— Це значна сума. — Клерк підвівся. — Прошу зачекати.
Виходячи з конторки, клерк прочинив задні двері лише на якусь мить, але Антея готова була заприсягтись, що в цю мить встигла помітити чорноволосу жінку, одягнену в чорне і біле. Відчула тремор.
* * *
— Дякую, Мольнар, — сказала Йеннефер. — Я не забуду, яку послугу ти зробив для мене.
— За що мені дякувати? — Всміхнувся Мольнар Джанкарді. — Що такого я зробив, що міг би зробити тобі послугу? Що купив на аукціоні вказаний лот? Заплативши за нього грошима з твого приватного рахунку? А може, що відвернувся, коли хвилину тому ти кинула закляття? Відвернувся, бо дивився крізь вікно на ту посередницю, яка йшла звідси, вдячно колихаючи тим і сим. Дамочка, не стану брехати, в моєму густі, хоча зазвичай людські жінки мені не до вподоби. Чи твоє закляття їй також… підкине клопоту?
— Ні, — перебила його чародійка. — З нею нічого не станеться. Вона взяла чек, а не золото.
— Ясно. Відьмацькі мечі, як розумію, забереш одразу? Вони ж для нього — це…
— Все, — докінчила Йеннефер. — Він зв'язаний із ними силою призначення. Знаю, знаю, аякже. Говорив мені. І я, навіть, почала вірити в це. Ні, Мольнар, сьогодні не заберу ці мечі. Най поки залишаться в депозиті. Скоро пришлю по них когось уповноваженого. Вже сьогодні покину Новіград.
— Я також. Їду в Третогор, мушу проконтролювати роботу тамтешнього філіалу. Потім повернусь до себе, в Горс Велен.
— Що ж, ще раз дякую. Бувай, краснолюде.
— Бувай, чарівнице.
Інтерлюдія
Минуло рівно сто годин з моменту отримання золота в банку Джанкарді в Новіграді
— Тобі сюди хід закритий, — промовив викидайло Тарп. — І ти про це добре знаєш. Відійди від сходів.
— А це ти бачив, хамло? — Никифор Муус потрусив і забрязкотів кругленьким мішком. — Бачив колись у своєму житті одразу стільки золота? Геть з дороги, бо пан іде! Багатий пан! Назад, холопе!
— Впусти його, Тарп! — З остерії виринув Фебус Равенга. — Не хочу тут здіймати галас, гості непокояться. А ти гляди мені. Раз мене ошукав, другого разу не буде. Краще, аби цього разу мав, чим сплатити рахунок, Муусе.
— Пане Муусе! — Урядник відштовхнув Тарпа. — Пане! Дивись, до кого звертаєшся, корчмарю!
— Вина! — Крикнув, розвалившись за столом. — Найдорожчого, яке тільки маєте!
— Найдорожче, — озвався офіціант, — коштує шістдесят корон…
— Можу собі дозволити! Давай сюди цілий дзбан, миттю!
— Тихіше, — зауважив Равенга. — Тихіше, Муусе.
— Не затикай мені рота, здирнику! Ошуканець! Нувориш! Хто ти такий, щоб мені затикати рота? Вивіска позолочена, а все одно лайно на чоботях! А гівно — воно завжди буде гівном! Ти тільки глянь сюди! Бачив колись в житті одразу стільки золота? Бачив?
Никифор Муус запустив руку в мішок, витягнув звідти жменю золотих монет і розмашисто жбурнув їх на стіл.
Монети розбризкались навсібіч брунатною гнойовицею. Довкола почав ширитись мерзотний сморід екскрементів.
Відвідувачі остерії "Natura Rerum" зірвались з місць, побігли до виходу, кашляючи та затуляючи носи серветками. Офіціанта скрутило в блювотному позиві. Хтось закричав, хтось вилаявся. Фебус Равенга навіть оком не кліпнув. Стояв, ніби вкопаний, схрестивши руки на грудях.
Муус, ошелешений, трусив головою, вирячивши очі, потім протер їх, зиркнув на підсихаючу купу, розмазану по скатертині. Нарешті, прийшов до тями, поліз у мішок. І витягнув звідти жменю густої жижиці.
— Маєш рацію, Муусе, — промовив крижаним голосом Фебус Равенга. — Гівно — воно завжди буде гівном. На подвір'я його.
Магістратський урядник був настільки ошелешений побаченим, що навіть не опирався, коли його волокли надвір. Трап притарабанив його за нужник. За наказом Равенги прислужники зняли дерев'яну ляду, що накривала вигрібну яму. Побачивши це, Муус почав верещати, пручатись і хвицати ногами. Але йому це не надто допомогло. Тарп підтягнув його до ями і скинув вниз. Юнак плюхнувся просто в рідкі випорожнення. Але не потонув. Розчепірив руки й ноги і не тонув, утримуючись на поверхні гнойовиці завдяки жмуткам сухої соломи, лахміттю, гілкам і пожмаканим аркушам, видертим з різних наукових і побожних книг.
Фебус Равенга зняв зі стіни сараю дерев'яні вили для сіна, виготовленої з великої розгалуженої гілляки.
— Гівно було, є і залишиться гівном, — сказав. — І завжди знов у гівно потрапить.
Натиснув на вили, притопивши Мууса. З головою. Муус з плюскотом вирвався на поверхню, ричав, кашляв і плювався. Равенга дозволив йому трохи покашляти і набрати в груди повітря, відтак знов притопив його. Цього разу дійсно глибоко.
Повторивши маніпуляцію декілька разів, кинув вили.
— Залиште його там, — наказав. — Най самотужки викараскується звідти.
— Це буде нелегко, — оцінив Тарп. — І забере трохи часу.
— От і чудово. Він не поспішає.
Розділ шістнадцятий
A mon retour, hé! je m 'en desespere,
Tu mas reçu d'un baiser tout glacé.
П'єр де Ронсар
На рейд заходила під повними вітрилами новіградська шхуна "Пандора Парві" — дійсно прекрасне судно. Красиве і швидке, подумав Геральт, сходячи по трапу на залюднену набережну. Бачив шхуну в Новіграді, довідувався про неї і знав, що виплила з Новіграда на два дні пізніше, ніж галера "Стінта", на якій він сюди й дістався. Незважаючи на це, приплив у Керацк практично одночасно з нею. Може, треба було зачекати і сісти на шхуну, подумав. Ще на два дні затриматись у Новіграді, хто знає, може, все ж таки вдалось би здобути якусь інформацію?
Марні сподівання, прикинув собі. Може, хтозна, а раптом би. Що сталось, то сталось, нічого вже не виправити. І немає сенсу про це жалкувати.
Поглядом розпрощався зі шхуною, маяком, морем і горизонтом, який потроху застеляли темні грозові хмари. Відтак хутко рушив у бік міста.
* * *
Тягоноші саме виносили з вілли паланкін, філігранну конструкцію з фіранками кольору лілеї. Мусив бути вівторок, середа або четвер. Саме в ці дні Літта Нейд приймала пацієнток, а пацієнтки, зазвичай, були заможними паннами вищого світу і пересувались саме в таких палантинах.
Швейцар впустив його мовчки, не проронивши ні слова. І добре. Геральт перебував не в найкращому настрої і, скоріше за все на слово відповів би словом. А, може, навіть, двома чи трьома.