Сестри Річинські (книга друга)

Сторінка 257 з 290

Вільде Ірина

Суддя. Я вас питаю, і ви відповідайте на запитання.

Ілакович. Ні!

Суддя. Ті гроші прилипали до вашої кишені?

Ілакович (ніяково). Залишав їх в себе.

Суддя. На власні видатки?

Ілакович. Так.

Суддя. Добові ви отримували лише у зв'язку з якою-небудь конкретною акцією?

Ілакович. Так.

Суддя. Залежно від ваги акції підвищувалася і сума добових?

Ілакович. Так.

Суддя. Вам відомо було, що вбивство було внутрішніми, власне, персональними порахунками між двома польськими політичними партіями?

Ілакович. Так.

Суддя. Другий відділ був інформований про всі стадії підготування до вбивства?

Ілакович. Так.

Суддя. Ви знали, що атентатчики[157] йдуть на певний провал?

Ілакович. Так.

Суддя. Ви були особисто зацікавлені, щоб Івашкова ізолювати довічно?

Ілакович. Так.

Суддя. Ви знали, що за співпрацю з німецькою розвідкою вас чекає польський польовий суд?

Ілакович. Так.

Суддя. А вам хотілося жити, бо ви недавно одружилися?

Ілакович. Так.

Суддя. Якою ціною заплатили ви за своє життя?

Ілакович. Я дав зобов'язання працювати в німецькій розвідці, але інформувати про свою роботу політичний відділ польської поліції.

Суддя. Говоріть далі.

Ілакович. І шляхом організації нападів на державні банки та влаштування фіктивних атентатів на польських діячів…

Суддя. Останній атентат не був фіктивний.

Ілакович. Він і не мав бути таким.

Суддя. Продовжуйте.

Ілакович.…організацією фіктивних атентатів допомагати поліції усувати невигідних осіб з оунівського підпілля.

Суддя. А якщо ваша дволична гра викриється? Вас можуть згладити з світу німецька агентура або ваші однодумці.

Публіка, тобто я, думає: "Він має рацію".

Суддя (продовжує). Ми з вами ведемо розмову при свідкові. Хоч це і переслідується тюремною адміністрацією, але свідок, ви це знаєте, дасть сигнал на волю, що ви провокатор. Що тоді буде?

Ілакович (понуро). Я застрахувався.

Суддя (з насмішкою). На яку суму?

Ілакович. Я не маю на думці грошей.

Суддя. Ви хочете сказати, що ви застрахувалися морально?

Ілакович. Саме так.

Суддя. Як, наприклад, застрахувалися ви від помсти ваших однодумців? От, скажім, щоб вас позбутися, вистачить відпустити на волю свідка. Свідок Івашків, я маю рацію?

Свідок, чи то пак я, мовчить.

Суддя. Хто мовчить, той притакує. Отже, як ви застрахувалися від помсти, відкрийте нам свій секрет.

Ілакович. Є купка людей, якій відомо, що польська поліція розпускає поголоски, ніби я співпрацюю з нею, аби підірвати серед української націоналістично настроєної молоді…

Суддя. Ту купку людей ви оплачуєте вже з своєї кишені.

Ілакович. Я нікому не даю грошей.

Суддя. Звичайно, це принизливо і для того, хто дає, і для того, хто бере. Досить з вас, що ви мусите брати гроші у поліції. Отже, ви грошей тим людям не даєте?

Ілакович. Ні.

Суддя. Не гроші… Значить, фундуєте пиятики?

Ілакович. Не часто і не всім.

Суддя. Зрозуміло. Тільки найбільш довіреним.

Ілакович (непевно). Так.

Суддя. Це ваша ідея розпускати чутки, ніби вас підозрівають в співпраці з поліцією?

Ілакович. Ні.

Суддя. Певно, для ідеї треба голови. Значить, вам підказали. Так?

Ілакович. Так.

Суддя (до мене). Ви його знаєте?

Я мовчу.

Суддя (до Ілаковича). Ви його знаєте?

Ілакович. Так.

Суддя (до мене). Тепер ви бачите моральну вартість ваших провідників?

Я мовчу. Ілакович морщиться.

Суддя. Може, пригадуєте собі його?

Я мовчу. Суддя підвищеним голосом втретє повторює запитання.

Мовчу.

Суддя натискує кнопку. Входить оправця.

Суддя. Вивести цього трупа.

Проклинаю його всіма найстрашнішими прокльонами, що їх знає мій народ. Не смію вмерти, доки не зустрінуся з ним віч-на-віч. Хто вбив би його тепер, став би моїм особистим ворогом.

Зустрінемося, провіднику, навіть коли б ми обидва вже були старцями над гробом.

Пробач, моя, що не кохання, а помсту поставив на чолі всіх своїх життєвих питань. Уяви не маєш ти, моя росинко, яким могутнім стимулом до життя може бути жага помсти. І якою аморфною видається тепер моя зненависть до москаля, ляха, постолака у зрівнянні з цією, що її ношу у грудях до… свого!

Сталося те, чого я найбільше боявся: починаю втрачати віру в сенс нашої боротьби. Маю враження, що подібного відчуття зазнає людина, коли починає втрачати розум. Що може бути більш трагічне, як безглузда, безцільна, нікому не потрібна, нічим не виправдана, абсурдна жертва?

Ми з ним поговорили до світанку, тобто я виливав перед ним всю жовч, а він слухав і мовчав (і певно, щось собі думав при тому). Наостанку запитав мене серйозно:

— А якби це все, що ти тут виклав, дала українському народові Комуністична партія?

Я помітив, з якою напруженою увагою стежить він за мімікою мого обличчя.

Я відповів, не кривлячи душею:

— Я зняв би перед нею капелюха і сказав: "Прости, мамо, блудному синові".

Він без слова потис мені руку.

Треба було крові тамтого на моїх руках і моєї тюрми, щоб дізнатись, що марксистські теоретики розрізняють два націоналізми: гнобителів і гноблених. Курц унд біндінг[158].

Моя жінко!

Мене вбили, почетвертували, вкинули у горнило, висушили, розтерли у порошок, розвіяли по пустині, а я уцілів.

Живу і житиму.

Проте запам'ятай собі, жінко: ті, що повертають з того світу, вже ніколи не зможуть бути тими, що колись.

Я теж не той, що був колись.

Та чи зрозумієш ти мене, росинко?

На цьому кінчається другий щоденник Маркіяна Івашкова.

Нелю мучило, що вона єдина в родині знає страшну таємницю Славка Ілаковича і мовчить про це. Чоловік, заражений моральною чумою, ходить поміж людей, вітається з ними за руку, їсть за одним столом, а ніхто не знає, що це потвора в людській подобі. Хіба не належить до обов'язку порядної людини здерти маску з потвори?

Неля довго надумувалася, палаючи від внутрішньої гарячки, в який спосіб їй викрити потвору.

Врешті вибрала, як звичайно після довгих вагань, найбільш заяложений прийом: плюнути падлюці в обличчя при свідках!

Прилюдно, на вулиці? Боже борони! Перехожі могли б прийняти її за ображену любку, яка так вульгарно розплачується з своїм невірним коханцем.

Неля вибрала годину, коли в Річинських з нагоди дня народження Олени зібралася вся ближча родина. Вуйко Ілакович з огляду на шлунковий розлад у тітки Наталі делегував на родинне свято представника роду — сина.