Дійсність болісно перевіряла фантазії старого чародія на міцність. Жоден з його винаходів, який мав би розповсюджувати магію, роблячи її рівно доступною для всіх, так і не вийшов далі за стадію прототипу. Все, що Ортолан вигадував, і що теоретично мало би бути простим, виходило страшенно складним. Що мало би бути масовим, в дійсності виходило до біса дорогим. Ортолан, однак, не падав духом, кожне фіаско, замість того, щоб відбити бажання, навпаки, підштовхувало його до подальших спроб. Які призводили до чергового фіаско.
Підозрювали (самому Ортоланові, річ ясна, це на думку не спадало), що причиною постійних невдач зазвичай був банальний саботаж. Мова не йшла, принаймні не виключно, про звичайну заздрість чародійського братства, а про небажання популяризації мистецтва магії, яке чародії воліли бачити в руках еліти, тобто в своїх власних руках. Більш за все остерігались винаходів у воєнній галузі та у сфері смертоносних відкриттів. І не дарма остерігались. Як кожний пристойний винахідник, Ортолан час від часу захоплювався вибуховими і займистими речовинами та матеріалами, бомбардами, броньованими колісницями, самопалами, самострілами і отруйними газами. Умовою добробуту, доводив дідуган, є взаємний мир між народами, а мир досягається через озброєння. Найвірніший спосіб запобігання війни — це залякування супротивника страшною зброєю, і чим страшнішою буде зброя, тим міцнішим і тривалішим буде мир. Оскільки Ортолан не звик прислухатись до аргументів, до його винахідницької команди було таємно долучено саботажників, які пригальмовували розвиток найнебезпечніших розробок. Практично жоден із них так і не з'явився на світ божий. Винятком став сумнозвісний кулемет, який став приводом численних анекдотів. Це був різновид телекінетичного арбалету з великою ємністю для олов'яних кульок. Кулемет, виходячи з назви, мусив метати кульки в ціль, навіть цілими чергами. Прототип вийшов, на диво, поза межі Ріссбергу, навіть був використаний у якійсь сутичці. Однак, з жалюгідним ефектом. Стрілець, який скористався винаходом, на питання про ефективність зброї, вельми дохідливо роз'яснив, що кулемет подібний до його тещі. Такий же важкий, огидний, абсолютно непотрібний і непридатний ні до чого, крім того, щоби взяти його і втопити в річці. Старий чародій не прийняв близько до серця вищевказані відгуки. Кулемет — це іграшка, заявив згодом, а він вже має на прикметі проекти набагато більш перспективні, придатні для масового ураження. Він, Ортолан, подарує людству благодать миру, навіть якщо заради цього доведеться винищити половину людства.
* * *
Стіну кімнати, до якої його запросили, вкривав велетенський гобелен, шедевр ткацтва, аркадійська вердюра. Красу гобелену псував не до кінця відмитий потьок, який за своєю формою чимось нагадував великого кальмара. Хтось, прикинув собі відьмак, вочевидь, зовсім нещодавно обблював шедевр ткацтва.
Посеред кімнати стояв довгий стіл, за яким сиділи семеро осіб.
— Магістре Ортолане, — Пінеті злегка вклонився, — дозволю собі представити Геральта з Рівії. Відьмака.
Зовнішній вигляд Ортолана не здивував Геральта. Вважалось, що він був найстаршим з усіх нинішніх чародіїв. Можливо, це відповідало дійсності, можливо й ні, але факт залишався фактом, — Ортолан був чародієм, який виглядав найстаршим за всіх. Це дивувало тим більше, що ніхто інший, як саме він винайшов славетний декокт з мандрагори, еліксир, який чародії застосовували як засіб для призупинення процесу старіння. Сам Ортолан, коли нарешті вивів надійно діючу формулу магічної рідини, не зміг вдосталь скористатись нею, бо на той час вже був доволі літнім. Еліксир запобігав старінню, але не повертав молодість. Саме тому Ортолан, хоч віддавна приймав ці ліки, все одно виглядав як старий дід, особливо на тлі своїх побратимів: статечних чародіїв, які виглядали чоловіками у розквіті віку, і битих життям чародійок, які виглядали як молоді дівчата.
Злегка сідуваті чародії та чародійки, що пашіли молодістю та вродою, справжні дати народження яких губились у сивині віків, берегли таємницю Ортоланового еліксиру як зіницю ока, а часом і взагалі заперечували його існування. Самого Ортолана запевнили в тому, що еліксир є загальнодоступним, завдяки чому людство стало практично безсмертним і незабаром, на додачу, стане й цілковито щасливим.
— Геральт із Рівії, — повторив Ортолан, перебираючи пальцями пасмо сивої бороди. — А як же, а як же, чули про тебе багато. Відьмак. Захисник, чи ж оборонець, який рятує людей від усякого Зла. Який вважається контрацептивом і антидотом від будь-якого Зла.
Геральт скривив скромну міну і вклонився.
— А як же, а як же… — продовжив чародій, посмикуючи бороду. — Знаємо, знаємо. Сил своїх, аби людей захистити, як всі твердять, не шкодуєш, хлопче, не шкодуєш. Воістину захоплення варті твої вчинки, захоплення вартий твій фах. Вітаємо тебе в замку нашому, радіємо, що доля привела тебе до нас. Можливо, сам того не розуміючи, повернувся, як той птах до гнізда… Добре сказав, як той птах. Радіємо бачити тебе тут і сподіваємось, що й ти також нам радий. Га?
Геральт був ні в сих ні в тих, як саме звертатись до Ортолана. Чародії не визнавали формул ввічливості та не очікували їх від інших. Однак, не знав, чи це стосується сивочолого й сивобородого старця, який на додачу до всього був живою легендою. Тому замість відповіді ще раз вклонився.
Пінеті по черзі представив всіх чародіїв, які сиділи за столом. Деяких Геральт знав. З чуток. Аксель Еспарза, більш відомий як Аксель Рябий, майже все чоло і щоки в нього були вкриті відмітинами від віспи і, якщо вірити пліткам, не видаляв їх принципово всім на зло. Трохи сивуватий Майлз Трітевей і трохи більш сивуватий Стукко Зангеніс дивились на відьмака з помірним зацікавленням. Інтерес Бірути Ікарті, помірно миловидної блондинки, був трохи більшим. Тарвікс Сандоваль, широкоплечий, зі статури скоріше нагадував лицаря, аніж чародія, дивився вбік, на гобелен, ніби він також помітив потьок і розмірковував, звідки той узявся і хто винуватець скоєного. Найближче місце до Ортолана займав, як здавалось, наймолодший поміж всіх інших, Сорель Дегерлунд, який мав жінкувату зовнішність через своє довге волосся.