Тобі ж відкрилося прикре бачення; ти бачив марноту там, де б її не узріли премудрі, зокрема, й автор приповідок з його незабутнім "марнота марнот"; ти бачив не тлінність, як вони, а саму гіркоту всякого земного плоду і ще раніше— гіркотняву і даремність всякої праці; де б ми не пасли корів наших, а молоко їхнє, згіркле, вливає у кров нам білу погибель; скільки часу земного всежиття, скільки життєінстинктної спраги всього живого навколо, скільки труду заради виживання, впертих, застраханих спроб вижити і проіснувати на миттєвість більше, скільки здивованого і безсилого, як щойно перегризена сонна артерія, скільки звіриного б’ється навкіл, судомніє і хрипить— невже і це даремність? праця павука, що наплітає сотні сітей, занавішує ними закраєць поля, сидить на стерні і слухає, проживає себе, свій час, не на багато довший від чекання тлі, яка впіймалася в павутинне гойдиво? все так і не так; все згіркло в зародку, але зовнішність світу триває ще; справжність і пристрасність— у відшкодунок за збитки, за наругу зарозумлених, двоногих, збісілих— віддаровані природою малим і великим інстинктивним організмам; там життя просте і тривожне, як і мільярди років назад, як одна велетенська чекальна туга і радість пробудження, радість існування, радість того, що перебули жадібну до поживи ніч, вливає спокою в кожен досвіток; життя, як одна підсвідома спроба позбутись передсмертного очікування, самолюбові й саможалю, основи зневір, життя біологічної маси поза людиною— бо воно завжди поза нею, не вище й не нижче, а саме поза людиною— життя самої природності, що нехтує знехтування і все, що про неї взнали люди, таке життя, якщо його лише уявити, спробувати охопити уявою, спільно й злютовано в одній нерозривності, кров на крові і тлін на тлінові, це життя залишає людським трагедіям, включно з цвілізаційною історією, менше сутності, ніж історія перетворень одної молекули, що прагла стати пам’яттю і геном відтворення; життя природи! мільярди років, помножені на нескінченність одиниць біологічного виживання і безвісного, себто позбавленого гордині, вдосконалення себе роблять його досвід безмірно вищим від всіх розумових накопичень людини— в ньому, в безмежному, безслівному стражданні й терплячості всіх простих біологічних істот, живе, мов осіння буря в пущах, страшна загадка, страшна туга, страшна задума, страшний здогад, що йому, життю комашиньому, життю земноводному, життю тварному, життю, позбавленому співчуття, нічого й сподіватись на воскресіння і потойбічне продовження; йому тремтіти й гинути— і ніколи вже не узріти більш такого вмитого благодаттю, смертельно улюбленого світу; в терпінні й пожертві цього життя розпліскано нині вселенської, голубиньої чистоти, чесноти і надії більше, ніж у тісняві й колотнечі людви, що нібито має душу, і має сподіванку воскреснути й відтворитися в потойбіччі; людва тремтить зурочено, гидує обов’язком, зневажає покладені на неї сподіванки Творця і тим ганьбить безмежно життя німе, життя безнадійне, життя безіменне, виісновування всякої тварі, що так чи інакше прислуговує людині, вбачаючи в ній всесильність, натяк на першотворіння— і так людина облукавлює покликання і впадає в гірше скотського покручство; смерть історії настає із засилля покручів, безсилих до вчинку і приречених гнити, і вгноювати все довкола, збрякати єхидством, гноєм, терпнути від нетерпця і чорногангренним жаром лихоманити тіло світу; наливатись спазмом, прокляттям, як горло блювотою— і тіпатись безнастанно і давитись жовчю; мета примітиву й калікопокручень, заколочених на маскульті, загидити саму можливість очищення і усвідомленого врятунку.
Як сама старість віку— дощ і дощ; сльота занавішувала всяке бажання вставати, виходити, жити; дощ, мов плакучий параліч, розмочалював силу волі, як сухі коноплі, дух твій дитиннів, тремтів беззахисним, щойно народженим зайченям, болем і схлипом обзивався кожен спогад, і наставало таке отупіння, коли не міг, вже не здужав, скільки б ти не хотів, ні любити, ні ждати, ні вірити; міг тільки не бачити нікого; тільки слухати снодійну, зчужілу й погрозливу, обезволюючу до нудьги, сірогнилу моквінь за вікнами; десь знов нікого не стало— ні дитини, ні спогадів, ні собаки; будильник і той зупинився, вкляк на столі, ніби новобранець на варті, що з нетерпця і страху набурив у холошу; нічого й нікого; тільки хрипи в грудях, різачка під лопаткою і мовква за вікном; кожна окапина з даху— мов смерть навпомацки шукає отвори в хату, шукає в сутінках клямку, всією долонею, немов сліпа, шукає замкову шпарку, надихує туди, всією силою вітру напирає на двері, знову ступає на поріг і шарпає, шарпає клямку, шукає вхід, шукає то скрадливо, то затято, мов злодій опівнічний, шукає з легким роздратуванням трудівника, якого понукають у спину: от вона, сліпа незрима гостя, капотить, капотить, капотить з даху і з гілля яблунь, завмирає на мить і легким кошачим пострибом перебігає з кутка на куток хати, і бачить те ж саме, що й ти з вікна бачиш: мокне в горідчику кущ хризантем і ганчір’яна, на чотирьох стовпчиках, обв’язка, вирвата з підкладки старої бобки і зсукана тобою в мотузку, мокне на людських городах картопля, аж між обгорнутими кущами стоять калюжини, мокне скособочена вітром, безживна шпаківня на дереві, мокнуть чагарі слив повз провулком, мокне перестояне сіно, мокне приблудний собака, що завше надвечір оббігає смітники і перед подвір’ями високо задирає носа, стоїть на стежці й принюхується голодно й злякано (насправді це була сука; вона мусіла бігти по смітнищах, бо цілий виводок гриз цицьки і скавчав під старою скирдою, а вона відскакувала вбік, під дощ і вгадувала, де й на якому дворі її зміряють каменюкою, палюгою по ребрах; раз ти надумав її застрелити, бо водила за собою тічку і завжди гидила на стежках, на подвір’ї; ходи з лопатою і відкидай потім; ти підстеріг її на помийниці в сусідів, вже взяв на мушку, щоб гахнути під вухо з десяти метрів, а потім якось глянув на неї немисливським зором: вигнувши спину, з голодним жахом і радістю в очах сука рилася в непотребі, знаходила смажену риб’ячу голову із скелетними кістками, давилася ними, сіпалась животом, ще дужче вигинала спину, знаходила інший недоїдок і крізь кашель глитала його; вона бачила і тебе, і націлену на неї рушницю, бачила бічним зором та інстинктом втікати від всього піднятого в руках людини, бачила добре, але голод сильніший всього; ти закинув рушницю на плече і пішов додоми) мокне земля кротовин під плотом, мокнуть дроти, по яких струмує піна радіоновин і чергове звідомлення про негоду, мокне річка, гриби в траві на галявинах, золотавий, віковий мох на скелях, мокне всякий спогад про місця, де б ти хотів побувати нині— і от занегодило; мокнуть в містах поети, безвільні, як ганчірки на туалетних швабрищах; киснуть, збрякають отрутою і страшно смердять, як гнила капуста в немитій бочці, молоді критикеси, просяклі статевою люттю на чоловіцтво, як тубдиспансер паличками; мокнуть гонучі в міліціонерів на перехресті, їхні плащі і жезли, тремтливі, мов термометри з відбитою ртуттю; мокне тупа й безсловесна пам’ять про те, як ти голодним собацюрою, вигнувши спину, рискав по всих тих містах, помийних задвірках совдепії; мокнуть стіни сільської хати— не гнеться безвільно, не втомлюється від чекань лиш гостя, лиш та, що ніби спільно з тобою зрить мокву вечорів і пагорбів, а, насправді, виглядає твою душу: ходить повз хатою з м’яким кошачим присядом, заколисує, крапотить з дерев, капає з шиферу на бетонний обмурівок під стінами, гризе камінь, добирається, куди їй треба, капотить, тихне, з надміру почуттів оплакує тебе заживо; так нетерпиться їй; плаче, смутить, втішає, нищить відреченням від усіх, від всього, від кожного, хто віднині тобі не ближній— бо хіба довідались до тебе хворого, згідно заповіді; хіба довідались, коли твій головний ворог-час обманом і підступом закандалив тебе в темницю туги? ти не ждав допомоги й втішань облесливих, ти хотів пересвідчитись, що вони ще живі і, отже, й сам ти живий, ти ще тут, коли чуєш їх, дихаєш, просиш закурити й п’янієш, одвиклий від затяжки; нема нікого; одна мокра темінь, давно вже не гостя, а господиня вельможна, стоїть з обіймами як розрита вітчизна, як вся ця розверзста від моря до моря земля, яку ти любив надривно і так і не зміг обняти! червивість світу— крізь очі, крізь лійки вух— під виглядом лихоманки проникла в тіло і, поки ти марив, спав, у грудях, як у старій шпаківні виросла безкрила пташка; безкрила й жалісна попробувала злетіти, гребнулась, розкидала кубло і, стуживши за простором, за його голосами там, десь за стінами, взялась на рівні голови помалу довбати дошку; довбала й довбала, щоб заспокоїтись, щоб узріти нарешті: де вони всі поділись? як воно там? довбала й довбала, розгублено, скрадливо, ледве чутно, так що ти сплутував той звук із пришвидшеним і закоханим вистрибом власного серця; довбала й довбала, все ближче до грудної клітки, і ти ладен був сплутати це з вдячним доторком, начеб тобі, за всі геройства перед вітчизною, за мужній крик і запальність, за творчість, зрештою, пригвинчують орден на лацкані; і от вона твоя орденоносна дірка, три на п’ять сантиметрів, мов округлений, смокчучий рот порожнечі, мов нассана і стиснута в кільце п’явка, мов вирвало стержня в колесі і чорно свище повітря звідти; от вона, дірюга, сама підказує: пташки давно нема; вона так довго виглядала, так смутилась і кліпала, що заснула навсидячки й випала з шпаківні— і ніякого живого світла в світі! тікай, душе, звідси! ти помиляєшся, пустився в ліричний відступ; насправді вона шкряботіла, дерлась куницею в дуплі в ялині, намертво забита там кілком, коли ти не зміг її викурити і, поспішаючи додоми, бо смеркло вже, закрив на ранок, щоб таки добути звідти; ти йшов повз залізничні колії, по рипучому снігу, повз переблиски семафорів на рейках, йшов у напалену простору хату, а закрита в дуплі куниця гризла акацієвого кілка, гризла, обламувала різці і сподівалась вилізти, вибратись, і зранку, коли ти прийшов, вона таки прогризла збоку дуплини дірочку, та не подужала видертись; так і в грудях гризе тепер і проситься на волю— в темінь— твоя розлючена болячка, твоя далеко не пташка, твоя гнійна виразка, повна погибелі, подібної до газетного шрифту.Насниться школа; пригадаєш серпень, кінець канікул, необжитий, безрадісний запах недавно пофарбованих класів і парт, що зустрінуть тебе вкупі з ниттям під лопаткою: так, ніби скиглить чибіс у вечірньому полі; ніби заїкуватим немовлям мекає, кличе матір загублене ягнятко; так, начеб сам ти, бредучи між свіжопахучих ячмінних копиць, минь-минь-минькаєш до корови, що десь забігла, десь запропала в безлиху— по стерні розсіваються коники і холодніє роса, з недожатого зализня вистрибує і млявим пострибом тюпає одуріле від гуркоту комбайнів зайчатко— і як мені потикнутись додоми? всі серпневі розгублення, сороми і страхи за ртутним звичаєм збивалися в одне, в біль подоросління, в нерішучість втрати, що ніби навмисне відпускала на літо в поля, в луги, в каламутному літеплі рівчаків ловила з тобою рибу, тупцяла на кущах осоки, побілілими пальцями перебирала в колисці ряску, налапувала там в’юнів і, стискаючи їх за головами, кидала в бідончик; берегла від громів і блискавок, від зливи, що пласталася над мілководдям, не випускала з води, така холодюжина шаленіла над берегом, берегла і стлалась туманом по озерцяті, куди ви забились з колискою і не відали, куди дітись; проблискувала раптовим сонцем, ставала рідною, як всяке привілля, вела додоми, вкладала спати, будила без остраху запізнитись; будила запахом смаженої риби, тьохкала кінчиком вудок за спиною, смакувала вишнями при дорозі на крайніх сільських садках, коли голодний і щасливий, з трьома карасями в торбі, ледве доплентував пообід додоми; щоденна і щомиттєва втрата— одна з майбутніх спонук до літератури— надивлялась, надивовувалась на крайнебо, коли сонце перекипає й пахне збіглим з емальованої миски малиновим варенням або сідає, чітке й округле, немов розжарений у консерві акумуляторний свинець, який виплавлювали на грузила для закидушок; і вечір свинцевіє теплом у руці, і понад господарські запахи подвір’я пахне скрадливим матіоловим духмянком з горідчика; втрата забігала навперейми легким пилюжним вихором по сошейці і підманювала будь-куди, аби тільки здоми,— вигадувала безліч забавок, азартних справ,— та вприкінець літа вся зловмисність і омана доріг ятрилася в ногах, немов у постійно капканеного звіра: зчесаними об каміння були пальці, п’яти подовбані й попробивані так, що ходив на вивернутих всередину ступнях, загоюючи підошви в пилюці; по селах жили так бідно, що про взуття влітку не могло бути й мови; втрата пронизувала мильною водою в ночвах, коли одного вечора загадували відмивати ноги, раніше влюлюватись і на завтра, взувши старі сандалі, поспішати слідом за мамою на автобус до райцентру: привдягтись перед школою; а коли куплені нова взувачка, нові штани, нова сорочка лежатимуть у пакунку під пахвою, ниття під лопаткою стане ще нестерпнішим, схожим на зойк кроленяти під час кастрування, на протяжний і тоскний зойк; на автобусній зупинці табличка розкладу бухкатиме од вітру, мов дурнуватий піонерський барабан перед лінійкою, мов вив’ялене й порожнє серце майбутніх чекань, коли відчуваєш непоправне і ждеш підвозу, общіпуючи хлібину в сітці та запихаючись глевтяком з долоні; всі думки— скоро й тобі, подорослілому, доведеться жити в місті— всі клянчіння купити он того пояса з рогатою пряжкою, он оту-го коробку з жилкою, гачечками і поплавками, всі старання не помічати ні зошитів, ні підручників на полицях універмагу, весь страх принуки, основи дорослого існування, налипав одним словом "школа", немов пекучим гірчичним коржем на спину— і ні дихнути, ні кавкнути; от відколи жила в тобі зболяченість; от з якого лиха вона приліпилася— з небажання вирости і змиритись із світом; тобі подобалось читати книжки і довигадувати світ, залишений на останній сторінці; подобався тихий і сонний, ледь пропахлий брикетним димом, спокій бібліотеки навпроти твоєї вулички, жовтотьмяне, запилюжене від дороги вікно, сама маленька, затінена кленами хатка, невисокий парканчик, теплінь всередині, формуляри в дерев’яному ящичку на столі і таємнича вага нового оберемку, з яким ти підтюпцем біг додоми (твій головний ворог, ненаситець-час, першою з святинь дитинства розламає і пустить на дрова бібліотеку, так і не вибачивши твого другого, твого справжнього, твого письменницького народження; тепер там кущі й фундамент) тобі подобалось, сидячи на фанерній скрині, допізна, в бабціній хаті перемагати і плакати з переможеними, повертатися з гиблих мандрів, відвідувати й рятувати інші планети, годинами, вечорами уявляти летючу відстань до зір, спростовувати швидкість променя до віддалі сходжених пагорбів і знайомих околиць, доки бабця з-за перегородки не зітхне "гаси вже, гаси, бо накрутить на пенсію", а була ж та пенсія аж дванадцять рублів, віддяка за півстолітню колгоспну каторгу; ти впам’ятовував гори всякого чтива, але тим прикрішим ставало всяке примусове, шкільне читання; окрім критики, коли мусив списати твора, ти так нічого з шкільної літератури й не прочитав; це треба вмудритись було! ти мріяв досидіти до старших класів і вивчати астрономію, а коли доріс до того, то виявилось, що більшість з написаного в підручнику ти знав уже— і стало ще нецікавіше; то ж, коли вприкінець літа оживало слово "школа" й передчуття принуки впікалося в шкіру, мов роз’ятрена гедзами й червою виразка на ногах спутаного коняки, ти вже нікуди не хотів бігти і думати про щось справжнє; не хотів подорожувати в піратському трюмі до скарбівних островів, шукати з бочкою на плечах прісну воду по непролазних хащах, раптово торопіти від людських слідів на березі, вдягатися в козині шкури— для чого це все, коли позавтрім втесуватимуть в голову інше? ти мріяв перебути декілька шкільних тижнів, а потім позбавивши казематних уроків і домашніх завдань на тему гіркої дореволюційності, вас цілими класами поженуть на роботу; ото потіха! привілля знов! радощ, знайома тільки осиротілим звірам і сільським дітям; менших виводили на яблука в колгоспний садок— рівні, прокошені міжряддя наллято гнилоп’янними запахами і дзиготом схмелілих бджіл, дерева переливались спілими барвами, з сторожки вийде дядько в облежаному, зім’ятому, брезентовому плащеві і роздасть мішки, і покаже, які сорти яблук збирати й зносити на підводу; перепне коней і знов зачиниться в дощаній халабудині: додрімувати під втомливе, важке тихозвуччя саду; а вам тільки того й треба! бігти з порожніми портфелями до сливових рядів і вичісувати пальцями з трави зелені, проте налляті медом сливи, репнуті від нестерпного доспівання; потім ще струснути дерево і, котрі твердіші сливки— напихати по кишенях; озиратися, доїдати похапцем найсолодші, найніжніші, знайдені тамо під кропивою, та хтось гукне— на грушки!— і весь гурт, мов куцокрилий качиній виводок, подріботить, потюпає між смородинних кущів далі, в глибину саду; трохи старшим загадають приносити здому відра і на відкритому кузові машини, наказуючи міцніше триматись за борти, повезуть на підоране картопляне поле; там влаштують щось на зразок змагання; увихаючись один перед одного, од підводи до рядка, ви забудете лік назбираному, та зошит в руках учителя тремтітиме на вітру переможно, мов вирок у руках прокурора;