Наливайко
Так,
Це правда.
Лобода
Що ж, нехай! На те і сила,
Щоб з нею битися Як так, то й так!
А поки що гостей я дорогих
До столу прошу випити на згоду
Та покріпитися з дороги.
Мамай
Добре!
Розумне слово...
Лобода (сміється).
Вина тут, меди
Такі, яких не має і коронний...
Мамай
Та не дражни хоч, а звели подати!..
(Сідає за стіл).
Лобода
Пазино! панно! це вже ваша справа...
Пазина виходить. Касильда кидає на всіх погірдливий погляд і виходить дверима до інших покоїв.
Мамай (услід їй).
Ого!.. А не казав тобі я, Грицьку,
Що молода твоя бідою диха!
Орішевський (сідає).
Нічого, не привчилася іще
Гетьманшою в господі врядувати.
Лобода
(до Наливайка, що стоїть осторонь, тихо розмовляючи з Гуменицьким).
А ти?..
Наливайко сідає.
Сідай, Охріме!
Гуменицький сідає.
А з тобою,
Пречесний отче, я й не знаю вже,
Чинити що. На людях, кажуть, ви
Ніколи не п'єте, а тільки нишком,
Що навіть дух святий того не бачив,
Тому й не кличу я тебе до гурту:
Іди до келії своєї, там
Замкнись і пий собі аж досхочу,
Та тільки... утекти, гляди, не пробуй,
Бо я знайду тебе і під землею!..
Ігнотус гасить блиски зненависті в очах; смиренно здіймає погляд горі, зітхає й виходить дверима праворуч.
ДІЯ П'ЯТА Середина просторої землянки в урочищі Солонині під Лубнами за Сулою. Обстанова проста, але все чисто, чепурно, затишно: помітна жіноча присутність. Просто — вхідні двері, ліворуч двері до спочивальні. Знадвору вряди-годи чути гарматні стріли.
Касильда
(глибоко схвильована, ходить по хаті позираючи вгору — в темряву вікон).
Як довго він не йде... Боюся я,
Щоб наливайківцям та ненароком
Не трапив він у пазурі...
Пазина
(готує вечерю на столі).
Та хто?
Касильда
Отець святий прибути мав сюди
Цієї ночі до гетьмана....
Пазина (здивовано).
Як?!
І знов той ксьондз?.. Що має тут чинити?
Касильда
А ти ж гадала як? Що я забула
Образу Наливайкрву?.. О, ні!
Таких образ гербована шляхтянка
Нікому не дарує. Час прийшов,-
Тепер вже я із нього насміюсь!
Пазина (стривожено).
Та як?.. І звідки ксьондз отой прибуде?
Касильда
О, встигнеш ще дізнатися ти!
Чи, може, ти гадала, що дарма
Ганебний шлюб взяла у Білій Церкві
Оборського донька з медведем диким?..
О, ні! ні, не дарма... Таких речей
Дарма ніхто не чинить... Я діждусь,
Що Наливайко твій, цей гордий лицар,
Дістане по заслузі — і вже скоро —
За те, що меч зухвалий зняв на нас,
На віру нашу й на Річ Посполиту!..
Пазина (злякано).
Касильдо, схаменись! Що ти верзеш?..
Хіба твій муж не б'ється попліч з ним?..
Касильда (регоче).
Мій муж?! Тобі його дарую я!..
Коли пішла на ложе шлюбне з ним,
Коли красу свою, ясну, як сонце,
Я вергла в бруд самохіть, то вже знала,
Навіщо це роблю. І як раділа
Тоді я, як гетьман коронний наш
Обох твоїх гетьманів погромив
В урочищі тім... Гострий Камінь... Нині ж
З усіх, як єсть, боків він оточив
їх тут кварцяним військом в Солониці,
І виходу нема нікуди їм,
Цим лицарям степів безкраїх, буйних,-
О, ні, нема!..
Чути стук у двері. Касильда біжить до дверей.
Це він... напевне він...
Відчиняє двері. Входить Ігнотус, перебраний за козака.
Ігнотус (вклонившись).
Най бендзе похвальони Єзус-Кристус!
Касильда
(здивована спочатку, потім пізнавши голос).
Амінь... Пазино, йди і розшукай
Гетьмана... мужа і поклич сюди.
Пазина кидає на єзуїта погляд, повний зненависті, й виходить. Касильда кидається Ігнотусові на шию.
Пречесний отче! ти нарешті тут...
Стомилася душею й серцем я,
Тебе чекаючи...
Ігнотус
Думками все
З тобою був, моя кохана...
(Жагуче пригортає її й довгим поцілунком
впивається в уста).
Касильда
(визволяється з обіймів і показує на вікна).
Вікна!..
Там варта... обережніш треба...
(Проводить рукою по чолі).
Стій!..
Про що пак я хотіла... Так... про справу...
Як наша справа? Йди сюди, до столу
І розкажи...
Ігнотус сідає за сіл.
Коронного ти бачив?
Ігнотус
Усе гаразд, аби лиш твій медвідь
В останнюю хвилину та не зрадив...
Касильда (см'ється).
А я навіщо?.. О, спокійний будь,
Мій любий отче, я без тебе теж
Часу не марнувала тут... Не так
Зненавистю палає серце в мене,
Щоб я забуть могла, кому й для чого
Красу свою втоптала у багно,
Не гнівайся на мене, любий отче,
Але у любощах сама себе
Я переважила: свого медведя
Отрутою кохання напувала,
Аж поки він в ногах моїх звивався,
Як вірний пес...
Ігнотус
А з Наливайком він
Ще гарний досі?
Касильда
Ха-ха-ха! Його
Ненавидить наперехід.
Ігнотус
Що ж сталось?
Касильда
(по хвилі піднесеної задуми).
Що сталося?.. Багато і... нічого...
Сказати мушу знов, що Наливайко —
Це не людина, ні! Це демон степу,
Чарівний демон, вітер, грім, це — сила,
Опертись котрій не здола ніхто...
(Посміхнувшись задумливо).
Крім мене, отче... Так... крім мене...
(Знову поважно).
Огневим словом він своїм збудив
П'яниць запеклих, боягузів, псів
І лицарів створив — та ще яких! —
З сміття цього. Ця дикая орда
Без захвату й піднесення не стріне
Свойого Бога, де б він не з'явився.
Мазепа навіть, Кремпський, Орішевський
На нього моляться, а запорожці
Його лиш слухають, а не медведя
Мого... Медвідь це знає і лютує,
А я... в огонь олії підливаю...
(Регоче).
Тож і кажу тобі, мій любий отче:
Ріллю зорала я, а ти посій,
Якщо приніс добірного насіння...
Ігнотус
(сміється й б'є себе в груди).
О, так,— приніс!
Касильда (радісно).
Гаразд... Цієї ночі
Хоробрий демон наш, як чула я,
Лаштується Жолкєвському завдати
Всім табором своїм удар останній
І або розтрощити військо польське
Упень, або пробитися на волю
Із табору, із колії смерті...