Коли після вечері скочив по пиво, Павлина помила посуд, поприбирала в хаті і з вузликом у руці чекала на нього. Хотіла чи, може, прикидалася, що хотіла піти. Тоді, Леоне, він сказав своє тверде слово:
"Ти залишишся тут!"
Павлина не допитувалась багато, залишилась, а через три тижні була вже його законною дружиною. Отак він і оженився, Леоне, і не жалкує. Бог йому свідок, що не жалкує!
— Були в мене ще діти, Леоне. Була Ольдзя і Левко, але дизентерія з'їла їх. Жінка, сам знаєш, — мама, хотіла врятувати їх від смерті і от тоді заставила мій пай у твого тата.
— Даймо спокій, панє Юзефе, небіжчикам у гробі. Хай спочивають собі з паном богом. Пан, панє Завадка, мав якусь справу до мене чи, може, просто так, я пшепрашам, прийшов відвідати сина старого друга?
— Друга, як друга, Леоне, лишім старі історії на боці. Я ще не скінчив тобі про свого Бронка. Хлопець закінчив з добрим свідоцтвом чотири класи гімназії. Не віриш?
— А чому мав би я не вірити?
— Ну, бо як не віриш, то я міг би показати тобі свідоцтво. Чотири класи гімназії, слухай мене, це щось вже значить? Але я придумав собі: на біса мені ота гімназія! Тепер, слухай мене, українській інтелігенції всюди замкнута дорога. Міг би ще на попа вчитись. Але попам тепер, кажуть, заборонили женитись, а я, слухай мене, не маю бажання на старість байстрюків бавити. Жарти набік, Леоне, але я хотів би віддати до тебе в науку свого Бронка. Скажу тобі щиро, дуже вже мені сподобалася твоя літографія. Мій хлопець, знаєш, якби так трохи підучити його, міг би, о, багато зміг би в тому ділі! Здібний, бестія, до малювання, кажу тобі, як не знаю що. З ним не мав би ти мороки. Це точно, Леоне. Ти знаєш мене, я хвалитися не вмію.
— Так, так, — притакує Зілінський, акуратно обрізуючи ножем і притримуючи виделкою шматочок голландського сиру.
— Я знав тебе, Леоне, ще хлопчиськом…
— Так, так…
— Негарно поступив твій тато з нами. Ти повинен, слухай мене, хоч трохи направити гріх тата…
— Говорім про живих, панє Завадка.
— То я й веду для того, щоб заговорити про живих. Як же буде з моїм Бронком? Візьми його, слухай мене, до своєї літографії, хай би й він трохи погрівся коло святих. Ну що ж, Леоне, візьмеш його чи ні?
— Так, так…
— Алло, панно Рузю, — гукає заохочений Завадка, — прошу на мій рахуночок пляшку шабашівки!
— Панє Юзефе, я трунків мішати не буду…
— То прошу, панно Рузю, по пляшці портеру і півкілограма маслин з бриндзою. Нема маслин? Якщо нема, то хай панна Рузя зробить так, щоб вони були, а більше мене нічого не обходить… Прошу, Леоне, за твоє здоров'я! А що ти скажеш на це, що у хлопця чотири класи гімназійні?
— Так, так, мені потрібно інтелігентного хлопця! Літографія, коханий панє Юзефе, то вже інтелігентне заняття… Так, так…
— Давай, панно, ще по шматкові індички, але вибирай, котрий менше пересмажений. Слухай мене, Леоне, я знаю, що там треба інтелігентних хлопців, таких, наприклад, як мій Бронко… Ще по одній пляшці, панно Рузю…
Леон бере Завадка за лікоть.
— Не поспішайте так, панє Завадка. Так, так, могорич вас і так не мине. Тут ще одна маленька формальність. Так, так, зовсім маленька формальність.
— А, слухаю тебе, Леоне, слухаю…
— Відзі пан, кохани панє Юзефе, — Леон гладить рукою своє коліно, ніби собачку, — тут ще одна маленька формальність. Так, так, зовсім маленька. Я знаю, що ви старий соціаліст…
— Ти це добре знаєш, Леоне.
— До церкви ви не ходите…
— Як тобі сказати? Коли ховають когось з моїх знайомих, то завжди іду на панахиду, а так, з власної потреби, — не заходжу в церкву. Що ні — то ні! Хіба раз на Великдень та раз на різдво, і то для святого спокою, в догоду жінці, але до кінця не добуваю ніколи. Я лише те, що люблю пошанувати прадідівські традиції, — розумієш мене, Леоне? От на Великдень чи різдво одягаю святкове вбрання і в ті дні, скажу тобі, не працюю важко.
— Не сповідаєтесь…
— Оце що ні, то вже ні. Останній раз був я на сповіді, як женився. І то з примусу, бо ксьондз не хотів інакше повінчати.
— Так, так, я знаю, що ви людина прогресивна і для вас, як каже німець, релігія шпільт кайне ролє[61].
Коли Леон сказав це, Йосифа щось наче сіпнуло:
— Слухай мене, Леоне, ти часом не натякаєш на те, щоб Бронко… перейшов на польське?
Леон почав шморгати носом, як людина, якій треба знайти час для відповіді.
— Відзі пан, панє Завадка, пан трохи не так висловлюється. Тут ідеться про звичайну формальність. Панскі син — греко-католик, а треба, щоб він став римо-католиком, і по всій параді! Ніхто не вимагає від нього, щоб він перейшов на Мойсеєве віросповідання, правда? Він залишається католиком, як і був, тільки ота мала формальність…
Завадка відчув, як у нього холодніє обличчя.
— Що ж ти, Леоне, граєш вар'ята? Ти ж знаєш, що в наш час перейти на римо-католицьке — це те саме, що з копитами перейти на польське, і то ще на яке польське! На оте, слухай мене, що то скачи, враже, як пан каже… І ти, чоловіче, наважуєшся з цим звертатись до мене?
Завадка мусить потягти ковток пива, так йому висохло в горлі. Неприємне відчуття, ніби обпарив чимсь горло.
— Поговоримо, панє Юзефе, по-мужському. Прошу зрозуміти: те, що стосується релігії, — абсолютна формальність. В душі, між нами кажучи, ваш син може залишатися, ким йому подобається, а що стосується офіціального документа, то так треба. Пан мнє розумє, панє колего?
— Який я тобі до біса колега! — фиркнув Завадка. Він настільки не хоче нічого спільного мати з тим, що сидить проти нього, аж крихти від свого хліба згортає на окрему купку.
"Щеня ти миршаве! І як ти собі думаєш переходити на польське? Сьогодні на польське, а завтра, як треба буде, то на німецьке, а там ще на турецьке? Що ж то, собако, національність — то тобі спідниця чи штани, що їх можна міняти в кожну погоду? Ти мені припікаєш соціалізмом. Так, гівнюху, так, я старий соціаліст. Я завжди був далекий від тих українських патріотів, що по-польськи відзивались тільки до собак… І богові я ніколи не набридав своїми молитвами та постами, але, падлюко, я не з тих, що торгують своєю національністю. Я завжди, щеня ти миршаве, був і залишуся тим, ким мене мати родила. А ще тепер, у ці страшні часи, коли тюрми тріщать від наших людей, тепер цуратись свого народу, — то краще шнурок на шию і повіситись на сухій вербі…"