— Не тільки магія лікує, — ризикнув висказати свою думку Геральт. — А хтось має лікувати. Кваліфікованих чародіїв-цілителів як кіт наплакав, а звичайні маги лікувати не хочуть. Не мають часу або вважають це марною працею.
— І правильно вважають. Результати перенаселення можуть бути фатальними. Що це? Чим це ти бавишся?
— Вігілозавр мав на собі таку позначку. Була прилаштована до його шкіри.
— Здер її в якості трофею?
— Здер її, щоб показати тобі.
Корал придивилась до овальної латунної пластинки, розміром з дитячу долоню. І знаком, що був вигравіруваний на ній.
— Цікавий збіг обставин, — сказала, приклеюючи йому до спини гірчичник. — Враховуючи той факт, що саме збираєшся вирушити в той бік.
— Збираюсь вирушити куди? Ах, так, дійсно, я і забув. Твої побратими і їхні плани щодо моєї персони? Невже плани стали конкретними?
— Саме так. Маю новини. Тебе попросили прибути в замок Ріссберг.
— Мене попросили, як зворушливо. В замок Ріссберг. В резиденцію славетного Ортолана. Як гадаю, не можу відмовитись від цього запрошення?
— Я би не радила. Просили, щоб прибув якнайскоріше. З огляду на твої поранення, коли зможеш вирушити в дорогу?
— З огляду на мої поранення, ти мені скажи. Медичко.
— Скажу. Пізніше… А зараз… Тебе не буде деякий час, я буду сумувати… Як зараз почуваєшся? Чи зможеш… Це все, Мозаїк. Іди до себе і не заважай нам. Що означає ця твоя усмішка, панянко? Мушу заморозити її на твоїх устах назавжди?
Інтерлюдія
Лютик, Півсторіччя поезії
(фрагмент чернетки, текст, який не увійшов до офіційного видання)
Насправді, відьмак багато чим мені завдячував. Щодня все більше. Візит у Равелін до Пирала Пратта пройшов, як вам відомо, буремно і закінчився криваво, однак, приніс плоди. Геральт натрапив на слід викрадача мечів. Частково це була моя заслуга, оскільки саме я, завдяки моїй кмітливості, направив Геральта в Равелін. А назавтра саме я, ніхто інший, здобув для Геральта нову зброю. Не міг дивитись на те, як ходить беззбройний. Скажете мені, що відьмак ніколи не буває беззбройним? Що він — мутант, пристосований для будь-якої бійки, що він удвічі сильніший і вдесятеро спритніший за звичайну людину? Що він вмить трьох озброєних здорованів дубовою бондарською клепкою покладе на обидві лопатки? Що на додачу володіє магією, своїми Знаками, які також можна вважати за неабияку зброю? Правда. Але меч — це меч. Раз-у-раз повторював мені, що без меча почувається наче голий. Тож, я роздобув йому меч.
Пратт, як пам'ятаєте, віддячив нам із Геральтом фінансово, і, як зазвичай, не вельми щедро. Наступного дня, вранці, як мені доручив Геральт, поспішив із чеком до філії Джанкарді. Одержав готівку.
Стою, озираюсь навкруги. І помічаю, що хтось уважно до мене придивляється. Молодиця, нестара, але вже не дівча, одягнена елегантно та зі смаком. Мене не дивують захоплені дамські погляди, адже маю той хижий тип чоловічої вроди, якому більшість жінок не ладні протистояти.
Молодиця раптом підходить, називається Етною Асідер і говорить, що знає мене.
Теж мені сенсація, я ж бо знаменитість, слава випереджає мене всюди, куди не піду.
— Пане поете, до мене дійшли чутки, — говорить, — щодо прикрого випадку, який трапився з вашим другом, відьмаком Геральтом із Рівії. Знаю, що залишився без зброї та що нова йому конче потрібна. Відомо мені також, як важко знайти хороший меч. Так сталось, що у мене саме є підходящий. Залишився від чоловіка-небіжчика, най земля йому буде пухом. Саме прийшла в банк, аби продати. Бо що вдові робити з мечем? Банк оцінив меч і готовий прийняти його в ломбард. Мені все одно зараз потрібна жива монета, аби заплатити борги небіжчика чоловіка, в іншому випадку кредитори мене поїдом з'їдять. Тоді…
Після цих слів, відкинула адамашкове покривало, явивши мені той меч. Диво, кажу вам. Легкий наче пір'їна. Піхви елегантні й вишукані, рукоять зі шкіри ящера, гарда золочена, навершя з яшми, розміром із голубине яйце. Виймаю із піхов та очам своїм не вірю. На клинку, одразу над гардою, вигравіруваний візерунок у формі сонця. І напис: "Не діставай без причини, не ховай без честі". Виходить, що клинок викували в Нільфгаарді, у Віроледі, в місті, яке на весь світ славиться кузнями з виготовлення мечів. Торкаюсь леза пучкою великого пальця — гостре як бритва, клянусь вам.
У мене в голові не горобці цвірінькають, тож роблю вигляд, ніби мені все одно, дивлюсь байдужо, як банківські клерки сновигають туди-сюди, а якась баба інтенсивно полірує ручки на дверях.
— Банк Джанкарді, — каже вдовиця, — меч оцінив у двісті корон. Якщо продавати через ломбард. Якщо ж віддавати з рук у руки за готівку, то віддам за сто п'ятдесят.
— Хо-хо, — я на це. — Сто п'ятдесят — це грабунок. За такі гроші можна дім купити. Невеличкий. В передмісті.
— Ах, пане Лютику, — заламує руки молодиця, ллючи сльози. — Знущаєтесь з мене. Жорстока ви людина, аби так наживатись зі скрути бідної вдовиці. Та оскільки вже втрапила у цю пастку, тоді най буде по-вашому: за сто.
Отак, любі мої друзі, вирішив проблему відьмака.
Примчався в "Під Крабом і Сарганом". Геральт вже там, сидить над яєчнею з беконом, ха, певно, в рудої відьми на сніданок знов був сирок та зелена цибулька. Підходжу і — ба-бах! — меч на стіл. Аж закляк. Кинув ложку, дістає зброю з піхов, роздивляється. Обличчя — мов той камінь. Але я звик до його мутації, знаю, що емоцій на відьмачому лиці не помітиш. Хоч би який не був щасливий і радісний, вигляду не подасть.
— Скільки віддав?
Хотів відповісти, що то його не обходить, але вчасно пригадав, що платив з його власних грошей. Тож признався. Потис мені руку, жодного слова не проронив, вираз обличчя не змінив. Такий вже він є. Простий, але щирий.
І говорить мені, що їде. Сам.
— Хотів би, — упередив мої протести, — щоб ти залишився в Керацку. Нагостри вуха і будь насторожі.
Розповів про те, що трапилось вчора, про свою нічну розмову з принцом Егмундом. І весь час віроледським мечем бавився, як дитина новою іграшкою.
— Не планую, — підвів підсумок, — служити принцу. Ані приймати участь у серпневих королівських урочистостях у якості приватного охоронця. Егмунд і твій кузин переконані, що крадія моїх мечів скоро впіймають. Я їхнього оптимізму не розділяю. В цілому, нині це мені на руку. Якби Егмунд знайшов мечі, зміг би тримати мене на гачку. Волію впіймати злодія сам, у Новіграді, в липні, акурат перед аукціоном у Борсодих. Відшукаю мечі і більше духу мого в Керацку не буде. Ти ж, Лютику, ні пари з вуст. Про те, що розповів нам Пратт, жодна жива душа не повинна дізнатись. Жодна. Враховуючи твого кузина прокуратора.