— Але тепер від тих, що йдуть до нас на посаду, польська кураторія вимагає свідоцтва про лояльність… Так… так… вже навіть до нас добираються. Звичайно, не від усіх вимагають те свідоцтво і не зразу, але, в усякому разі, я попереджаю…
— Як? — обурюється Зоня. Вона вважала вже себе членом рідношкільного колективу, і її обурення випливало передусім з почуття загрози власним інтересам. — Як то? — говорила скоромовкою, навіть слина шумувала між губами. — А яке полякам діло до нашої "Рідної школи"? Таж ми самі утримуємо її всенародним, сотиковим оподаткуванням… Не беремо від них ні допомог, ні стипендій, власними силами оплачуємо учителя, будуємо школи, утримуємо бурси… — і, забуваючи, що перед нею людина, яка ці справи знає краще за неї, загорілась і виголосила експромтом зовсім непогану агітаційну промову.
Голова гуртка не перебивав її.
Коли Зоня скінчила, відгукнувся:
— А може би, ви, панно Річинська, замість учителькою, та пішли до нас на організаційну інструкторку гуртків "Рідної школи"?
Хоч Зоні і сподобалось, що хтось нарешті визнав її ораторські здібності, вона категорично відмовилась.
— Ні, дякую, то не для мене. Я не знаю села. Може, і потрапила б промовити на зборах, але поза зборами, в особистій зустрічі з селянами, не пощастило б мені. Я ніколи не жила на селі… не знаю психіки селян, не кажучи вже про звичаї… Крім того… — але іншої причини не висловила вголос.
Крім того, вважала таку агітацію за установу, яка їй дає хліб, чимось несумісним з поняттям особистої гідності. Проте згодилась котроїсь неділі поїхати в Підберізці, село, що віддалене вісім кілометрів від міста.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Зразу, як тільки примостилась на параднім, застеленім барвистою веретою заднім сидженні, відчула Зоня важкість ситуації, в якій знайшлась. Хоч їхала на звичайній хлопській фірі, запряженій у пару шкапенят, чомусь мала переконання, що ніхто з тих, що бачили її, не брали її за сільську учительку.
Була одягнена скромно, але за останніми вимогами моди, а крім того, що головне, вміла тримати себе по-панськи навіть на вистеленій соломою фірі.
З огляду на святковий день на вулиці було багато різного народу. Знайомі Зонині з здивуванням, що було рівнозначне з виявами пошани, дивились вслід фірі, що торохтіла серединою вулиці.
Не могли пояснити собі, що це може означати — Зоня Річинська на простій селянській фірі.
Зоня в душі була рада враженню, яке викликувала у своїх знайомих. Хай ломлять собі голову над черговою загадкою дому Річинських. Юрба і створена для того, аби дивуватись з роззявленим ротом…
Селянин, миршавенький дядько з червоною, поораною глибокими фалдами, як у трухана, шиєю, виявився досить балакучим. Говорив, кліпаючи безнастанно присліпкуватими очима, причому не переставав якось винувато посміхатися млявим, беззубим ротом. Зоні було фізично гидко дивитись на нього, але словам його прислухалась з цікавістю.
Дядько з винуватим посміхом признався, що, відколи живе, оце вперше в житті бачить жінку делегатом. Єй-бо. Вірте або не вірте. Відколи запам'ятав, то делегатами приїздили в село самі чоловіки. Жінки приїздили сюди щось раз чи два на жіночі збори, але бабська політика не входить в рахубу. Раз було навіть так, — зітхнув зловтішно дядько, — що газди не хотіли дати коней по ту делегатку і мусила пішки топати. Вірте або не вірте. От сміху було в селі!
Зоні не була приємною тема для розмови, і вона перебила дядька, почавши випитувати про відносини на селі, бо хоч Підберізці були таки зовсім близько від міста, де жили Річинські, Зоня якось не мала уяви про політичний профіль цього села.
Селянин не давав відвертих відповідей на запитання Зоні, і їй уже починало здаватись, що вона не вміє формулювати запитань, як дядько врешті спитав хитро:
— А пані з якої партії?
— А це що має до речі? — трохи нечемно запитала Зоня і собі. Дядько скліпав очима.
— А, прошу пані, тепер такі часи настали… треба кожному в його дуду грати… ніби для того, щоб не було образи… Дай ми на то… пані з націоналістами тримають… а я при пані… починаю псьочити панину партію, було б пані приємно? Відколи роблю в єгомосця… то вже навчився… делікатності з людьми… гі-гі…
— То в єгомосця такі коні? — аж зарум'янилась з досади Зоня. Мало кого поважала з сільських священиків. Вважала їх за тюхтіїв, позбавлених добрих манер, але почуття станової солідарності не покидало її ніколи. Ганьба для всього священичого стану, аби священик під містом тримав такі шкапи в себе. Хай взяв би собі приклад з стрийка Нестора чи хоч би отця Михайла Річинського. Як же повинно бути в того тюхтія в хаті, як мусить ходити одягнута його жінка і діти, коли коні в нього мають такий вигляд! Коні — це ж обличчя господаря.
— Та де, прошу пані! Коні у нашого єгомосця — гей у святого Іллі… Го-го… хай сховаються пуги самого нашого пана… Вірте або ні… Це мої коні, прошу пані… рахувати, мої власні…
— То єгомосць… то… то… — обурення, що хлюпнуло на неї, затамувало їй слова в горлі. Не свідома, що робить, запхала стебло соломи в рот і гризла його зубами, як живу кістку. От хам! От падлюка! Якби татко жив, то, напевно, та свиня вислала б по Зоню свій фаетон, ще, може, і жінку свою посадив би в нього. Була така хвилина, що Зоня хотіла затримати коні і повернутись пішки додому. Навчила б вона його, як зустрічати делегата "Рідної школи"! І була б так зробила, о, без усякого сумніву, була б так зробила, якби не те, так, якби не те одне, що вона потребувала "Рідної школи" більше, ніж "Рідна школа" її…
— А як до вашого єгомосця приїздять гості, — спитала єхидно фірмана (став їй ненависний разом зі своїм єгомосцем), — то єгомосць висилають по них ваші коні?
— Е, прошу пані, — почухався дядько за вухом, — то щось інше. Єгомосць по паню теж були б раді вислати свої цуги… але то не було б політично… вірте мені або ні…
— Що то значить?
— Бо то так, прошу пані… в нас у селі щось чотири партії… і деруться між собою, прошу вибачення, як свині при кориті… але ніби… всі за тим, аби в селі була "Рідна школа"… що правда, то правда… Хай "Рідна школа" — так ніби кажуть… не буде ні з твоєї партії… ні з моєї… хай буде наша… рахувати, українська… ніби, гей той казав… надпартійна…