— Лот номер дев'ять: Ymago mundi, відома також за назвою Mundus nouus. Книга надзвичайно рідкісна, в бібліотеці оксенфуртського університету зберігається лише один її екземпляр, декілька примірників можна відшукати в приватних колекціях. Палітурка з позолоченої козячої шкіри. Стан — ідеальний. Початкова ціна — тисяча п'ятсот корон. Шановний Вімме Вівальді, тисяча шістсот. Преподобний Прохазка, тисяча шістсот п'ятдесят. Тисяча сімсот, пані в останньому ряду. Тисяча вісімсот, пан Вівальді. Тисяча вісімсот п'ятдесят, преподобний Прохазка. Тисяча дев'ятсот п'ятдесят, пан Вівальді. Дві тисячі корон, браво, преподобний Прохазка. Дві тисячі сто, пан Вівальді! Хтось дасть більше?
— Ця книга безбожна, вона ширить єретицькі погляди! Її треба спалити! Хочу викупити її, щоб спалити! Дві тисячі двісті корон!
— Дві тисячі п'ятсот! — фиркнув Вімме Вівальді, погладжуючи білосніжну чепурну бороду. — Даси більше, побожний нарколиго?
— Ґвалт! Мамона тут тріумфує над справедливістю! До поганських краснолюдів ставляться краще, ніж до людей! Я буду скаржитись!
— Книгу продано за дві тисячі п'ятсот корон пану Вівальді, — незворушно оголосив Абнер де Наваретт. — Преподобному Прохазці тим часом нагадую про діючі в Домі Борсодих правила та положення.
— Вже йду!
— До побачення. Шановне панство, прошу вибачення. Унікальність і багатство пропозицій Дому Борсодих, часом, призводить до бурхливих емоцій. Продовжимо. Лот номер десять: абсолютний раритет, небувала знахідка, два відьмацьких меча. Дім вирішив не виставляти їх окремо, тільки одним комплектом, віддаючи пошану відьмакові, якому колись багато років служили вірою і правдою. Перший меч — з метеоритної сталі. Клинок викутий і загострений у Махакамі, автентичність краснолюдського клейма підтверджена нашими експертами.
— Другий меч — срібний. На рукояті та вздовж всього клинка — рунічні знаки і символи, які підтверджують оригінальність. Початкова ціна — тисяча корон за комплект. Тисяча п'ятдесят, пан з номерком сімнадцять. Це все? Ніхто не запропонує більше? За такий раритет?
— Гівно собаче, а не гроші, — буркнув Никифор Муус, що сидів в останньому ряду, був магістратським урядником, і повсякчас то нервово стискав у кулак поплямовані чорнилом пальці, то приймався куйовдити ними своє ріденьке волосся. — Знав же, що воно було того не варте..
Антея Дерріс шикнула на нього, змусивши замовкнути.
— Тисяча сто, пане граф Хорват. Тисяча двісті, пане з номерком сімнадцять. Тисяча п'ятсот, шановний Ніно Канфанеллі. Тисяча шістсот, пане в масці. Тисяча сімсот, пане з номерком сімнадцять. Тисяча вісімсот, пане граф Хорват. Дві тисячі, пане в масці. Дві тисячі сто, шановний Канфанеллі. Дві тисячі двісті, пане в масці. Це все? Дві тисячі п'ятсот, шановний Канфанеллі… Пане з номерком сімнадцять…
Пана з номерком сімнадцять раптом схопили попід руки двоє кремезних амбалів, які непомітно увійшли до зали.
— Йерозо Фуерте, відомий як Шило, — процідив третій камбал, тицьнувши полоненого палицею в груди. — Найманий убивця, що переслідується законом і на затримання якого виданий ордер. Ти арештований. Вивести його.
— Три тисячі! — крикнув Йерозо Фуерте, відомий як Шило, вимахуючи табличкою з номером сімнадцять, яку й досі тримав у руці. — Три… тисячі…
— Мені дуже прикро, — сухо відповів Абнер де Наваретт. — Правила. Арешт учасника аукціону автоматично анулює його пропозицію. Остання дійсна пропозиція — дві тисячі п'ятсот, шановний Канфанеллі. Хто дасть більше? Дві тисячі шістсот, графе Хорват. Це все? Дві тисячі сімсот, пане в масці. Три тисячі, шановний Канфанеллі. Не бачу подальших пропозицій…
— Чотири тисячі.
— Ах. Шановний Мольнар Джанкарді. Браво, браво. Чотири тисячі корон. Чи хтось дасть більше?
— Хотів придбати для сина, — пробурчав Ніно Канфанеллі. — А в тебе ж самі доньки, Мольнар. Нащо тобі ті мечі? Але, най буде так. Поступлюсь.
— Мечі продано, — оголосив де Наваретт, — шановному пану Мольнару Джанкарді за чотири тисячі корон. Продовжуємо, шановні пані та панове. Лот номер одинадцять: плащ з мавпячого хутра…
Никифор Муус шкірив зуби і радів, як дурень червоній шапці. Хлопнув Антею Дерріс по плечу. Сильно. Антея зібрала всю волю в кулак, утримуючи себе від бажання зацідити йому в писок.
— Йдемо, — процідила крізь зуби.
— А гроші?
— Після завершення аукціону і дотримання формальностей. Це займе якийсь час.
Проігнорувавши незадоволене мурмотіння Мууса, Антея направилась до дверей. Відчула на собі чийсь погляд, крадькома кинула оком. Жінка. Чорноволоса. Вдягнена в чорне і біле. З обсидіановою зіркою на шиї.
Відчула тремор.
* * *
Антея мала рацію. Формальності зайняли певний час. Тільки два дні потому отримали змогу потрапити у банк. У філію одного з краснолюдських банків, де ширився характерний для таких закладів запах грошей, воску і фільонок з червоного дерева.
— До сплати три тисячі триста тридцять шість корон, — повідомив клерк. — Після стягнення комісії за послуги банку, в розмірі одного процента.
— У Борсодих — п'ятнадцять, у банку — один, — буркнув Никифор Муус. — Від усього лиш би процент здерти! Злодій на злодієві! Гроші на бочку!
— Одну хвилинку, — притримала його Антея. — Спершу залагодимо наші справи, твої і мої. Мені також належать комісійні. Чотириста корон.
— Но, но! — розверещався Муус, звертаючи на себе увагу інших клерків та клієнтів банку. — Які чотириста? Від Борсодих ледве видрав три штуки з дрібняками…
— У нас була угода, мені належить десять процентів від суми виручки. Всі витрати — твій клопіт. Який стосується тільки тебе.
— Що ти мені тут…
Антея Дерріс глянула на нього. Цього було достатньо. У Антеї Дерріс не було жодної схожості з батьком. Але Антея вміла дивитись тим самим поглядом, що її батько. Пирал Пратт. Муус зіщулився від цього погляду.
— До виплати з загальної суми, — наказала клеркові, — прошу видати мені банківський чек на чотириста корон. Розумію, що банк стягне комісію, приймаю ці умови.
— А мої грошики — готівкою! — Магістратський урядник вказав на великий шкіряний мішок, який приволік із собою. — Заберу додому і сховаю в надійному місці! І ніякий шахрайський банк більше не буде з мене здирати жодних комісій!