Бронко зніяковів.
— А то не дівчата…
— А мені здавалося, що вони були в спідницях… А ти чого почервонів? От дзєцяк![135] Ну, лишім пусте!.. О, здається, вже замовк! Може таке бути, щоб він зачув нашу розмову і обірвав свою пісню?
Бронка почала вже дратувати оця манера Каминецького пересипати поважну розмову репліками то про солов'їв, то про мурашок. А тут, як на злість, зацвірінькали хором передсвітанкові горобці, ніби показилися.
Каминецькому, здавалося, припало до душі оце істеричне цвірінькання. Спершись на лікоть, він з блаженною усмішкою щурив свої сіро-голубі очі і прислухався до тих вокальних вправ.
— Товаришу Каминецький! — різко кинув Бронко.
Каминецький не змінив позиції, тільки повернув голову в його бік.
— Говори, говори, я слухаю.
— Я хотів вам щось сказати.
— Ну?
— Товаришу Каминецький… а якби вам… я так на всякий випадок… якби вам хтось сказав… слухайте, якби були підозріння, що я співпрацюю з поліцією, що ви… ви особисто, слухайте, подумали б про мене?
Каминецький підвівся і сів. Від несподіванки, здавалося, забув навіть про гороб'ячий концерт. Все ж таки, призадумавшись, відповів:
— Я тільки те знаю, хлопче, хочу сказати, що я впевнений, що ти не всипав[136] би нікого, аби мали там з тебе живцем шкіру здерти… А щодо співпраці з поліцією, то так похоже на тебе, як свиня на великий піст чи хвіст на панахиду. Що з тобою?
Бронкові зробилося дуже гаряче в очах.
— А мені більше нічого й не треба, товаришу Вечір… т-товаришу Каминецький, — поправився збентежено.
Він полежав ще якусь годину, може, навіть здрімнув на летючу мить, а потім підвівся. Обтрусився, провів руками по чуприні, чи там не пристала яка стружка, підтягнув ремінець штанів.
— Не буду я дорогою вертатись… вже ранок. Там, кукурудзою, куди вийду?
— Над потік, біля старої цегельні…
— Ну, я пішов… Бувай!
Він перескочив парканчик, що відділяв город від сіножаті, а потім знову пірнув у ліс споловілої, надшарпнутої вітрами кукурудзи.
"Таж це він повісив прапор на купол церкви", — раптом спало на думку Бронкові, а разом з тим стало трохи прикро.
Бронко поплентався до бочки з дощовою водою. Холодна вода, що ледве заносила застояною діжкою, відразу освіжила прив'ялі м'язи.
Одягнув на мокре тіло сорочку і щойно тоді відчув, що перемерз.
Потім стояв без руху, задивившись на червону, як свіжа кров, маківку сонця, що вставало з-за обрію.
Ну й пережито ж за оцю неповну добу!..
У вікні покою легко заворушилась фіранка. У Бронка защеміло серце, але тільки на мить. Досада на матір за її квочачу опіку взяла верх над сентиментами.
Зараз увійде в кімнату, не подивиться, що батько спить, а скаже матері, щоб нарешті знала, що йому вже в печінках сидить оте вічне чатування на нього.
Та коли переступив поріг кухні і крізь відхилені до покою двері побачив і почув, з якою майстерністю мати імітувала міцний сон, — розкаявся.
"Колись, — подумав, розчулений, — як будемо ставити пам'ятники борцям за революцію, поставимо обеліск з білого мармуру і матерям підпільників".
Орест Білинський вибрався з візитом до вдови Аркадія Річинського через три місяці після похорону.
Будинок на вулиці Куліша був сірий, одноповерховий, зовсім непоказний. На північному розі будинку бракувало ринви. Видно, такий безгосподарський стан тривав ще за життя Аркадія, бо стіна від вогкості вже почала поростати мохом.
Коли Білинський через веранду зайшов досередини, враження змінилося. Передпокій був напрочуд просторий і ясний. На стінах висіло кілька добрих малюнків, виконаних тушшю. Впадала у вічі дитяча голівка з припухлими губами і великим бантом у бідному ріденькому волоссячку. Можливо, це був портрет котроїсь з дочок Олени, коли ті були ще дітьми. У кутку стояв кошик з оленячих рогів з живими квітами. Терпко-солодкий запах настурцій, що обвивали веранду, настроював доброзичливо до людей в цьому домі.
Назустріч Орестові Білинському вийшла середнього росту, огрядна, з повними грудьми, що просто вилізали з-під чорної шовкової сукенки, руда дівчина з чоловічими рисами обличчя.
Можна було подумати, що вона, вглядівши гостя у вікно, нарочито подбала, щоб першою зустріти його.
— Ви меценас Білинський? — невимушено спитала, простягаючи йому руку.
— Так. А з ким маю честь?
— Я — найстарша дочка Олени Річинської. Пане меценасе, я на хвилинку затримаю вас. Мама, — я хочу попередити вас щодо мами. По смерті батька треба було провести деякі фінансові операції на користь родини; мама не має в цих справах зеленого поняття… І це дуже утруднює моє становище. Я хочу просити, щоб ви переконали маму, що ми зробили абсолютно правильно, що, власне, так і треба.
— Але ж я теж не маю зеленого поняття про те, що ви зробили? — Зверхній тон найстаршої дочки Олени вже не забавляв, а почав дратувати його. — І взагалі, хто це "ми"… Ви ж весь час висловлюєтесь у множині.
Катерина кинула оком на двері, на вікна, чи не стирчить в них якась небажана голова.
— Я думала, що ви здогадались, в чому справа… Ідеться про залишений татком спадок. Ви ж знаєте, як це робиться… ми, тобто я і ще дехто з рідні — наша тітка Клавда, двоюрідний брат татка отець Нестор Річинський, зараз же після смерті татка визвали нотаріуса. При свідках було стверджено, що все рухоме майно в домі належить мамці. А мама тепер… я не стану приховувати перед вами, — нечесні люди хочуть спекульнути на смерті батька і приходять тепер і, ви розумієте, вимагають, щоб їм віддати гроші, які начебто колись позичав чи брав у депозит батько. Ці спекулянти користаються з того, що в мами слабкий характер, і починають її залякувати докорами совісті, і, коли б ми не наглядали за нею, вона не знати що пороздавала б тим злодіям… Треба умовити маму, що ми зробили правильно, а ті всі, що переслідують її, — це нечесні злодії, спекулянти, і більш нічого. Ви мене розумієте, пане меценасе? — Ми надіємося на вас… Я прошу вас, меценасе, — вона вхопила його за руку й майже пхнула у двері ліворуч, сама залишаючись позаду.
Так званий салон, куди Катерина ввела Ореста, був у золотисто-червоному тоні. На Ореста Білинського зробила приємне враження елегантність простору в цій кімнаті. Крім чорного блискучого рояля, кількох покритих червоним оксамитом фотеликів, столика, який, здається, служив для гри в карти, шафи з кришталем, двох розложистих пальм і картин на стінах, у салоні не було більше нічого. Орест Білинський відразу спостеріг, що "Діти" Антона Монастирського займають собою мало що не цілу стіну. У розміщенні картин, що їх покійний Аркадій, видно, скуповував не так заради змісту, як звучності імені їх авторів, була вишуканість, підказана, безумовно, вродженим почуттям естетики.