В своєму житті побував у багатьох кордегардіях. Малих, середніх і великих, в близьких і далеких закапелках світу, в краях цивілізованих, менш цивілізованих та нецивілізованих взагалі. Всі кордегардії світу однаково затхло смерділи потом, шкірою і сечею, усуміш із запахом заліза та мастил. Так само було і в кордегардії Керацка. Точніше, було б так само, аби класичний для кордегардії сопух не перебивав тяжкий, ядушний, сягаючий стелі сморід від пердіння. В меню місцевої гарнізонної кухні, поза сумнівом, переважали стручкові рослини, як то горох, боби і кольорова квасоля.
Гарнізон виявився суто дамським. В його складі налічувалось шість жінок. Вони сиділи за столом і займались активним поглинанням обіду. Всі панянки пожадливо сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало у рідкому перцевому соусі.
Найвища стражниця, вочевидь, комендантка, відіпхнула від себе миску, встала. Геральт, який все життя вважав, що некрасивих жінок не буває, одразу відчув, що настав час переглянути цю життєву позицію.
— Зброю на лаву!
Подібно всім присутнім жінкам, стражниця була обстрижена під нуль. Волосся трохи встигло відрости, демонструючи на лисій голові неохайну щетину. Під розстібнутою розхристаною сорочкою виднілись м'язи живота, які навівали думки про великий зашнурований ковбасний рулет. Біцепси стражниці, якщо продовжувати м'ясні асоціації, розміром були зі свинячий окіст.
— Зброю на лаву клади! — повторила. — Чи ти оглух?
Одна з підлеглих, що досі сиділа, схилившись над мискою, трохи підвелась і пустила вітри, голосно і протяжно. Її товаришки зареготали. Геральт відмахнувся рукавицею. Стражниця витріщилась на його мечі.
— Гей, дівчата! Ходіть-но сюди!
"Дівчата" підвелись неохоче, потягуючись на ходу. Всі, як зауважив собі Геральт, віддавали перевагу вільній та відкритій одежі, яка дозволяла вдосталь хизуватись мускулатурою. Одна носила короткі шкіряні штани, з холошами, розіпнутими по швах, аби в них влізли стегна. Вся одежина від талії та вище, здебільшого, обмежувалась схрещеними між собою ременями.
— Відьмак, — зауважила. — Два меча. Сталевий і срібний.
Друга, як і решта, висока й широка в плечах, наблизилась, безцеремонним жестом розіпнула сорочку Геральта, вхопила срібний ланцюжок, дістаючи медальйон.
— Знак має, — підтвердила. — Вовк на знаку, з вишкіреними іклами. Виходить, дійсно, відьмак. Пропускаємо?
— Статутом не заборонено. Мечі здав…
— Дійсно, — Геральт спокійно долучився до розмови. — Здав. Як смію судити, обидва будуть під надійною охороною? Аж до повернення за розпискою? Яку зараз і отримаю?
Стражниці, оточили його, шкірячи зуби. Одна штовхнула, ніби ненароком. Інша голосно пустила вітри.
— Оце твоя розписка, — фиркнула.
— Відьмак! Найманий приборкувач чудовиськ! А мечі віддав! Одразу! Покірний, як той шмаркач!
— Своє хазяйство також би здав, аби звеліли.
— Тож звелімо! Га, дівулі? Най виймає зі штанів!
— Дізнаємось, яке там у відьмаків хазяйство!
— Досить вже, — відрізала комендантка. — Розійшлись, лярви. Гоношорек, сюди! Гоношорек!
З бокового приміщення виринув лисуватий, немолодий чоловічок в брунатній бурці й шерстяному береті. Увійшов, одразу розкашлявся, здійняв з голови берет і почав ним обмахуватись. Мовчки взяв оповиті ременями мечі, подав Геральтові знак, аби слідував за ним. Відьмак не зволікав. В заповненій мішаниною газів кордегардії, гази кишкові вже відчутно переважали.
Приміщення, до якого увійшли, розділяла солідна залізна решітка. Чоловічок в бурці заскрипів ключем у великому замку. Повісив мечі на вішак поруч з іншими мечами, шаблями, кордами і палашами. Розкрив обшарпану реєстрову книгу, шкрябав щось у ній довго й повільно, важко дихав і кашляв без упину. Врешті-решт простягнув Геральту виписану квитанцію.
— Як я розумію, мої мечі тут в цілковитій безпеці? Під замком і під охороною?
Брунатний чоловічок, сапаючи і тяжко дихаючи, замкнув ґрати і показав йому ключ. Геральта це не переконало. Будь-які ґрати можна було зламати, а звукові ефекти від метеоризму панянок із варти могли б заглушити будь-які спроби злому. Однак, іншого виходу не було. Потрібно було владнати в Керацку те, за чим сюди прибув. І покинути місто якнайшвидше.
* * *
Таверна, або, як свідчила вивіска, остерія "Natura Rerum" розмістилась в не надто великому, але вишуканому будинку кедрового дерева, з крутоверхим дахом і комином, який високо стирчав над стріхою. Фасад будівлі оздоблював ґанок, до якого вели сходи, обставлені розлогими кущами алое в дерев'яних діжках.
Із закладу лунали аромати кухні, переважно, запеченого на решітках м'яса. Запах був настільки спокусливим, що відьмаку "Natura Rerum" здалась Едемом, райським садом, острівцем щастя, ріками молока із меду, які течуть у краю благословенних.
Як швидко стало відомо, цей Едем, як усякий Едем, був під охороною. Мав свого цербера, оборонця з палаючим мечем. Геральт отримав змогу побачити його за роботою. Цербер — хлоп'яга невисокого зросту, але міцної статури, на його очах відігнав від райського саду худорлявого юнака. Юнак протестував — кричав і жестикулював, що нервувало цербера ще дужче.
— Тобі вхід заборонений, Муусе. І ти про це знаєш. Тому відійди. Повторювати не стану.
Юнак прудко відскочив від сходів, аби уникнути запотиличника. Був, як зауважив Геральт, передчасно облисілий, ріденьке і довге біляве волосся починало свій ріст лише на тім'ї, що в цілому справляло враження доволі огидне.
— Срав я на вас і на ваші заборони! — заверещав юнак з безпечної відстані. — Не треба мені вашої ласки! Не єдині в світі, піду до конкурентів! Пихаті марнославці! Вивіска золочена, а насправді — гівно на паличці! І мені до вас діла, як до гівна собачого! А лайно завжди буде лайном!
Геральт почав непокоїтись. Облисілий юнак, хоч з лиця і паскудний, проте одягнутий був аристократично, може, й не розкішно, але в будь-якому разі куди елегантніше за нього самого. Якщо, звичайно, елегантність була критерієм визначальним…
— А ти куди пхнеш? — Крижаний голос цербера урвав хід його думок. І підтвердив побоювання.
— Тут — фешенебельний заклад, — випростувався цербер, затуляючи собою сходи. — Розумієш значення цього слова? Означає — елітний. Для обраних.