Перед самими дверима номер тридцять п'ять Нелю охопив страх. Якусь мить не була певна, чи пам'ятає його прізвище. Івашко чи Івашків? Тепер тільки усвідомила, що, йдучи сюди, вона всю дорогу повторювала бездумно: Маркіян, Маркіян, мов намагалася освоїтись з його особою.
Постукала у двері і водночас натиснула ручку.
Чорна потилиця і частина плеча, схилені над паперами, не поворухнулися.
Неля зробила два кроки вперед, щоб не стояти коло самих дверей, і зупинилась. За хвилину потилиця подалася назад, і Неля зустрілась з інтелігентним, врівноваженим обличчям. Була розчарована. Інакше уявляла собі пику слідчого. Суддя показав рукою на крісло. Відчувала його пильні очі на собі, але це її не бентежило. Був у них той самий захоплений вираз, що майже завжди бачила в очах мужчин, з якими доводилось їй зустрічатись уперше.
— Ви до мене? — запитав польською мовою.
Подякувала йому кивком голови за пропозицію сісти, приступила ближче і аж тоді промовила:
— Так… Я хотіла б попросити побачення з Маркіяном Івашковим.
— Сестра?
— Ні.
— Як же ж це так? Ми дозволяємо побачення у виняткових випадках тільки близькій родині. А щодо Івашкова, то він взагалі не одержить дозволу…
На гарному закопанському килимі висить білий орел з мармурової маси. На маленькому чепурненькому столику — квітка у вазонку.
"Квітка у в'язниці? Що б ви сказали на це, сестро Макаріє?"
Враз Неля опам'яталась, збентежена. Той, за столом, опершись ліктями на поруччя фотеля, смакує її очима.
— Я наречена Івашкова і дуже прошу…
— Чи не ідеологічна наречена? Ті панове, здається, мають теж своїх дам серця…
Так мало людського було тепер у тому обличчі напроти, що Неля раптом втратила будь-яку надію. Аби заспокоїти власну совість, додала:
— Ні… я таки… звичайна наречена і тому прошу.
Обличчя слідчого витяглось і споважніло.
— Наречена Івашкова? Як же ваше прізвище?
— Неонілія Річинська…
— Річинська, чи так? Неонілія Річинська. Добре. Сідайте, прошу, панно Річинська.
Неля сіла.
— Отже, пан Маркіян Івашків є вашим нареченим? Скажіть мені, як же ви, як кохана, як наречена, що, само собою, мусить мріяти про власний дім, родину, одним словом — про сімейне щастя з чоловіком, могла допустити, аби майбутній чоловік зійшов на бездоріжжя, став бандитом? Ви догадуєтесь, що його чекає за участь у політичнім вбивстві?
— Я нічого не знала… Я абсолютно нічого не знала…
— Дійсно? — іронізує Янічек. — В такому разі, ви для нього зовсім чужа людина. Я розумію, що подібної таємниці не можна сказати батькам, дружині навіть, — але коханій? Чим пояснити мені, наприклад, факт, що під час обшуку в його квартирі не знайшли жодного листа від… нареченої?
Неля зловила себе на тому, що її пальці роблять непотрібні, нервові рухи, і ще дужче розгубилась.
— Ми… ми не листувались…
— Як-то? — розсміявся весело. — Між нареченими не було листування? Скільки ви вже заручені з ним?
Закололо в очах від сліз.
"Нерви", — подумала й чомусь відразу перед очима виник батько таким, яким бачила його останній раз, — восковий, з руками, складеними навхрест на грудях.
— Власне… власне… цього подружжя хотіли лише його мама і я…
— А він… то вас… не хотів? Не подобались ви йому? Чи так? — спитав з нахабством, яке за інших обставин могло бути компліментом.
Неля встала. Рішила, що може вже піти.
— Зачекайте, панно Річинська, даю вам п'ять хвилин розмови. Але Романикові перекажіть, хай більше не пускається на такі дурні вигадки. Добре?
Боронитись далі означало б свідомо програвати. Вона просто подивилась на слідчого. Усміхнувся до неї поблажливо. Відповіла йому усміхом, якого довго не могла собі вибачити.
Янічек подзвонив до в'язничного сторожа і видав йому потрібний наказ.
— Сідайте, панно Нелю, — підсунув їй крісло.
Притакнула головою, але не сіла. Він не зводив з неї очей. Відчула, що цей урядовець Жечі Посполитої зовсім не вороже настроєний до неї. Вона подобалась йому, і та обставина, що привела її до нього, очевидно, ставала тут другорядною.
— Мушу вас попередити, що Івашків не має у своїй зовнішності нічого від романтичних героїв, як це ви собі, напевне, уявляли. Не хочу, щоб ви розчарувались, панно Нелю…
Хотіла для відчіпного кинути якесь слово, але двері відчинились, і ввійшов Маркіян Івашків, а за ним — чоловік у мундирі бронзового кольору. Не дивилась у той бік, але знала, що Янічек підвівся і, схрестивши руки, чекає видовища. Треба було відразу ж зважитись, бо за хвилинку могло бути запізно. Здавалось, не окинула навіть добре оком постаті, що виросла перед нею. Проте відразу впізнала у зарослому в'язневі колишнього гімназиста, що на пам'ятній вечірці віддав перевагу Орисі Ілаковичевій перед нею, Нелею.
Для романтичної Нелиної натури момент цей відразу став знаменним. Вона схопилась за нього, немов за якийсь фатум. Можливо, коли б життя Нелі у той час було наповнене хоч трохи внутрішнім змістом, події її біографії розгорнулися б інакше. Те, що сталося пізніше, не було тільки вибриком романтично настроєної панянки. Породив його передусім великий голод душі за справжнім коханням, душі, що по самій природі своїй мусила жертвувати собою.
— Маркіяне! — скрикнула і впала йому на груди, щоб там сховатися перед ним же самим.
Івашків непоквапно притиснув її до грудей. На Нелю вдарило запахом давно не митого людського тіла й поганого тютюну.
— І що там? — запитав голосом, що відразу опам'ятав Нелю. Підвела обличчя з його грудей, доторкнулася до чогось чорного й колючого. Тоді помітила пасмо білявого волосся, що звисало над чолом.
Його подряпана щока, сморід, що йшов від зеленкуватого одягу, брудний комір сорочки раптом здалися зовсім неістотними. Це були далекі речі, що не належали до Маркіяна Івашкова. Все те було наче силоміць йому накинене, щоб його принизити й змінити. Тільки тембр і глибина його голосу залишились єдино дійсні, і в них містилась вся питома вага Маркіяна Івашкова.
— Мама дуже турбується… мною?
Була вдячна, що так зручно дав їй знати, що має маму.
— От як мама. Хіба не знаєш?
— Поїдь до неї, — попросив. Взяв Нелю за підборіддя, пильно подивився на неї. Очі мав, як не дивно, ясно-чорні, начеб уже поза межами всього людського.