— Скільки вам років, Завадко?
Бронко червоніє за свої двадцять чотири з чимсь.
— Як довго займаєтесь революційною діяльністю?
— Яка там у мене революційна діяльність…
— Як то? Ви ж член окружкому… очолюєте відділ праці з сільською молоддю. Це, по-вашому, не діяльність?
Затинаючись (а все ж таки хвилюємося, брате!), Бронко розповідає Зеленому про збройну готовність революційно настроєної молоді села Вишня. Не розповідає, а звітує ділово, без зайвих коментарів. Спостерігає нишком, як його слова поступово будять у Зеленім прихильне зацікавлення. Зникає непрониклива маска офіційності з його вузького інтелігентного обличчя. В Бронка теж підвищується настрій. Втрачає контроль над словом і сам починає захоплюватись своєю розповіддю. Бравує словом "гвер", наче жонглер кулею.
Інструктор ЦК, який спершу справді загорівся тим, що чув, ба й сам підстьобував Бронка заохотливими понуками: "Ну, ну, добре, добре", — згодом починає зримо остигати у своєму захопленні.
— Спокійніше, Завадко, про такі справи, спокійніше. Така наївна довірливість ще може бути дозволена сільським хлопчакам, але не тобі, революціонерові зі стажем.
("А, ось для чого було поставлено питання про стаж партійної діяльності!")
— Перш за все зброя — це гучне названня. Фактично та зброя майже не має практичного значення. Це, мабуть, останки амуніції ще з світової війни.
Бронко в ім'я правди мусить признати Зеленому деяку рацію: так, дійсно, у хлопців є ще австрійські гвери, але й не бракує новітнього озброєння.
— Зброю ви їм постаралися чи здобули самочинно?
— Самі придбали.
— З відома окружкому чи самовільно?
— Та так, — пробує посміхнутися Бронко, — аби не знала права, що робить ліва…
— А ви знаєте, що це антипартійний метод? Мовчите? Значить, знали? Ще щодо гвинтівок… На жаль, цими заржавілими, не придатними для практичного вжитку гверами прекрасно стріляє і попадає в ціль… провокатор. Оте нерозуміння конспірації, ота каригідна довіра до усякого, хто заговорить до тебе в рідній мові, то наша погуба, Завадко. Затям це собі! У цьому відношенні робітничий клас переріс їх на десять голів!
Бронко починає заступатись за своїх вихованців. Цим, річ ясна, вигороджує і себе. Він згодний з товаришем Зеленим, що сільська молодь ще не має достатньо виробленого відчуття конспірації, але з другого боку — хлопці не звіряються першому-ліпшому скраю.
Відчиняють свої серця навстіж тільки тим, що їх добре знають, а поодинокі випадки провокації можуть трапитися в будь-якій організації.
Таке узагальнення не робить позитивного враження на Зеленого.
— Ще ранувато вам, Завадко, робити такі висновки. Я хотів вас спитати, чи ви знаєте їх так добре всіх, як вони вас? Вам ніколи не приходило на думку, що ота наївна сільська довірливість може бути й маскувальним костюмом для провокатора? Чому ви думаєте, що провокатор мусить обов'язково краватку носити? Ви хіба не чували про випадки, коли провокатор виступав у ролі наївного сільського парубчака? Кого, ось для прикладу, можете ви конкретно, з чистою партійною совістю рекомендувати на відповідальне завдання?
Бронко з деякою надумою називає шість прізвищ, хоч фактично, глибоко по совісті, міг би головою ручитися лише за чотирьох. А може, лише за трьох.
— А скільки їх усіх в організації?
— Двадцять три… власне, двадцять два…
— От бачите. А в Радянський Союз ніхто не хотів з них? Ви нікому не приобіцяли переправу через кордон? Чого ж ви мовчите, Завадко? А втім, можете й не відповідати. Я зроблю це за вас: так, були такі, що просилися за Збруч для вишколення у військовій справі. Вгадав я?
Зелений закурює, цим разом простягуючи портсигар і Бронкові.
"Чи люлька миру?" — глузує з себе чи з нього в думці Бронко. Зелений знову переходить на батьківський тон:
— Зрозуміло, природно й закономірно, Завадко, що все молоде, прогресивне, революційно настроєне тягнеться туди, за Збруч. Та треба у всьому здоровим глуздом керуватися, молодий друже. По-перше, було б політичним ляпсусом обезглавлювати галицьку молодь, перекидаючи що краще серед неї, так би мовити, її мозок, за Збруч. По-друге, як на таку масову акцію подивилася б Польща — мирний сусід Радянського Союзу? Не можна, хлопці, так безпардонно нехтувати всякими міжнародними договорами і конвенціями. По-третє, є ще й такі серед вас, які не розуміють, що в даному випадку не йдеться про туристську поїздку, а про майбутні партійні кадри. Іншими словами, молодий товаришу, тут, крім сто разів провіреної політичної чесності, потрібна ще й голова на карку. Добровольців можна набрати скільки завгодно. А який сенс? Поминаючи вже те, що кожна така переправа — це подекуди риск життям.
— То такі хлопці, що й самого чорта не бояться.
— Будемо вірити. Але щось мені здається, що більшість з них, як сказав Гейне, має відвагу сотні левів і розум одного зайця.
Бронко раптом усвідомлює собі (ніби цю свідомість влив йому хтось крізь горло), що, незважаючи на однаковість їхніх політичних переконань, поміж ним і Зеленим лежить непрохідне сіре полотнище, яке не дає їм порозумітися до кінця.
— Ви маєте ще щось сказати мені, Завадко?
— Хотів щось запитати.
— Слухаю вас…
("Мене треба слухати уважно. Чого ж ви, товаришу, обернулися боком до мене?")
— Ви не дивуйтеся, товаришу Зелений.
Тонкі губи заломлюються іронічно:
— Я нічому не дивуюся, молодий чоловіче. Отже?
— А все ж таки організація переправляє когось через Збруч?.. Маю на думці, в крайніх, необхідних випадках.
Голос мемравий, як у змоклого кошеняти, — але що порадиш?
— Вам теж, Завадко, романтики захотілося?
З нього не сміються. Йому співчувають. Жаліють, як дурника.
— То не романтика, товаришу Зелений, — Бронко збирається з усіма силами, щоб викликати в нього бодай наостатку позитивне враження від своєї особи, — а велика… життєва… конечність.
І знову, як бувало, здається молодому Завадці, що тільки відсутність вищої освіти в нього є причиною, що йому важко звичайними словами передати полум'я своїх думок і почуттів.
— Аж конечність? Мус?[133] — з батьківською поблажливістю питає товариш з ЦК, на що Бронко відповідає з суворою серйозністю:
— Мус, товаришу представник ЦК.