— Ох Поліно, бідне дівча! — вигукнув він.— Є безодні, яких не подолає навіть кохання, хоч які могутні його крила.
Та раптом він почув здушене зітхання і завдяки одній з найзворушливіших якостей, що ними наділені закохані, впізнав Полінин віддих.
"О, ось і вирок! — подумав Рафаель.— Якщо вона справді тут, я хотів би померти в її обіймах".
Почувся веселий невимушений сміх. Рафаель повернувся обличчям до ліжка й крізь прозору запону побачив Полінине лице, вона всміхалась, як дитина, задоволена тим, що її хитрощі вдалися. Її прекрасні кучері розсипались по плечах; у цю мить вона була схожа на бенгальську троянду серед букету білих троянд.
— Я підкупила Жонатаса,— сказала вона.— Я твоя дружина, то хіба це ліжко не належить мені? Не гнівайся на мене, любий, я тільки хотіла заснути коло тебе, несподівано з'явитися перед тобою. Вибач мені ці пустощі.
Вона, мов кицька, стрибнула на постелі, вся аж променіючи в білому мусліні, й сіла до Рафаеля на коліна.
— Про яку безодню ти говорив, коханий? — спитала вона, і обличчя її набуло стурбованого виразу.
— Про смерть.
— Ти мене мучиш,— сказала вона.— Є такі думки, до яких нам, бідним жінкам, краще не звертатись, бо вони нас убивають! Чи це від сили кохання, чи від браку мужності — не знаю. Смерть мене не лякає,— провадила вона сміючись.— Померти разом з тобою, хоч би завтра вранці, востаннє цілуючи тебе, було б для мене щастям. Мені здається, я прожила б за цей час більше сторіччя. Що для нас число днів, коли за одну ніч, за одну годину ми вичерпали все життя, сповнене миру й кохання?
— Твоя правда, твоїми милими устами промовляє саме небо. Дай я поцілую тебе, і помремо,— сказав Рафаель.
— Що ж, і помремо,— засміялась вона.
Було близько дев'ятої години ранку, світло проникало крізь щілини жалюзі; його пом'якшував муслін завіс, і все ж видні були яскраві барви килима та обтягнені шовком меблі у спальні, де лежали коханці. Подекуди іскрилась позолота. Промінь сонця ковзнув по м'якій пуховій ковдрі, що серед любовних ігрищ упала додолу. Полінина сукня, що висіла на високому дзеркалі, здавалась туманним привидом. Малесенькі черевички валялись далеко від постелі. Соловей прилетів на підвіконня; його щебет і шурхіт крил, коли він спурхнув, відлітаючи, розбудили Рафаеля.
— Коли мені належить померти,— сказав він, додумуючи те, що виринуло в голові його уві сні,— то в моєму організмі — в цій машині з м'яса й кісток, оживленій моєю волею, що й робить із мене особистість,— є серйозні ушкодження. Лікарі повинні знати симптоми серйозної хвороби й можуть сказати мені, здоровий я чи хворий.
Він подивився на заснулу дружину, що однією рукою обіймала його голову, навіть уві сні виражаючи щиру турботу кохання. Чарівно розкинувшись, мов дитина, й повернувшись до нього обличчям, Поліна неначе ще дивилась на нього, простягаючи йому свої гарні губи, напіврозтулені чистим і рівним диханням. Дрібні, наче порцелянові, зубки відтінювали червоний колір свіжих уст, на яких витала усмішка; в цю мить на її обличчі вигравали яскраві рум'янці, й біла шкіра її, коли можна так висловитися, була ще біліша, ніж у хвилини найпалкішої жаги. Граційна невимушеність її пози, її мила довірливість надавали принаді коханої чару заснулої дитини: навіть найщиріші жінки — і ті в денні години ще коряться деяким світським умовностям, що сковують їхні наївні сердечні звіряння, але сон ніби повертає їх до безпосередності почуття, що є окрасою дитячого віку. Одне з тих милих небесних створінь, чиї рухи позбавлені будь-якої нарочитості, в чиїх очах не прозирає затаєна думка, Поліна ні від чого не червоніла. Її профіль чітко вимальовувався на тонкому батисті подушок, пишні мережива переплуталися з розпатланими косами, що надавали їй якогось хвацького вигляду; але вона заснула в хвилину насолоди, її довгі вії були опущені, ніби захищаючи очі від занадто яскравого світла або допомагаючи зосередитись душі, що прагне подовжити хвилину жаги, всеосяжну, але скороминущу; її рожеве вушко, облямоване пасомцем волосся, на тлі фландрського мережива, звело б з розуму митця, живописця, старого, а безумцеві, можливо, повернуло б розум. Бачити, як ваша кохана спить і всміхається вві сні, пригорнувшися до вас, і далі кохає вас у сонному забутті, коли всяке створіння ніби перестає існувати, як вона й далі тягнеться до вас устами, що безмовно промовляють про останній поцілунок; бачити жінку довірливу, напівголу, але вкриту покривом любові й цнотливу серед розкиданої постелі; дивитись на її кинуте в безладді вбрання, на шовкову панчоху, що її вона вчора задля вас так квапливо стягла з ноги; на розв'язаний пояс, що свідчить про безмежну довіру до вас,— хіба це не невимовна радість? Хіба не ціла поема цей пояс? Жінка, яку він охороняв, більш не існує поза вами, вона належить вам, вона стала частиною вас самих. Розчулений Рафаель обвів очима кімнату, напоєну коханням, повну спогадів, де саме освітлення набувало любострасних відтінків, і знову звернув погляд на цю жінку, чиї форми були чисті і юні, яка ще й тепер випромінювала кохання, а що найважливіше — всіма своїми почуттями неподільно належала йому. Він хотів би жити вічно. Коли його погляд упав на Поліну, вона зразу розплющила очі, ніби в них ударив сонячний промінь:
— Доброго ранку, любий,— сказала вона, посміхаючись.— Який ти красень, капосний!
Ці дві голови, що дихали принадністю, якої надавали їм кохання й молодість, напівморок і тиша, являли собою божественну картину, чар якої минущий і належить тільки першим дням жаги, як наївність і чистота властиві дитинству. Гай-гай, цим весняним радощам кохання, як і усмішкам юного нашого віку, судилося зникнути й жити тільки в нашій пам'яті, щоб із примхи наших таємних дум доводити нас до відчаю або віяти на нас пахощами розради.
— Нащо ти прокинулася? — спитав Рафаель.— Я з такою насолодою дивився, як ти спиш, я плакав...
— І я теж,— сказала вона,— і я плакала вночі, дивлячись, як ти спиш, але плакала не сльозами радості. Слухай, Рафаелю, слухай! У сні ти важко дихаєш, щось відлунює у тебе в грудях, і мені робиться страшно. У тебе такий самий короткий сухий кашель, як у мого батька, а він же помирає від сухот. Я вловила ознаки цієї хвороби з особливого скрипу в твоїх легенях. А потім у тебе була гарячка, я певна,— твоя рука була вогка й гаряча... Любий мій... Ти ще молодий,— додала вона, здригнувшись,— ти ще можеш видужати, якщо, на лихо... Та ні,— радісно вигукнула вона,— ніякого лиха нема: лікарі кажуть, що ця хвороба заразна.— Обома руками вона обняла Рафаеля й перехопила його віддих тим поцілунком, яким впиваєш душу.— Я не хочу жити до старості,— сказала вона.— Помремо обоє молодими й піднесемось на небо з оберемками квітів у руках.