Капітан віддав накази, матроси заметушились навколо такелажу. Сам Пудлорак направився на ніс судна, після хвилинних роздумів Геральт і краснолюд рушили йому вслід. Ван Вліт, Фіш та Коббін сперечались в юті.
— Пане Пудлорак?
— Ага?
— Звідки взялась така назва судна? І такий досить нетиповий галіон? Священики доклали руку до спонсорства?
— Шлюп спустили на воду під назвою "Мелюзина", — знизав плечима капітан. — З галіоном, який пасував до назви і тішив око. Потім змінилось як перше, так і друге. Одні говорили, що все через ті спонсорські гроші. Інші — що новіградські священики постійно звинувачували єгомость ван Вліта в єресі та богохульстві, тож він захотів їм ду… Захотів їм сподобатись.
"Пророк Лобода" розсікав носом хвилі.
— Геральт?
— Що, Аддаріо?
— А ця лисиця… Вірніше, агуара… Якщо вірити тому, що чув, — то може змінювати постать. Може явитись в образі жінки, але може обернутись лисицею. Так само, як вовкулака?
— Інакше. Вовкулаки, ведмідьолаки, щуролаки та інші подібні до них перевертні — це теріантропи, тобто люди, здатні обертатись на звіра. Агуара — антеріон. Це звір, а вірніше, істота, здатна приймати людську подобу.
— А її сили? Чув дивовижні історії… Агуара, нібито, здатна…
— Сподіваюсь, — перервав відьмак, — дістатись до Новіграда, відтак агуара покаже нам, на що вона здатна.
— А якщо…
— Краще, якби обійшлось без якщо.
Здійнявся вітер. Залопотіли вітрила.
— Небо темнішає, — вказав Аддаріо Бах. — Здається, я навіть чув далекий грім.
Слух не підвів краснолюда. Минуло лише кілька хвилин, і загриміло знов.
Цього разу почули всі.
— Надходить шторм! — крикнув Пудлорак. — На відкритому плесі нас переверне догори дном! Мусимо втікати, сховатись, захиститись від вітру! До вітрил, хлопці!
Відштовхнув рульового, сам став до штурвалу.
— Тримайтесь! Всі тримайтесь!
Небо над правим берегом набуло темно-синього кольору. Раптом налетів вихор, шарпнув дерева на схилі ріки, розтривожений ліс зашумів. В кронах великих дерев аж загуло, деревця поменше зігнулись майже навпіл під натиском стихії. Злетіли в повітря хмари листя і гілляччя, здійняло вгору навіть шматки стовбурів. Сліпучо жахнуло, майже одразу прокотився приголомшливий гуркіт грому. Наступної миті гримнуло вдруге. І втретє.
Незабаром почули наростаючий шурхіт, що сповіщав наближення дощу. І майже одразу вперіщила злива. За стіною води неможливо було хоч щось розгледіти. "Пророк Лобода" гойдався й гарцював на хвилях, раз у раз накреняючись все загрозливіше. На додачу до всього корабель почав тріщати. Геральтові здавалось, що тріщала кожна дошка. Кожна дошка жила своїм власним життям і, здавалось, кожна ворушилась взагалі незалежно від інших. Виникло таке побоювання, що шлюп попросту розлетиться на друзки. Відьмак повторював собі, що це неможливо, що конструкція судна передбачає плавання по водах набагато більш бурхливих, що вони, врешті-решт, на річці, а не в океані. Повторював це собі раз-у-раз, спльовуючи воду і міцно вчепившись у канат.
Важко оцінити, як довго це все тривало. Однак, нарешті, хитавиця зменшилась, вітер ущух, а тучна злива, що спінювала воду, змінилась дощем, потім мрячкою. Тоді вони побачили, що маневр Пудлорака вдався. Капітан зміг укрити шлюп за островом, вкритим високим лісом, де шторм не міг дістатись до них. Скидалось на те, що грозова хмара вже почала віддалятись, злива вщухла.
Над водою піднялась імла.
* * *
З шапки Пудлорака, яка вимокла вщент, капала вода, стікала по його обличчю. Незважаючи на це, капітан шапку не знімав. Вочевидь, ніколи її не знімав.
— Якого біса! — Змахнув краплю з носа. — Куди ж це нас занесло? Чи це якась віднога? Або стариця? Вода тут майже стояча…
— Однак, нас несе за течією. — Фіш плюнув у воду і придивився до мокротиння. На ньому вже не було солом'яного бриля, під час бурі його, певно, зірвало вітром.
— Течія слабенька, але вона є, — повторив. — Ми в протоці між островами. Тримай курс, Пудлорак. Зрештою, нас має винести на фарватер.
— Фарватер, — капітан схилився над компасом, — має бути на півночі. В такому разі, нам потрібно звернути в праву відногу. Не в ліву, а в праву…
— Де ти тут взагалі відноги бачиш? — Запитав Фіш. — Дорога одна. Тримай курс, кажу.
— Щойно тут були дві відноги, — стояв на своєму Пудлорак. — Але, може, то мені вода в очі потрапила. Або це все через кляту імлу. Ну добре, нехай течія нас сама несе. От тільки…
— Що знов?
— Компас. Напрямок взагалі не той… А ні, ні, все добре. Не роздивився. На скельце накрапало з шапки. Пливемо.
— Пливемо.
Імла то ставала густішою, то рідшала, вітер повністю вщух. Стало дуже тепло.
— Вода, — промовив Пудлорак. — Чуєте? Тхне якось інакше. Де ми?
Імла розійшлась, і вони побачили густо порослі береги, вкриті трухлявими стовбурами дерев. На місці сосен, ялин і тисів, які росли на островах, тепер буяли чагарникові берези й високі болотні кипариси з конусоподібним стовбуром. Стовбури кипарисів оплітали ліани кампсису, чиї соковито червоні квіти були єдиним яскравим акцентом серед гнильно-зеленого кольору болотяної рослинності. Поверхню води вкривала ряска, сама ж вода була аж густою від водоростей, які "Пророк" розсував носом і тягнув за собою наче шлейф. Глибінь була каламутною і випускала зловонний, гнильний запах, із дна на поверхню здіймались великі бульби. Пудлорак й досі власноруч стояв біля штурвала.
— Можемо тут сісти на мілину, — занепокоївся раптом. — Гей, там! Хтось із лотом, хутко на ніс!
Пливли, їх несло слабкою течією, серед того ж болотяного пейзажу. І гнильного смороду. Матрос на носі монотонно покрикував, виголошуючи глибину.
— Пане відьмаче, — Пудлорак схилився над компасом і постукав по скельцю, — хотів би, щоб ви глянули на це.
— На що?
— Спочатку подумав, що в мене скельце запріло… Але якщо голка не здуріла, то ми пливемо на схід. Виходить, ми вертаємось. Туди, звідки припливли.
— Але це неможливо. Нас несе за течією. Ріка…
Замовк.
Над водою звішувалось величезне, частково викорчуване дерево. На одній із сухих гілок стояла жінка в довгій вузькій сукні. Стояла нерухомо і дивилась на них.
— Штурвал, — тихо сказав відьмак. — Штурвал, капітане. Під отой берег. Подалі від цього дерева.