи надмір набаченого, наслуханого, всіхнього людського досвіду, завжди тупішого супроти чистого, природнього, лісового досвіду; за обов’язком писати тінню встало знання, мовляв усе написане так і залишиться непрочитаним, незрозумілим, у кращому випадку знехтуваним мовчки; та тінь, спочатку плюгава й приземиста, янчила й терлась об ногу, немов коростявий приблудний кіт, а потім плигала на коліно, на теку з притиснутим чистим аркушем і шкірилась межи очі, і лизала папір, мов сметану на відстояній гладишці в сінях, і тобі бридко ставало писати, як пити з обслиненої глистявим здихляком посудини; тилом руки ти відпихав паскуду з колін, однак вона вже лишала на сторінці непомітну, змікроблену хворобливість— безчасся, настрій даремщини, помножений на знання одурених, окрадених людських зусиль, що зійшли нанівець і тим пришвидшили загин століття; далі лишався бруд і мікробство виродження, але й це хтось мусив зазначити; бруд і звироднячення, привдягненні в хитрі теорійки, в хіхоньки й хаханьки, в сміхову, іронічну закультуреність— про сатану свідчили, що він істота всуціль іронічна, але страх як не терпить зверхності до себе— бруд і звироднілість, припудрені розкутістю, легкознайством і підленькою такою облесністю з хтивими бісиками в зіницях, бруд і звиродження, за звичаєм приблудного котяри, потруться, потруться, а тоді плигись і на тобі: от вони стали нормою, а все природнє, справжнє, виставленим на позорище й посміховисько; от всі свободи і скотократія— казитись і гадити; тобі нічого не залишалось, як тільки писати— все можливе вже роздемокрали, всі роботи на біржах вже зайняли, за кожен шеляг вже правили душу, стільки охочих продатись збили ціну на змефістофленому ринку рабсили; ти писав, відчуваючи іноді певне притуплення мовних зворотів, слів і в отупінні обставин угадував присмерк мови, її осеневе бажання виказати непримітне, підказати його тобі і вимовити через тебе обраним; правда, матеріал підводив; ти писав, здогадуючись, що й останні з ціннот природніх, осміяні і обгиджені, скочуються в нікуди, і між пожадою поглинань і мужнім терпінням пролягає та ж смертельна прірва, що й між морозом і крилом осінньої бабки; і вони гинуть разом; гине живе, — гине й холод крижанющої цвілізації, закостенілої в глитайській люті і так і завмерлої з роздертою щелепою; і мова, цей відголосок природнього, справедливого, чистого відмовляється тут слугувати; ти хотів помилятись, щоб виконати свою справу належним чином— і, коли лютневою ніччю ви покидали дах дев’ятиповерхового будинку і вітер гудів у вентиляційних продухах, ти побачив дитину дорослішою від себе, смиреннішою, пришвидшено вирослою в чорнобильському літочисленні і, перш ніж ступити на сходи і прихилити двері на горище, глянув назад і подумки попросив летючу, зупинену в стрибку, зорю подивитись далі лиховісту, далі жабуринного, тьмяного переблиску над бетонними склепами і відлетіти з надією вже побаченого колись, милосердного, живого світла.