Заспокоїла Ільчиха невістку, по очах бачить, що заспокоїла, але сама спокою не зазнає. Болить її вже не серце, а тім'я, оте місце, де, кажуть, мозок у людей. Мучить її одна думка, від якої навіть у сон не може втекти: з Марічкою була б у Дмитра дитина. Човгалося б таке чорняве, голопупе по призьбі, а баба плескала б йому у долоні та приспівувала б:
Тосі… тосі… свині у горосі,
а гуси у капусті…
Видно, що богові сподобалося було, щоб її Дмитрик прожив вік у бідності, але зате у любові і злагоді, а вона, темна баба, хотіла помішати божі карти, а бог розгнівався і за кару не дасть їй внука. На, аби-сь на другий раз знала, як тикати свого носа у небесні діла!
Не буде в Доцьки дитини. Не щоб солодку сметанку пила, а щоб купалася в ній — нічого не поможе.
Дмитрик не з вербового роду дерево, що в яку землю тицьни, в ту і коріння запустить.
Ой ні…
Наприкінці квітня відбулася зустріч Бронка з Зеленим.
Зустрілись вони в одній з кімнат квартири Юлькової хазяйки (поки що старий не перепросився з сином, і Юлько надалі квартирував у цьоці, яка мала велику жалість до бездомних котів і старих кавалерів, тобто холостяків).
Зелений, знявши обручку з пальця на той випадок, саме й видав себе за одного з них.
Бронкові так нетерпеливилося скоріше побачити товариша Зеленого, що мало не на годину раніше умовленого часу з’явився на квартирі у цьоці.
Не встиг постукати у двері, коли ті відчинилися самі. Бронко зустрівся ніс у ніс з чоловіком, від якого перехопило йому віддих. Не впізнав, а просто відразу мав ясну певність, що людина перед ним — це товариш Вечір, хоч і змінений на обличчі та вдягнений по-інакшому.
Мав на собі стару військову шинель (у теплу пору!) та чорний, з малими полями капелюшок, що їх носять селяни в нашівських околицях.
Не був високий. То лише тоді, коли стояв на возі, видався Бронкові таким. Може, був трохи нижчий за того. Від пропам'ятного виступу на ярмарку залишився у Бронковій пам'яті образ чоловіка, наче полакованого на бронзово-червоний колір.
Цей у дверях видався блідавим тією засняділою сірістю, що нею значаться люди, які багато перебувають у темних, мало провітрюваних приміщеннях. Єдине, що розвіювало будь-які сумніви щодо аутентичності товариша Вечора, були не очі, як можна б чекати, а губи. Досить великі, виразно обрамовані, м'ясисті, трохи недопасовані одна до одної. Характеристична познака: верхня губа прикривала нижню гейби острішком.
Бронко міг би присягти на свою честь, що саме цей рот кидав тоді на ярмарку у людей гаслами, які мали пробудити їх з сплячки.
Нарешті мав Бронко в такій реальній, безпосередній близькості чоловіка, з яким стільки провів розмов у мислях, до якого безліч-безліч разів звертався у хвилинах сумніву за порадами, з скаргами у розпачі, коли відчував себе серед товаришів відкиненим, незрозумілим, непотрібним.
Зелений не вийшов за гостем до сіней. Бронкові закортіло побігти за Вечором, зупинити, — а що сказати? Власне: а що сказати?
В розгубленості Завадка подався на подвір'я. Вечір, не озираючись, вийшов на вулицю, відразу скрутивши на стежину, що вела на городи. Щойно через добру хвилину, приведений внутрішньо до сякого-такого ладу, знов постукав Бронко у двері.
Високий, трішки наче пригорблений, з виразистим тонким профілем чоловік у сірому стояв посеред кімнати, з рукою у кишені піджака. Перше зорове враження: одягнений за новою вимогою моди. Не першої молодості. Замкнутий в собі на три спусти. Звик, аби його слухали.
— На коли була вам назначена зустріч, Завадко? — спитав повільним голосом. За цим зараз друге запитання: — Стрічав когось?
Бронко вважав, що Зеленого цікавить відповідь лише на друге запитання:
— Так.
— Знаєте, хто був у мене?
— Знаю.
Раптова зміна виразу обличчя у тамтого. Гнів? Зненависть? Страх? Бронко не міг збагнути. Молодий Завадка злякався: чи, бува, провокатор не підшився під того, з ким він мав зустрітись? Звичайно, це дурниця. Провокатор, навпаки, проявляв би себе надто сердечним та щирим.
Товариш з ЦК хвилину розважав щось з кулаком на підборідді.
— Знаєте і кличку?
— Здається, знаю.
"В нього немає довіри до мене. Вже встигли його застерегти перед моїм непогамованим темпераментом та заривчастою романтичністю".
— Яка кличка?
Бронко понуро вимовляє слово (кличка чи прізвище?):
— Вечір.
— Що "вечір"?
— Ви казали назвати кличку.
Можна було цього вже не говорити. Ясно, що Бронка дурили. Тамтой не називався Вечором. Борис проговорив це слово у зв'язку з порою дня, а він, дурень, приліпив його до людини. "Осмішився ти, брате, на цілого. А роззявам так і треба".
— Коли й де (знову той капральський тон!) познайомились ви з Вечором?
— Я не знайомий з ним особисто. Один раз бачив, як він виступав на ярмарку на возі.
Зелений запалює, не пропонуючи Бронкові. Виглядає на інтелігента. Міг би подати себе й за викладача гімназії, і за інженера чи лікаря. То добре. Досі з поняттям "комуніст" у середнього нашівця в'язався образ безробітного люмпен-пролетаря або здекласованого інтелігента, який від нікуди діватися опинявся в таборі бунтівників. Особа Зеленого була наочним запереченням невірності цього погляду. Не без значення був для Бронка і той факт, що Зелений мав вищу освіту.
Був час, коли Філіпчук, бажаючи покласти на лопатки недосвідченого у полеміці юнака, вигукував, що комуни хочуть тільки ті, кому нічого втрачати, одне слово, голота. А голота не зможе створити комуністичної держави хоч би з тієї причини, що тут замало одного сліпого фанатизму. В тих ділах потрібний і складний адміністративний апарат, потрібні високоосвічені, знаючі люди, які керували б тим апаратом, репрезентували державу за кордоном… А де ж серед голоти знайдуться такі?
Юнак глибоко страждав від такої образи. Відчував усю демагогічність слів свого співрозмовника, але бракувало йому знань і полемічної вправності, щоб відбити атаки шефа.
Тим-то Зелений уже самим своїм існуванням бив, хоч і з запізненням, по Філіпчуку і йому подібних.
— Ви помилилися, Завадко. Тут не було Вечора, — вириває його з задуми голос Зеленого.
Обидва нещирі поміж собою. Обстановка для Бронка до того гнітюча, що мав би велику охоту вийти з кімнати. Розчарований.