— Непогано, — вже голосніше прогули козаки.
—А те, що він декому з вас позначив хрестом лоба чи ребра, то й я так би зробив... Та й хто б не зробив, коли ми, панове, такі легковажні! Тож приймімо, з руки отця Дем'яна Боже благословення на поміркованість і любов, ім'я яким — наша воля.
Так сказав столітній полковник Матвій Шаула. Козаки похилили голови. Довбиші вдарили у литаври. Гримнув із гармат Димко.
Дем'ян став біля конов'язі, зняв через шию з ризи хреста і тричі перехрестив військо.
Розморені солодким сонцем, недоспані ще з Угорщини, від Газі-Гірея та Жолкевського, та й після цієї останньої — бодай не згадувать! — ночі, наливайківці ломилися у ногах: сон боров їх, як малих дитинчат, і вони, спираючись на шаблі і рушниці, а хто притулившись вусами до спини товариша, заспівали носами... Військо хропіло, стоячи на ногах.
Тиміш Вихорець, а з ним троє його вовчооких товаришів-чатових, та сотник надвірної сотні князя Василя Острозького Павло Свічечка разом із своєю сотнею прислухались і насторожились. За лисніючими горбами, за пливучими тінями лагідних хмар, з нижнього плаву Дністра, де принишк Наливайків табір, звідти гримнули разом гармати. Гримнули, правда, один лише раз і затихли.
Свічечка вп'явся у Тимоша.
— Чув?
— Чув.
— Я бачу, ти чув, але недочув!
— Дочув, — відповів спокійно Тиміш. — Гримнуло один лише раз.
— А раптом там бій!
— Може.
— Бій! А там у таборі — князь!
— Там Наливайко! — гаркнув Тиміш. — А твого князя чорти не вхоплять!
— Ти, берладнику, знай, що кажеш! Тиміш дістав з піхов шаблю.
— Ще одне таке мені слово, й матимеш межи роги!
— Пху! — Свічечка обернувся і плюнув коню на хвіст. — Нема вже гармат. Гримнули — і нема. Що ти від мене хочеш?
— Наші коні непоєні!
— А наші? — спитав Тиміш.
— Хіба у вас коні?
— Зійди з очей!
— Твої коні вапняк гризуть! — знову загорівся Свічечка.
— Наші коні гризуть вапняк, бо він для кісток і для ніг — вапняк коням для бігу. А ще він помагає від серця. Совітую погризти й тобі. І замовкни. Бач, розкричався! І заховай де-небудь свою сотню. Поховайтесь, аби ви мені тут на щовбі не стовбичили. Заведи коней он туди у ліщину, де й наші.
— Та хто нас бачить? Нікого ж нема!
— То для тебе нікого нема. А для кого треба, то є! От що ти бачиш по той бік яру?
Свічечка оглянувся на яр:
— Нічого. Куіггики.
— Кущики?
— Ну, штурпачки, ну, ще одні кущики на крейдяному горбі. Тиміш заклав у рота два пальці й свиснув: поміж сухим
шипшиновим штурпачинням і кущиками молочаю з крейдяного горба білі від голови і до ніг — білими чобітьми, штанами, сорочками, руками, губами, чубами, списами і рушницями — вилізло двоє білих примар.
— Води хочете? — гукнув до них через яр Тиміш.
— Не хочемо! — білим сміхом засміялися чатові.
— Як схочете, то гукнете.
— Не схочемо, бо в нас іще повні таракуци!
— Тоді ховайтеся! — знову гукнув їм Тиміш.
— Ти диви! — Свічечка здивувався. — А я й не примітив... та й хто б міг примітити? — Та відразу ж знайшовся: — Це ти навмисне понастромляв у землю своїх людей, щоб я побачив, який ти хитрий!
— А так, — спроквола сказав Тиміш. — Це я навмисне зробив і саме для таких кмітливих, як ти. Свиснути ще раз?
— Та ні, не треба. Більше не треба, — Свічечка обернувся до сотні. — їдьте, панове, у ту он ліщину і там заховайтесь. Знайдіть собі тінь та погризіть горішки. Тільки не допадайтесь до них, бо — зуби... — Свічечка не договорив.
— Ляж! — просипів Тиміш, і тієї ж миті він і троє його товаришів влипли в ковилу: з того боку Дністра, з гористої пущі, ступаючи, як по вогню, обережними кіньми, роззираючись на всі боки, виїхало три татарські чамбули—по дев'ять душ у кожному.
— Щезни! — вишкірив до Свічечки зуби Тиміш, бо той, мов те одоробло, синів кунтушем у сідлі і лупав на мурзаків баньками. — Тікай від мене! — вже захрипів до нього старити наливайківський чатовий, і Свічечка злетів нарешті з коня і, не відриваючи очей від ріки, схопив навмання свого жеребця замість повода за вухо й, зігнувшись, зашпортуючись носками чобіт за давні кротячі купки, побіг під ліщину до сотні.
Татари, видно, таки помітили гриву сотникового коня, бо перегнулися шиями з берега над водою й покам'яніли. Вони та невисокі їхні бахмата, мов намальовані, не ворушились хвили-ну-другу. Ніби склеєними очима, татари прошивали на Тимо-шевому березі кожен кущик і горбовину. Один із них, передній, що стояв конем у воді по коліна, протер малахаєм лоба, підняв лука, взяв із губ стрілу, відтягнув руку за спину, погойдав ліктем і вистрілив. Мабуть, він хотів пересвідчитись, чи перестрелить ріку. Стріла Дністер перебила, та не лише: вона пролетіла, невидима, понад яром і аж на горбі впала за одним із кущиків молочаю —якраз перед носом у Тимоша. Тиміш на стрілу покосивсь і торкнув її кінчиком вуса. Вистругана з прутика дикого персика, татарська стріла ще бриніла, а руде, з півнячого хвоста, оперення попахкувало часником. Видно, її господар любив часник. Тиміш сковтнув слину, перевернувся на правий бік і встромив її до сагайдака, де сухим ліщиновим жмутком стирчали стріли його.
Тиміш через воду бачив, як зісковзнули татари з сідел й узялись до роботи. Один чамбул, — хто ятаганом, хто шаблею, а хто сокирою, — захапався рубати молоду в надбережжі вільшину. Решта двоє чамбулів, хто вільшак не валив і не карнав, з готовими до бою луками, що лежали на запилених гривах бахматів і стрілами поміж їхніми вухами, чіпко пасли нагостреними очима дністровські заломи і закрути, лисячі в глинах нори, і верхню та нижню бурунисту течію.
Татари нарубали вільшини, настругали з неї вориння, порозбігалися берегом на двісті, а то й на усі три сотні метрів і, роздуваючи щоки, забрели в гребінчасті швиди. Метляючи вовнячими рукавами та гепаючись гузнами об зелене в воді каміння, вони заштрикали вільшаками дністрову глибину і дно.
—Шукають броду... — прошепотів Тиміш своїм товаришам-чатовим. — Зараз буде орда...
— Га? — прошепотів і Свічечка, що підповз до Тимоша із ліщини, ліг поруч і, не відриваючись від татар, вигризав з пальця шипшинового кігтистого шпичака. — Ну ж і болить! Ну ж і пече! І якраз в праву руку, де шабля!.. Залізло в самісіньку пучку!..