Проте заснути відразу не міг. Очищення від гріха бриніло в ньому кількома голосами і не давало спати.
"…Догми, — філософствував. — Що таке догми? Коли позбавити їх еластичності пристосування, то вони стануть нестерпними кайданами. Заслуга католицької церкви саме в тому, що вона дає догмам філософське тлумачення, знімаючи з них тим самим статичність і підкоряючи практичним вимогам життя…"
Лежачи горілиць, Аркадій уявляв собі вчення католицької церкви графічно, як трикутник, що основою спирається об землю, а гострим вістрям у небо. Щось схоже на костьол в готичному стилі. Це навело його на іншу думку: готика, а не куполи Візантії. Рим, а не Москва! Рим! Рома етерна![12] Хвала тобі, хвала!..
* * *
Ісусе Христе, сине божий, газда, газда не прийшов до хати ночувати! А де ж він? Де чоловік жінці, де тато дітям? Чи забарився в дорозі? Чи, може, до млина поїхав на цілу ніч? А може, коней вигнав на ніч? Може, в корчмі п'є? Чи в любаски ночує? Чи, може, при постелі конаючого тата чи брата улюбленого?
Гей, люди добрі, що сталося, що газда не прийшов на ніч додому?
Як тільки взяли Ілька (навіщо то було руки в'язати, хіба не пішов би й так, хіба опирався б, хіба пробував би втікати, хіба не знав, що куля скоріша від людських ніг?), вона в ту хвилину полетіла до панотця. Не вимагала нічого більше, тільки щоб священик по-німецькому пояснив панам, що її чоловік ні в чому не винний.
Огризався, сама знає, огризався, що набридли йому вже ті форшпани[13]. А кому вони не набридли? І хто не огризався?
Але не крав, не купував крадених речей у солдатів. Війт погрожував людям у неділю біля церкви, щоб повідносили крадені речі у поміщицький будинок, бо буде зле. А вони з Ільком і не думали відносити, бо не брали нічого. На очі, на діти присягне вона не раз, а десять, що, крім кількох околотів, не взяли вони нічого з панського будинку, ні з лану. І гверів не закопував Ілько. Це вона напевно знає. Чому мав би закопувати? Хлопчак він, чи що? Газда ж, слава богу, тато дітям, а не фирцик якийсь там.
За першим, за другим разом не застала вона священика. Таке нещастя скоїлося в селі, а його носить кудись, прости господи, безвістями. За третім разом піп наказав своїм церковним браттям, щоб не допускали її до нього, бо він не вмішується в політику. Що за політика, яка політика, Христе, сине божий? Та де ж її Ілько визнається на тій політиці, бодай вона згоріла? Де ж у нього голова, де ж у нього час до політики? Господи боже, і нема кому розтовкти отим панам, що її чоловік — простий мужик, який ледве підписатись уміє, і жодна політика не чіпляється до його голови. Може, його взяли за кого іншого? То хай перевірять добре. Хай поспитають у людей. Як треба, вона може метрики принести. Хай почитають, а тоді переконаються, що її Ілько простий, ну, зовсім простий мужик.
Коли б отак хотів хтось пояснити панам по-їхньому, то Ілька випустили б зовсім напевно. В селі ніхто не знає по-німецькому, крім одного отця духовного.
— Пустіть мене до отця! Як, не вийде до мене? Чому не вийде? Там чоловік лежить десь зв'язаний, лицем до землі, а він не вийде до мене? Ануко, уступіться, попробую, чи не вийде! Ти, мой там, не дуже з руками, бо як Ілько прийде, то… — чи вдарив її хто по голові, чи таки так зомліла, не пам'ятає вже. Знає, що опритомніла на призьбі під своєю хатою. Лише відчула, що може триматися на ногах, — не дивилася, що ніч надходить, побігла до поміщицької садиби, до старшого.
Крізь діру у плоті дісталася у парк, звідтіль перед ганок будинку. Тут її побачили. Спочатку прийняли за якусь пусту, що сама прибігла до солдатів, але як придивилися, що перед ними немолода, заплакана жінка, відступились від неї. Тільки вартовий усе питав одне й те саме: "Куди?"
"Куди", "куди", "куди"? До найстаршого з панів офіцерів, ось куди їй треба!
— Ти, жінко, п'яна чи з глузду з'їхала?
Не п'яна, краплі в роті не мала, і розум, слава богу, ще добрий в неї, але газду забрали в неї, і треба, щоб найстарший дав наказ пустити його додому.
— Якщо забрали чоловіка, то, видно, був такий наказ пана оберста, а наказ є наказ. Як ти цього не розумієш, жінко? Наказ є наказ, — каже ще раз солдат, — і тобі нічого тут більше шукати.
Як то нічого їй тут шукати? А вона то що, за чужим прийшла? Газду віддайте їй, і вона піде собі.
— Іди, жінко, доки я добрий, а то побачить цугс-фюрер[14] мене з тобою і подумає бозна-що, а я, бачиш сама, — на варті.
А що їй до тої варти? Горе, біда пригнали її сюди. Треба пояснити найстаршому, що сталася помилка. Солдати забрали її чоловіка за політику, а він, присяй-бо, ніц-а-ніц з тією політикою не має.
— Іди, жінко, додому, до дітей, якщо їх маєш, а до панів офіцерів тебе ніхто не допустить, бо пани офіцери в карти грають.
В карти грають? А що ж то карти — служба божа, що їх не можна перервати? То чоловікові десь там кайдани руки муляють, а вони собі в карти грають? Стогни, Ільку, не бійся нічого, стогни вголос, може, відхочеться їм у карти грати!
Мабуть, кричала, коли вчули її голос аж у покоях. З будинку вийшов якийсь військовий, може, навіть офіцер, але не з тих, не з найстарших.
— Що тут за галас? — і зараз щось пошварготів по-німецьки до вартового. Тоді до неї: — Хто вас сюди допустив? Якого чоловіка? Ага! Так от. Забирайтеся звідсіль! Тут штаб. Сюди стороннім не можна. Зрозуміло? Вранці скажете, чого вам потрібно.
— Та мені, паночку, нічого не потрібно. Я лише хочу, щоб мені газду до хати пустили. Я хочу сказати за нього…
— Не треба. Ваш газда сам скаже за себе.
— Та як же ж він розмовиться з панами, коли він по-німецьки не знає?
— А ви знаєте по-німецьки?
— Та й я не знаю, але, богу дякувати, натрапила на вас та хочу просити, щоб ви бодай переказали найстаршому офіцерові, що мій чоловік…
— Ви чули, що я вам сказав? Ваш чоловік сам за себе скаже.
— Та як же ж, падоньку ти мій, він скаже, таж він мови не знає?
— Я тлумачитиму панові оберсту. Зрозуміла?
— Зрозуміла, паночку, зрозуміла, аякже ж! Дай вам боже, паночку, аби-сьте здорові та цілі, — вона падає йому до ніг, але він не хоче аж такої подяки від неї і наказує вартовому підвести її, — здорові та цілі повернулися до своїх діток і жінки, аби-сьте…