Другого дня він уже був у себе вдома, в своїй кімнаті, коло каміна. Він наказав напалити тепліше: його морозило. Жонатас приніс листи. Всі вони були від Поліпи. Він поквапно розкрив і розгорнув першого, ніби це було звичайне звідомлення збирача податків. Він прочитав початок:
"Поїхав! Але ж це втеча, Рафаелю. Як же так? Ніхто не може сказати мені, де ти. А коли я не знаю, то хто ж тоді знає?"
Не захотівши читати далі, він холодно взяв листи і, кинувши їх у камін, став тьмяним, безживним поглядом дивитись, як вогонь пробігає по напахченому папері, як вогонь скручує його, як папір твердне, гнеться й розсипаєтся на шматочки.
На попелі скрутились напівобгорілі клаптики, і на них іще можна було розібрати то початок фрази, то окремі слова, то якусь думку, що її кінець був знищений вогнем, і Рафаель машинально захопився цим читанням.
"Рафаелю... сиділа коло твоїх дверей... чекала... Примха... корюся... Суперниці... я — ні!.. Твоя Поліна... кохаю. Поліни, отже, більш нема?.. Якби ти хотів мене кинути, то не зникнув би так... Вічне кохання... Вмерти..."
Від цих слів у ньому озвалось сумління; він схопив щипці й врятував з вогню останній клаптик листа.
"Я нарікала,— писала Поліна,— але не скаржилась, Рафаелю! Розлучаючись зі мною, ти, певне, хотів уберегти мене від якогось горя. Колись ти, може, вб'єш мене, але ти надто добрий, щоб мене мучити. Більш ніколи не тікай так. Пам'ятай: я не боюся ніяких страждань, але тільки коло тебе. Горе, яке я терпіла б через тебе, вже не було б горем,— у серці моєму куди більше любові, ніж я тобі показувала. Я все можу стерпіти, аби не плакати далеко від тебе, аби тільки знати, що ти..."
Рафаель поклав на камін обгорілі клапті листа, тоді знову кинув їх у вогонь. Цей аркушик був надто живим образом його кохання і його фатальної долі.
— Сходи по пана Б'янщона,— сказав він Жонатасові.
Орас застав Рафаеля в постелі.
— Друже мій, чи можеш ти зготувати для мене питво з невеликою дозою опію, щоб я весь час був у сонному стані й щоб можна було вживати це питво без шкоди для себе?
— Нічого не може бути легшого,— відповів молодий лікар,— але все-таки доведеться вставати на кілька годин щодня — попоїсти.
— На кілька годин? — жахнувся Рафаель.— Ні, ні! Я не хочу вставати більш як на годину.
— Яка ж у тебе мета? — спитав Б'яншон.
— Спати — це все-таки жити! — відповів хворий.— Накажи не приймати нікого, навіть пані Поліну де Вічнау,— сказав він Жонатасові, поки лікар писав рецепта.
— Що ж, пане Орасе, є якась надія? — спитав старий слуга в молодого лікаря, проводжаючи його до дверей будинку.
— Може протягти ще довго, а може й цього вечора померти. Шанси життя й смерті у нього рівні. Нічого не можу зрозуміти,— відповів лікар і з сумнівом похитав головою.— Йому б розважитись...
— Розважитись! Ви його не знаєте, пане. Він якось убив людину — й навіть не зітхнув!.. Його ніщо не розважить.
Протягом кількох днів Рафаель лежав у штучному сні. Завдяки матеріальній силі опію, що діє на нашу нематеріальну душу, людина з такою сильною, живою уявою спустилася до рівня деяких лінивих тварин, що своєю нерухомістю схожі на зів'ялі рослини й не зрушать з місця задля якоїсь легкої здобичі. Він не впускав до себе навіть денного світла, сонячне проміння більш не проникало до нього. Він уставав близько восьмої вечора, в напівсвідомому стані тамував свій голод і знову лягав. Холодні, похмурі години життя приносили з собою тільки безладні образи, тільки видимості, світлотіні на чорному тлі. Він поринув у глибоку мовчанку, життя його являло собою повний відбиток руху та думки. Якось увечері він прокинувся багато пізніше, ніж звичайно, і обід не був поданий. Він подзвонив Жонатасові.
— Геть з мого дому! — сказав він.— Я тебе збагатив, тобі забезпечено щасливу старість, але я не можу дозволити тобі гратися моїм життям. Я ж голодний, паскудо! Де обід? Кажи!
На Жонатасовому обличчі майнула задоволена усмішка, він узяв свічку, що блимала в темряві величезного покою, повів свого пана, вже знов байдужого до всього, по широкій галереї й раптом відчинив двері. В очі хворому вдарило світло, Рафаель був уражений, засліплений небаченим видовищем. Перед ним були люстри, повні свічок; гарно розставлені рідкісні квіти з його оранжереї; стіл, що виблискував сріблом, золотом, перламутром, порцеляною. Царський обід, від якого, пробуджуючи апетит, ішла запашна пара. За столом сиділи його друзі, а разом з ними жінки, пишно вбрані, чарівливі, з відкритими плечима й грудьми, з квітками в зачісках, з блискучими очима, всі по-різному вродливі, всі спокусливі в своїх розкішних маскарадних уборах: одна підкреслила свої форми ірландською жакеткою, друга наділа хвацьку андалузьку спідницю; та, напівгола, була в убранні Діани-Мисливиці, а та, скромна, овіяна любов'ю,— в костюмі пані де Лавальєр, і всі були однаково підхмелені. В кожному погляді іскрилися радість, любов, насолода. Тільки-но мертвотно-бліде обличчя Рафаеля з'явилось у дверях, пролунав дружний хор привітань, тріумфальних, як вогні цього імпровізованого свята. Ці голоси, пахощі, світло, жінки п'янкої вроди збудили його, відродили в ньому тепло життя. На довершення дивних марень звуки прекрасної музики гармонійним потоком ринули з вітальні поряд, запрошуючи на цю солодку гульню. Рафаель відчув, що його руку ніжно потискає жінка, ладна обвити його своїми білими, свіжими руками,— то була Акіліна. І, раптом усвідомивши, що все це вже не млисті фантастичні образи його мимобіжних туманних сновидь, він нестямно скрикнув, грюкнув дверима й ударив старого поштивого слугу по обличчю.
— Потворо! Ти завзявся вбити мене! — вигукнув він.
Потім, увесь тремтячи від думки про небезпеку, якої щойно зазнав, він знайшов у собі сили дійти до спальні, випив велику дозу снодійного й ліг.
Було близько півночі. В цю годину обличчя сонного Рафаеля сяяло вродою — одна з примх фізіології; білість шкіри відтінювали яскраві рум'янці, що вкидали медиків у подив і відчай. Від ніжного по-дівочому чола віяло геніальністю. Життя квітло на його обличчі, спокійному, безтурботному, як у дитини, що заснула під крильцем у матусі. Він спав здоровим, міцним сном, із червоних уст вилітало рівне, чисте дихання, він усміхався,— мабуть, йому марилось якесь прекрасне життя. Може, він бачив себе столітнім дідом, бачив своїх онуків, що зичили йому довголіття, може, йому снилося, що, сидячи на простій лаві, під шатром гілля, освітлений сонцем, він, як пророк з висоти гір, розрізняв у блаженній далечі обітовану землю!