Наливайко (нетерпляче).
Але хто ти?..
(До Орішевського).
Це загадка якась.
Пазина
Ти вітер степу, дух його страшний,
А я... його я серце, мій гетьмане...
Я серце те, що від князів іще
Без краю сходить кров'ю през незгоду
І през нерозум ваш...
Голоси
— Чуднії речі!..
— Хто вона, й до чого мова ця?..
— Вона причинна!...— Навіжена баба!..
Наливайко робить знак, і всі стихають.
Пазина
Що? що?! Причинна я?.. Я навіжена?
Авжеж, що так!.. Віками сходить кров'ю
І розум зберегти — над силу це
І Прометеєві самому.
(Втирає сльозу. Наливайко й Орішевський
перезираються здивовано).
Орішевський
Хто ти?
Шляхетського високого якогось
Ти роду полонянка?
Пазина
Хто сказав?..
Минулося... Зосталося лиш серце —
Розбите серце степу, й квилить-плаче
За дітьми, мов та чайка степова.
Орішевський
А де ж твої, шановна пані, діти?
Пазина (оспало).
Мої?.. Й твої... і їхні...
(Показує на всіх).
...діти степу...
Одні орлами вільними, як ви,
Шугають попід хмарами на здобич...
Другії стогнуть тяжко в полоні,
А треті... там, на півночі, в неволі,
В ярмі магнатськім у панів вельможних
Працюють на ріллі на ріднім полі —
Вже не своїм... Гниють живцем на буртах
Салітряних по рідних по степах —
Теж не своїх, а панських... Інші знов
Печуться вік по броварнях, гуральнях,
По панських палацах торгують честю
Й за лакомство нещасне продають
Сумління батьківське і помагають
Панам кувать кайдани на братів...
Минають дні... ще безліч буде їх —
І вільний степ під панською п'ятою,
Мов гаддям, закиишить рабами всюди...
А вітер степовий розмає буйно,
Превесело над степом панський прапор,
Крутитиме ретельно вітряки
І зерно золоте панам на хліб
Молотиме, щоб жили у розкошах...
Ти чуєш, вітре степовий,— ти чуєш,
Яка тебе спіткає доля?..
Орішевський (набік).
Диво!
Це піфія якась...
Наливайко
(не зводить з неї зачарованого погляду).
А що ж чинити?
Пазина
Чинити що?.. Мене питаєш ти?
Мене, що розгубила по степах
Дітей своїх і кров'ю ізійшла?..
Ночами довгими страшні ці роки
Неволі бусурменської я все
Лиш думала про те, чинити що,
А вигадала що? — Анічогісько!..
Ти — вітер степу, волю любиш ти
Над все, і світу бачив десь чимало,
Але... щоб знать, куди свій справить чин,
Єдиною тобі бракує до всього,
Що маєш їй, мій лицарю завзятий...
Веселий ти тепер і безтурботний,
Тому й не знаєш, що чинити тра.
Це знає той, кому раз в серце вп'ється
Гадюкою глибокий, гострий жаль!..
(Натхненно).
І ти цього зазнаєш, мій гетьмане!
Так мусить бути,— чуєш?... І я скажу:
Іще не сяде сонечко сьогодні,
Як ти вже знатимеш, чинити що!..
(Зникає у гурті невольниць).
Наливайко
(немов спросоння).
Не сяде сонечко сьогодні...
(Озирається).
Таж
Воно надвечір вже і незабаром
За гори скотиться далекі...
Мамай
(брязнувши в струни).
Ат,
Дурне! Балакала стара до смерті
Та все чорт батька знає що! Ось глянь,
Як засмутила відьма всіх! Ану,
За мною, товариство підтягай!..
Хор козаків
Ой не п'ється оковита,
Огидли меди,-
Болить моя головонька
З якоїсь біди.
Ой вре море, вре,
Хвилоньками грає,
Козакові-нетяжищу
Спокою немає.
Та де ж вона узялася,
Козацька біда?
Чи не тая то в запасці
Вдова молода?
Ой вре море, вре,
Шумом закипає,
Козакові-нетяжищу
Щось серденько крає.
А у вдови чорні очі,
Подивиться — край:
Хоч женися, хоч вдавися,
Хоч так пропадай!
Ой вре море, вре,
Хмара наступає,
Козакові-нетяжищу
Рятунку немає.
Наливайко
(знову веселий, розпромінений).
Ох і спасибі ж вам, браття любі,
Козаки мої нетяги,
Що піснею веселою своєю
Смертельную ви тугу одігнали,
Свого гетьмана розважали!..
Гей ти, бабо-бранко,
Чи проста селянко,
Чи вельможна шляхтянко,-
Того не знати,
Як на ймення тебе звати!
Гетьманським словом своїм присягаюсь
Доти сердечного спокою не знати,
Доки всіх вас бідних невольників
З неволі турецької,
Віри бусурменської
Та не верну до рідного краю
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!..
Най буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друззями,
Поміж лицарями,
Поміж добрими людьми!
Голоси
— Амінь! — Нехай живе здоров
— Гетьман козацький Северин!
Турки розносять меди. Бенкет точиться далі.
Наливайко (до Орішевського).
А ти чого, мій любий побратиме,
Замисливсь так?
Орішевський
Із голови не йдуть
Старої бранки мудрі речі.
Мамай
Мудрі?..
Жіноче слово — шум на хвилях моря:
Затоко море, хвилі полягли,
І шум — немов той лизень ізлизав.
Правдиве ж, мудре слово — в глибині,
В душі людській таїться аж на дні.
Орішевський
Немало десь таїлось їх — тих слів —
І в неї у душі на дні глибокім,-
Щоб зворушить ту темную безодню,
Була потрібна буря аж така,
Яку навіяв вітер степовий...
Промовила безодня... Але як!..
Не раз, не два безсонними ночами
Й моя від дум таких тяжіла голова
На правду нашу й волю степову
З усіх боків вовками зазіхають
Несито хижаки: татари, турки,
Магнати лядські, а із ними й наші
Перевертні вельможні...
Наливайко (весело).
Ат, дурне!..
Чи я, із діда-прадіда козак,
Не бив цю панську ледач смертним боєм,
Коли на нашу правду зазіхала?
Орішевський
Це так... Їх бив Підкова, бив їх Шах,
Немало їх Косяинський Криштоф товк,
Товчеш і ти, мій лицарю одважний,-
А врешті що?.. З Волині до Лубень,
До Поля Дикого — чиї усюди
Безкраї займища в степах козачих?