— Ви бридкіші за судових приставів! — вигукнув він.— Сьогодні ви ні на що не придатні, день пропав, моя порада — снідати.
По тих словах Тайфер вийшов віддати накази. Жінки, розслабленою ходою рушили до дзеркал, щоб опорядитися. Всі прочумались. Найрозбещеніші повчали найрозважливіших. Куртизанки підсміювалися з тих, хто, як видно, не знаходив у собі сили повернутися до виснажливого бенкету. За одну хвилину привиди пожвавились, почали збиратися гурточки, звернулись одне до одного з запитаннями, заусміхалися. Спритні, моторні лакеї швидко розставили все в кімнатах на місце. Було подано розкішний сніданок. Гості кинулись до їдальні. Тут усе ще мало незгладимий відбиток учорашньої оргії, але зберігався хоч проблиск життя й думки, як в останніх корчах умирущого. Ніби під час карнавалу, розгул був похований масками, що втомилися танцювати, втомилися пиятикою, але попри все, вперто бажали розважатися далі, аби лиш не признатись у власному безсиллі. Коли безстрашні гості всілись круг капіталістового столу, Кардо, що напередодні після обіду передбачливо зник, аби докінчити оргію в подружньому ліжку, раптом з'явився знову, догідливо й солодко усміхнений. Здавалося, він пронюхав про якусь спадщину й ладнався її посмакувати, складаючи опис, переписуючи його начисто, й розділяючи майно,— про спадщину, щедру на всілякі нотаріальні акти, гонорари, не менш ласу, ніж соковите філе, в яке амфітріон саме стромляв ножа.
— Отже, снідатимемо в нотаріальному порядку! — вигукнув де Кюрсі.
— Ви з'явились саме до речі, щоб облікувати все оце рухоме майно,— сказав банкір, звертаючись до Кардо й показуючи на бенкетний стіл.
— Заповітів складати не доведеться, хіба що шлюбні контракти,— сказав учений, що рік тому одружився вперше і дуже вдало.
— Oгo!
— Ага!
— Хвилиночку,— сказав Кардо, оглушений хором пласких жартів,— я прийшов у важливій справі. Я приніс одному з вас шість мільйонів.— (Глибока мовчанка).— Ласкавий пане,— сказав він, звертаючись до Рафаеля, який саме безцеремонно протирав очі ріжком серветки.— Ваша мати — з дому О'Флаерті?
— Так,— машинально відповів Рафаель.— Барбара-Марі.
— Чи маєте ви документи про народження — ваші й пані де Валантен? — провадив Кардо.
— Звичайно.
— Так ось, ласкавий пане, ви єдиний і повноправний спадкоємець майора О'Флаерті, що помер у серпні тисяча вісімсот двадцять восьмого року в Калькутті.
— Калькуттського багатства не скалькулюєш! — вигукнув знавець.
— Майор у своєму заповіті відписав великі суми деяким громадським установам, і французький уряд виклопотав спадщину в Ост-Індської компанії,— провадив нотаріус.— У дану хвилину вона облікована і вільна від боргів. Я два тижні марно розшукував осіб, зацікавлених у спадщині пані Барбари-Марі О'Флаерті, коли раптом учора за столом...
І враз Рафаель підхопився так рвучко, ніби його поранено. Присутні немовби скрикнули нечутно; першою реакцією гостей була глуха заздрість. Усі звернули на Рафаеля вогнисті погляди. Потім знявся гамір, як буває в роздратованому партері, хвилювання наростало, кожному хотілося сказати щось ніби привітання величезному багатству, принесеному нотаріусом. Умить протверезівши від раптової послужливості долі, Рафаель квапливо розстелив на столі серветку, на якій недавно позначив розміри шагреневої шкіри. Не слухаючи нікого, він поклав на серветку талісман і мимоволі здригнувся, помітивши невеликий просвіт між краями шкіри й контурами, накресленими на серветці.
— Що з ним? — вигукнув Тайфер.— Багатство дісталось йому дешево.
— На допомогу, Шатійоне! — сказав Бісіу Емілеві.— Зараз він помре з радощів.
Жахлива блідість вирізнила кожний м'яз на помертвілому обличчі спадкоємця, риси спотворились, опуклості побіліли, западини потемніли, обличчя набуло свинцевої барви, погляд застиг. Він побачив перед собою смерть. Пишний банкір, оточений прив'ялими куртизанками, пересиченими співбенкетниками,— вся ця агонія радості була втіленням його життя. Рафаель тричі глянув на талісман, що вільно вклався серед невблаганних ліній, накреслених на серветці, він намагався сумніватись, але якесь невиразне передчуття гамувало його недовірливість. Світ належав йому, він усе міг — і не хотів уже нічого. Як у мандрівця в пустелі, в нього лишилося зовсім мало води, щоб угамувати спрагу, і життя його вимірялось кількістю ковтків. Він бачив, скількох днів коштуватиме йому кожне бажання. Він починав вірити в шагреневу шкіру, прислухався до свого віддиху, він уже почував себе хворим і думав: "А може, в мене сухоти? Хіба не від хвороби легенів померла моя мати?"
— Ох Рафаелю, отепер ви повеселитеся! Що ви мені подаруєте? — спитала Акіліна.
— Вип'ємо за смерть його дядечка, майора О'Флаерті! Оце людина так людина!
— Рафаель буде пером Франції.
— Ет, що таке пер Франції після липневих подій! — зауважив знавець.
— Ти матимеш ложу в Італійському театрі?
— Сподіваюсь, ви влаштуєте всім нам бенкет? — спитав Бісіу.
— В такої людини все буде розкішне! — запевнив Еміль.
Привітання цього насмішкуватого товариства лунали у вухах Валантена, але він не розбирав жодного слова. В голові у нього мелькала невиразна думка про машинальне, безцільне існування бретонського селянина, що обробляє своє поле, живиться гречаною кашею, п'є сидр усе з того самого глека, шанує Матір Божу й короля, причащається на Великдень, у неділю танцює на зеленому лужку й не розуміє казань свого кюре. Від видовища, яке являли його очам золочені панелі, куртизанки, страви, розкіш, йому забивало дух, дерло в горлі.
— Хочете спаржі? — гукнув йому банкір.
— Я нічого не хочу! — громовим голосом крикнув Рафаель.
— Браво! — вигукнув Тайфер.— Ви розумієтесь на багатстві. Це право на зухвальство. Ви наш! Панове, випиймо за могутність золота. Ставши шестиразовим мільйонером, пан де Валантен досягає влади. Він король, він усе може, він стоїть над усім, як кожен багатій. Слова: "Французи рівні перед законом" — віднині для нього брехня, з якої починається хартія. Не він буде підлягати законам, а закони — йому. Для мільйонерів нема ні ешафота, ні катів.
— Так,— озвався Рафаель,— вони самі собі кати.