— Дуже, — нiяково кажу я.
— А як ти читаєш? Вiд дошки до дошки й посерединi трошки?
— I посерединi трошки, — хитаю головою i не журюся.
— I що тепер читаєш?
— Ет!
— То чого запишався?
— О! Таке скажете, — починаю пекти ракiв.
— Як ця книжка зветься?
— "Арабська земля i Магометова вiра".
— А це тобi доконче треба знати? — I смiх закружляв навколо мене, мов танець.
То що менi залишилося робити? Теж смiятися.
— І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, — обiзвався дядько Стратон.
— Бiда? — спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.
— Не так бiда, як прибiдок, — одходячи, вiдповiдаю йому.
— А читати ж хочеться?
— Аж душа болить.
— От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла, — i Василь Iванович повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. — Прошу тебе, при нагодi заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер Майдан-Курилiвський, Хмельницького району, Вiнницької областi) — там тепер найкраща бiблiотека.
— Оце дiло! — схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело зирнув на мене. — Там книжок — море!
— Ой! — несамохiть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв батько приязно похитав журною головою.
А Василь Iванович вийняв з кишенi записну книжку, вiдсунув од себе полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.
Я все косував на веселi розгонистi лiтери, що так пiдхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!
— Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! — нацiлив на мене Василь Iванович насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку Себастiяну. — Вчися, виходь у люди!
Весiлля заграло в моїх вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся до нього, далi переводжу погляд з дядька Себастiяна на людей, а вони нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I тiльки Себасйiянiв батько чогось зiтхає.
А в цей час пiд вiкнами загупали кроки, засвiтилось, закружляло мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими голосами:
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi блищать, мов сонце у хмарi?!
I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники над Дунаєм, i пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гостi, коли дядько Себастiян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою...
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобiт i чудернацький смiх. Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а коло неї висяював хромовими чобiтьми веселолиций мiлiцiонер, до якого прилипло дивовижне прiзвисько — Хвiрточка, i тiльки через те, що вiн навчився гримати на людей: "Закрий менi хвiрточку" або "Вiдкрий менi хвiрточку".
З його рота зараз виривався клекiт, хрип i щось подiбне на шипiння гусака, — все це йому разом замiняло смiх.
— Сiдайте, тiтко Марино. Що там скоїлося? — заговорив до жiнки дядько Себастiян.
— Ет, хай вiн говорить... навчився ж. — Тiтка Марина ображено стулила темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом поклала на колiна важкi землистi руки.
— Розказуй, Василю!
Зiпсований грамофон знову захрипiв у грудях мiлiцiонера, i знову — смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, — все його обличчя сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.
— От i не повiрите, що я сьогоднi на контрреволюцiю наскочив! Тримаю її, понятно, у кулацi! — переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.
— На яку це контрреволюцiю ти наскочив? — недовiрливо запитав дядько Себастiян. — Може, на тiтку Марину?
— На неї ж! Нiколи б i сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.
— Розказуй, як умiєш, — нахмарився i зажурився дядько Себастiян.
— Сьогоднi ранесенько поїхав я до Якова пiдкувати коня. Заходжу собi тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi сичить ковальський мiх. Це на рiздво! — знову зашипiв, заклекотав мiлiцiонер, витер рукою сльозу. — Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й пiдходжу до кузнi. I що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль роздмухує вогонь, а на вогнi, як на картинi, стоїть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в руку, а ногою — в дверi i до Якова: "Руки вгору!"
А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.
"Пiшов ти, — каже, — Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
"Я стрiляти буду!" — гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
"Стрiляй, — каже, — собi в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета нiколи не бачив?"
"За цей кулемет судити будем!"
"За що ж мене судити? — розсердився коваль. — За те, що я смерть перековую на лемiш?"
"Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де дiстали цю смерть?" — припираю його до стiнки револьвером, параграфами i навiть строгiстю закону.
М'явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що дiстав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтхає, наче цей кулемет не був її собственiстю.
— Тiтко Марино, це правда?! — не вiриться дядьковi Себастiяну.
— Та правда ж, — похитала головою тiтка Марина.
— I ви продали кулемет Якову?
— Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.
— Що ж це за обмiн?
— Я йому вiддала кулемета, а вiн менi кочергу, бо моя саме переломилась.
— Так i Якiв сказав! — пiдтвердив мiлiцiонер. — Тодi я бiгцем на вулицю, скочив у сани — й на хутiр до тiтки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
— Як людину ж, — стиха обiзвалася тiтка Марина.
"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" — одразу нагнав їй страху.
"Нащо вони тобi, Василю?" — не дивується, не лякається, а виказуе, що iще має зброю.
"В мiлiцiю треба здати!"
"Дурно чи щось заплатять менi?"
"За це дiло тюрмою заплатимо!" — кажу їй.
А вона до мене:
"Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й залишився, хоч i взувся в золотi чоботи".
Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвлєнiя з боку тiтки Марини не було. I знайшов я у засторонку, — от нiхто не повiрить, — iще чотири кулемети i п'ять нiмецьких i австрiйських рушниць.