Сюзанна. Дивлюся.
Фігаро. І яка вона тобі здається?
Сюзанна. Гидюча!
Фігаро. Нехай живуть ревнощі! Вона не торгується.
Марселіна (простягаючируки). Обійми свою матір, моя гарна Сюзаннето. Той недобрий, що мучить тебе, мій син.
Сюзанна (біжить до неї). Ви — його мати! (Кидаються в обійми одна до одної.)
А н т о н і о. То це тільки зараз?.. Фігаро. ...що я довідався.
Марселіна (внестямі). Ні, моє серце, пориваючись до нього, помилялось тільки щодо мотиву. Це до мене рідна кров промовляла.
Ф і г а р о. А до мене, мамо, добрий розум, що був мені за інстинкт, коли я вас не хотів, бо я зовсім не мав до вас ненависті, свідок тому гроші...
Марселіна (віддає йому папір). Вони твої. Візьми свою записку, це твій посаг.
Сюзанна (кидає йому гаманець). Візьми ще й це.
Фігаро. Дуже дякую.
Марселіна (в нестямі). Бувши досить нещасливою дівчиною, я мала стати найогиднішою з жінок; і от я тепер найщасливіша мати! Обійміть мене, мої діти, обоє; я з'єднаю у вас всю мою ніжність. Я щаслива, як тільки можу бути. Ах, діти мої, як я вас любитиму!
Фігаро (розчулений, жваво). Перестань, дорога мамо, перестань! Чи хочеш ти, щоб втопилися у сльозах мої очі — уперше в житті? Принаймні, вони з радощів. Але який я дурний? Я мало не засоромився їх, як почув, що вони течуть проміж моїх пальців, подивися (показу розставлені пальці), і я по-дурному їх стримував! Геть собі, сороме! Я хочу сміятися й плакати разом. Не почувають двічі того, що я почуваю. (Він обіймає матір з одного боку, Сюзанну з другого.)
Марселіна. О, мій друже!
Сюзанна. Дорогий друже!
Бартоло, Антоніо, Сюзанна, Фігаро, Марселіна, Бридуазон.
Бридуазон (витираючи хусткою очі). Ну, значить, і я ду-урний теж?
Фігаро (нестямно). Тепер я можу викликати на бій смуток. Нападай тепер на мене, коли смієш, між цими двома дорогими жінками.
Антоніо (до Фігаро ). Досить уже телячих ніжностей, коли ваша ласка. У справі шлюбу в родині шлюб батьків повинен іти попереду, ви знаєте. А ваші — чи подали вони один одному руку?
Бартоло. Мою руку! Бодай вона всохла, перш ніж я подам її матері такого шахрая!
Антоніо (до Бартоло). То ви так як вітчим, а не рідний батько? (До Фігаро.) У такому разі, любчику, більш ні слова.
Сюзанна. Ах, дядечку...
Антоніо. Чи маю я віддати дочку нашої сестри за того, хто не є нічиєю дитиною?
Бридуазон. Хіба це може бути, дурню? Завжди людина є чиїмсь дитям.
Антоніо. Тарара!.. Він її ніколи не матиме. (Виходить).
СЦЕНА XIX
Бартоло, Сюзанна, Фігаро, Марселіна, Бридуазон.
Бартоло (до Фігаро). І шукай тепер, хто б тебе прийняв за сина (хоче вийти).
Марселіна (біжить, хапає Бартоло за поперек і притягає його). Стійте, лікарю, не тікайте!
Фігаро (вбік). Ні, певно, всі дурні Андалузії вирвалися, щоб затримати мій нещасний шлюб.
Сюзанна (до Бартоло). Добрий татку, це ж ваш син! Марселіна (до Бартоло). Розумний, талановитий, гарний.
Сюзанна, Бартоло, Марселіне, Фігаро, Бридуазон.
Фігаро (до Бартоло). І не коштував вам ні шеляга. Бартоло. А сто екю, що в мене взяв? Марселіна (милуючи його). Ми так будемо про вас дбати, татку!
Сюзанна (теж милуючи його). Ми так вас кохатимемо, таточку!
Бартоло (розчулений). Тату! Добрий тату, таточку! Отже, я ще дурніший, ніж добродій (показує на Бридуазона). Я даю себе вести, як дитина. (Марселіна і Сюзанна його обіймають.) Е, ще я не дав згоди. (Повертається). А що ж сталося з його вельможністю?
Фігаро. Біжімо до нього, вирвімо від нього останнє слово. Якщо він задумав якусь іншу інтригу, доведеться все починати з початку.
У с і (зараз). Біжімо! Біжімо!
(Виходять і витягають Бартоло.) СЦЕНА XX
Бридуазон (сам). Ще дурніший від добродія. Такі речі можна казати собі самому, але... В ци-их міс-цях люди не дуже чемні (виходить).
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Театр являє собою галерею, прибрану канделябрами, засвіченими люстрами, квітами, гірляндами, — одним словом, підготовлену до святкування. Спереду праворуч стіл з приладдям для писання, позаду
крісло.
СЦЕНА І Фігаро, Сюзанна.
Фігаро (тримає її за стан). Ну, кохання моє, чи ти задоволена? Та моя мама з тонким золотим язичком вмовила-таки свого лікаря: дарма, що не має бажання, він з нею все ж одружиться, і твого буркутуна-дядю загнуздано. Один тільки граф лютує: бо наслідком їх шлюбу мав стати наш. Посміхнися ж трохи до такого доброго наслідку.
С ю з а н н а. Чи ти бачив що-небудь дивніше?
Фігаро. Або швидше — таке веселе. Ми не бажали більшого, як тільки вирвати один посаг у вельможного графа, і от аж цілих два маємо в своїх руках, і такі, що не вийшли від нього. Запекла суперниця тебе переслідувала, я зазнавав муки від фурії! І от це все перетворилося для нас у найдобрішу матір. Учора я був наче сам собі на світі, а тепер маю батька й матір, правда, не таких пишних, якими я їх собі малював, але досить добрих для нас, які не мають пихи багатіїв.
Сюзанна. А проте, ніщо з того, що ти намислив, на що ми сподівались, друже, не сталося.
Фігаро. Випадок зробив ліпше, ніж ми всі, моя маленька. Так ведеться в світі; людина працює, проектує, готуємося до одного, а фортуна підносить зовсім інше. І від неситого завойовника, що хотів би проковтнути землю, до сумирного сліпця, що його водить собака, всі є іграшками її примхи. І ще сліпець із собакою часто має кращого поводаря і менше помилиться в своїх сподіваннях, аніж другий сліпець, що має велику обслугу. Щодо того милого сліпця, який зветься Амуром... (Ніжно бере її знов за стан.)
Сюзанна. Ах, мені цікавий тільки цей один!
Фігаро. Дозволь же, щоб я був за доброго собаку, що приведе його до твоїх прегарних маленьких дверей; і от ми будемо там мешкати до самої смерті.
Сюзанна, (сміючись). Амур і ти?
Ф і г а р о. Я й Амур.
С ю з а н н а. І ви не шукатимете іншого житла?
Фігаро. Якщо ти мене туди візьмеш, нехай тоді тисяча мільйонів зальотників...
Сюзанна. Ти перебільшуєш. Скажи по твоїй щирій правді.
Фігаро. По моїй найправдивішій правді!
Сюзанна. Фе, гидкий! Хіба в тебе їх кілька?
Ф і г а р о. О, авжеж. Відколи спостережено, що з часом давні дурниці робляться мудрістю і що давні маленькі брехні, доволі зле посіяні, вирощували великі, великі правди, є їх на землі тисячі порід. І такі, що їх знають, та не сміють оприлюднити, бо не про всяку правду можна говорити. Є такі, які хвалять, не даючи їм віри, бо не кожна правда придатна для віри. Є палкі присягання, погрози матерів, запевнення п'яниць, обіцянки людей на посадах, останнє слово наших торговців. І краю цьому немає. Тільки ж моє кохання до Сюзон є щирозлотою правдою.