Северин Наливайко

Сторінка 16 з 20

Черкасенко Спиридон

Наливайко

Так,
Це правда.

Лобода

Що ж, нехай! На те і сила,
Щоб з нею битися Як так, то й так!
А поки що гостей я дорогих
До столу прошу випити на згоду
Та покріпитися з дороги.

Мамай

Добре!
Розумне слово...

Лобода (сміється).

Вина тут, меди
Такі, яких не має і коронний...

Мамай

Та не дражни хоч, а звели подати!..
(Сідає за стіл).

Лобода

Пазино! панно! це вже ваша справа...

Пазина виходить. Касильда кидає на всіх погірдливий погляд і виходить дверима до інших покоїв.

Мамай (услід їй).

Ого!.. А не казав тобі я, Грицьку,
Що молода твоя бідою диха!

Орішевський (сідає).

Нічого, не привчилася іще
Гетьманшою в господі врядувати.

Лобода
(до Наливайка, що стоїть осторонь, тихо розмовляючи з Гуменицьким).

А ти?..

Наливайко сідає.

Сідай, Охріме!

Гуменицький сідає.
А з тобою,
Пречесний отче, я й не знаю вже,
Чинити що. На людях, кажуть, ви
Ніколи не п'єте, а тільки нишком,
Що навіть дух святий того не бачив,
Тому й не кличу я тебе до гурту:
Іди до келії своєї, там
Замкнись і пий собі аж досхочу,
Та тільки... утекти, гляди, не пробуй,
Бо я знайду тебе і під землею!..

Ігнотус гасить блиски зненависті в очах; смиренно здіймає погляд горі, зітхає й виходить дверима праворуч.

ДІЯ П'ЯТА Середина просторої землянки в урочищі Солонині під Лубнами за Сулою. Обстанова проста, але все чисто, чепурно, затишно: помітна жіноча присутність. Просто — вхідні двері, ліворуч двері до спочивальні. Знадвору вряди-годи чути гарматні стріли.

Касильда
(глибоко схвильована, ходить по хаті позираючи вгору — в темряву вікон).

Як довго він не йде... Боюся я,
Щоб наливайківцям та ненароком
Не трапив він у пазурі...

Пазина
(готує вечерю на столі).

Та хто?

Касильда

Отець святий прибути мав сюди
Цієї ночі до гетьмана....

Пазина (здивовано).

Як?!
І знов той ксьондз?.. Що має тут чинити?
Касильда

А ти ж гадала як? Що я забула
Образу Наливайкрву?.. О, ні!
Таких образ гербована шляхтянка
Нікому не дарує. Час прийшов,-
Тепер вже я із нього насміюсь!

Пазина (стривожено).
Та як?.. І звідки ксьондз отой прибуде?

Касильда

О, встигнеш ще дізнатися ти!
Чи, може, ти гадала, що дарма
Ганебний шлюб взяла у Білій Церкві
Оборського донька з медведем диким?..
О, ні! ні, не дарма... Таких речей
Дарма ніхто не чинить... Я діждусь,
Що Наливайко твій, цей гордий лицар,
Дістане по заслузі — і вже скоро —
За те, що меч зухвалий зняв на нас,
На віру нашу й на Річ Посполиту!..

Пазина (злякано).

Касильдо, схаменись! Що ти верзеш?..
Хіба твій муж не б'ється попліч з ним?..

Касильда (регоче).

Мій муж?! Тобі його дарую я!..
Коли пішла на ложе шлюбне з ним,
Коли красу свою, ясну, як сонце,
Я вергла в бруд самохіть, то вже знала,
Навіщо це роблю. І як раділа
Тоді я, як гетьман коронний наш
Обох твоїх гетьманів погромив
В урочищі тім... Гострий Камінь... Нині ж
З усіх, як єсть, боків він оточив
їх тут кварцяним військом в Солониці,
І виходу нема нікуди їм,
Цим лицарям степів безкраїх, буйних,-
О, ні, нема!..
Чути стук у двері. Касильда біжить до дверей.

Це він... напевне він...

Відчиняє двері. Входить Ігнотус, перебраний за козака.

Ігнотус (вклонившись).

Най бендзе похвальони Єзус-Кристус!
Касильда
(здивована спочатку, потім пізнавши голос).

Амінь... Пазино, йди і розшукай
Гетьмана... мужа і поклич сюди.

Пазина кидає на єзуїта погляд, повний зненависті, й виходить. Касильда кидається Ігнотусові на шию.

Пречесний отче! ти нарешті тут...
Стомилася душею й серцем я,
Тебе чекаючи...

Ігнотус

Думками все
З тобою був, моя кохана...
(Жагуче пригортає її й довгим поцілунком
впивається в уста).

Касильда
(визволяється з обіймів і показує на вікна).

Вікна!..
Там варта... обережніш треба...
(Проводить рукою по чолі).
Стій!..
Про що пак я хотіла... Так... про справу...
Як наша справа? Йди сюди, до столу
І розкажи...

Ігнотус сідає за сіл.

Коронного ти бачив?
Ігнотус

Усе гаразд, аби лиш твій медвідь
В останнюю хвилину та не зрадив...

Касильда (см'ється).

А я навіщо?.. О, спокійний будь,
Мій любий отче, я без тебе теж
Часу не марнувала тут... Не так
Зненавистю палає серце в мене,
Щоб я забуть могла, кому й для чого
Красу свою втоптала у багно,
Не гнівайся на мене, любий отче,
Але у любощах сама себе
Я переважила: свого медведя
Отрутою кохання напувала,
Аж поки він в ногах моїх звивався,
Як вірний пес...

Ігнотус

А з Наливайком він
Ще гарний досі?

Касильда

Ха-ха-ха! Його
Ненавидить наперехід.

Ігнотус

Що ж сталось?

Касильда
(по хвилі піднесеної задуми).

Що сталося?.. Багато і... нічого...
Сказати мушу знов, що Наливайко —
Це не людина, ні! Це демон степу,
Чарівний демон, вітер, грім, це — сила,
Опертись котрій не здола ніхто...
(Посміхнувшись задумливо).
Крім мене, отче... Так... крім мене...
(Знову поважно).
Огневим словом він своїм збудив
П'яниць запеклих, боягузів, псів
І лицарів створив — та ще яких! —
З сміття цього. Ця дикая орда
Без захвату й піднесення не стріне
Свойого Бога, де б він не з'явився.
Мазепа навіть, Кремпський, Орішевський
На нього моляться, а запорожці
Його лиш слухають, а не медведя
Мого... Медвідь це знає і лютує,
А я... в огонь олії підливаю...
(Регоче).
Тож і кажу тобі, мій любий отче:
Ріллю зорала я, а ти посій,
Якщо приніс добірного насіння...

Ігнотус
(сміється й б'є себе в груди).

О, так,— приніс!

Касильда (радісно).

Гаразд... Цієї ночі
Хоробрий демон наш, як чула я,
Лаштується Жолкєвському завдати
Всім табором своїм удар останній
І або розтрощити військо польське
Упень, або пробитися на волю
Із табору, із колії смерті...