— Так ось, любий мій Порріке,— сказав він, сам до пуття не тямлячи, на яке запитання відповідає,— я нічого не можу тут удіяти, анічогісінько. Щиро бажаю, щоб вам удалося...
І враз, не помічаючи, як відбились на жовтому зморшкуватому чолі старого ці банальні слова, сповнені егоїстичної байдужості, Рафаель зірвавсь на ноги, мов сполохана сарна. Він побачив тоненьку білу смужку між краєм чорної шкіри й червоною лінією і скрикнув так жахливо, що бідолаха вчитель перелякався.
— Геть, стара тварюко! — крикнув Рафаель.— Вас призначать інспектором! Чи ви не могли попросити в мене тисячі екю довічної пенсії, замість вимогти це смертоносне побажання. Тоді ваш візит не завдав би мені ніякої шкоди. У Франції сто тисяч посад, а в мене тільки одне життя! Людське життя дорожче за всі посади на світі. Жонатасе?
Увійшов Жонатас.
— Що ти накоїв, йолопе! Нащо ти сказав мені, щоб я його прийняв? — спитав Рафаель, показуючи на приголомшеного старигана.— Хіба на те я доручив тобі свою душу, щоб ти розтерзав її? Ти в мене щойно видер десять років життя! Ще одна така помилка — і тобі доведеться проводжати мене в ту оселю, куди я провів свого батька. Чи не краще володіти красунею Феодорою, ніж робити послуги старому шкарбунові? А йому можна було просто дати грошей... Та й хоч би всі Порріке на світі з голоду поздихали, яке мені діло?
Рафаель зблід від гніву, на тремтячих губах виступила піна, обличчя набрало кровожерного виразу. Обидва старигани затремтіли, ніби діти, що побачили гадюку. Молодий маркіз упав у крісло; якась реакція відбулась у його душі, з запалених очей ринули сльози.
— О моє життя? Прекрасне моє життя! — нарікав він.— Ні благодійних думок, ні любові! Нічого! — Він обернувся до вчителя.— Сподіяного не виправиш, старий мій друже,— провадив він лагідно.— Що ж, ви дістанете щедру нагороду за ваші турботи, і моє нещастя принаймні піде на добро славній, гідній людині.
Він вимовив ці малозрозумілі слова з таким глибоким почуттям, що обидва старигани заплакали, як плачуть, почувши зворушливу пісню чужого мовою.
— Він епілептик? — тихо сказав Порріке.
— Впізнаю ваше добре серце, друже мій,— так само лагідно провадив Рафаель,— ви хочете знайти мені виправдання. Хвороба — це випадковість, а нелюдяність — вада. А тепер лишіть мене,— додав він.— Завтра або післязавтра, а може, й сьогодні ввечері ви дістанете нову посаду, бо опір узяв гору над рухом91... Прощавайте.
Охоплений жахом і глибокою тривогою за Валантена, за його душевне здоров'я, старий пішов. Для нього в цій сцені було щось надприродне. Він не вірив самому собі й допитував себе, як після тяжкого сну.
— Слухай, Жонатасе,— звернувся Рафаель до старого слуги.— Зрозумій нарешті, які обов'язки я на тебе поклав.
— Слухаюсь, пане маркізе.
— Я перебуваю ніби поза життям.
— Слухаюсь, пане маркізе.
— Всі земні радощі виграють круг мого смертного ложа й танцюють переді мною, ніби прекрасні жінки. Коли я покличу їх, я помру. В усьому смерть! Ти маєш бути перепоною між світом і мною.
— Слухаюсь, пане маркізе,— сказав старий слуга, витираючи краплі поту на зморшкуватому обличчі.— Та коли ви не хочете бачити гарних жінок, то як же ви поїдете ввечері до Італійського театру? Одна англійська родина повертається до Лондона й відступила мені свій абонемент. Отож у вас чудова, можна сказати, розкішна ложа в бенуарі.
Рафаель не слухав його. Він запав у глибоку задуму.
Гляньте на цю розкішну карету, зверху скромну, темного кольору,— але на дверцятах її герб старовинного вельможного роду. Коли карета проїздить, гризетки милуються нею, жадібно розглядають жовтий атлас оббиття, пухнатий килим, ніжно-солом'яного кольору позумент, м'які подушки, дзеркальні шибки. На задку цього аристократичного екіпажу — два ліврейних лакеї, а всередині, на шовковій подушці — бліде обличчя з темними підковами під очима, з гарячковими рум'янцями, обличчя Рафаеля, сумне й задумливе. Фатальний образ багатства! Рафаель летить по Парижу, як ракета, під'їздить до театру Фавар; підніжки карети відкинуто, два лакеї підтримують його, юрба проводить його заздрісними поглядами.
"І за що йому припало таке багатство?" — питає бідний студент-юрист, за браком одного екю позбавлений змоги слухати чарівні звуки Россіні.
Рафаель неквапно походжав круг зали для глядачів, його вже не вабили насолоди, колись такі жадані. Очікуючи другого акту "Семіраміди", він гуляв по фойє, по коридорах, забувши про свою ложу, в яку навіть не зазирнув. Почуття власності більш не існувало в його серці. Як усі хворі, він думав тільки про свою хворобу. Зіпершись на виступ каміна, повз який, походжаючи по фойє, сновигали молоді й старі чепуруни, колишні й нові міністри, пери невизнані або фальшиві, породжені Липневою революцією, безліч комерсантів та журналістів,— Рафаель помітив у натовпі за кілька кроків від себе дивну, надприродну постать. Він пішов назустріч цьому незвичайному створінню, безцеремонно примруживши очі, щоб краще його розглядіти. "Оце то колорит!" — подумав він. Брови, волосся, борідка комою, як у Мазаріні — незнайомець видимо пишався нею, були пофарбовані на чорне, та оскільки він був, мабуть, уже добряче посивілий, це надало їм якогось неприродно лілового відтінку, що мінився під тремтячим світлом. Його вузьке, плескате обличчя, на якому зморшки були замазані густим шаром рум'ян та білила, виражало хитрість і стурбованість водночас. Непофарбовані місця, де проступала землиста, зів'яла шкіра, прикро вирізнялись; годі було дивитися без сміху на цю фізіономію з гострим підборіддям, з опуклим лобом, яка нагадувала ті прекумедні фігурки, що їх на дозвіллі вирізьблюють німці-пастухи. Коли б якийсь спостережливий чоловік придивився спершу до цього старого Адоніса, а потім до Рафаеля, то помітив би, що в маркіза молоді очі за старечою маскою, а в незнайомця — тьмяні старечі очі за маскою юнака. Рафаель силкувався пригадати, де він бачив цього щуплявенького дідка в чудовій краватці, в високих чоботях із дзвінкими острогами і схрещеними на грудях руками — одне слово, з таким виглядом, ніби він зберіг весь юнацький запал. В ході його не було нічого робленого, штучного. Елегантний фрак, старанно застебнутий на всі ґудзики, створював враження, що його власник по-старовинному міцно збудований, підкреслював прямий стан цього старого дженджика, що й досі стежив за модою. Валантен дививсь на цю оживлену ляльку, мов заворожений, ніби перед ним з'явився привид. Дивився, як на старе закурене полотно Рембрандта, недавно реставроване, полаковане і вставлене в раму. Це порівняння навело його на слід істини: віддавшись невиразним спогадам, він раптом пізнав антиквара, котрому завдячував своє нещастя. В ту саму хвилину на холодних губах цього фантастичного персонажа, що прикривали вставні зуби, заграла безмовна усмішка. І ось живій Рафаелевій уяві відкрилась разюча подібність цього чоловіка до тієї ідеальної голови, якою митці наділяють Гетевого Мефістофеля. Безліч забобонних думок опанувало душу скептика. Рафаель у ту хвилину вірив у могутність демона, в усі види чарів, про які оповідають середньовічні легенди, відтворювані поетами. З жахом відкинувши шлях Фауста, він раптом палко, як це буває з умирущими, повірив у Бога, в діву Марію й заволав до небес. У яскравому, променистому світлі побачив він небо Мікеланджело й Санті Урбінського; хмари, сивобородого діда, голівки з крильцями, прекрасну жінку, оточену сяйвом. Тепер він осягав ці чудовні створіння; фантастичні й водночас такі близькі людині, вони пояснювали йому те, що сталося з ним, і ще лишали надію. Та коли погляд його впав знову на фойє Італійської опери, то замість діви Марії він побачив чарівну дівчину, нікчемну Ефразію, танцівницю з тілом гнучким і легким, у блискучій сукні, обсипаній східними перлами; вона поволі підійшла до свого нетерплячого старигана — безсоромно, з гордо піднятою головою, блискаючи очима, вона показувала себе заздрісному й спостережливому світові, щоб усі бачили, який багатий той купець, чиї незліченні скарби вона розтрачує. Рафаель згадав про насмішкувате побажання, яким він відповів на фатальний дарунок старого, і тепер він заживав усю насолоду помсти, дивлячись на глибоке приниження цієї найвищої мудрості, падіння якої ще так недавно видавалося неможливим. Ветхий дід усміхнувся до Ефразії висохлими устами, і та сказала йому у відповідь щось ласкаве; він подав їй свою висхлу руку й кілька разів обійшов з нею фойє, радісно ловлячи палкі погляди та компліменти натовпу, адресовані його коханці, й не помічаючи зневажливих посмішок, не чуючи злобних кпин на свою адресу.