Голова гуртка без виразу й руху, безвидний якийсь чоловік, байдуже чекав. Зоня просто кипіла від тої байдужості до своєї особи. Міг би нарешті запитати, неотеса, чим може він їй служити?
Не вбачаючи іншого виходу, Зоня вийняла з муфти синій службовий конверт і з гідністю поклала на стіл.
— Принесла прохання на посаду учительки в "Рідній школі".
Чоловік (як його прізвище, до біса?) глянув здивовано на Зоню і легенько відсунув конверт від себе.
— То якесь непорозуміння, панно Річинська…
— Ні, — знову підсунула йому Зоня конверт, — не непорозуміння. Я дійсно вирішила працювати в "Рідній школі".
— Та ні, — нечемно перебив її голова. — У нашій "Рідній школі" немає зараз вільного місця. Вас неточно поінформували, панно Річинська.
Зоня закинула голову трохи назад і роздивлялась чоловіка, мов картину.
— Хочете цим сказати, що відмовляєте мені?
Голова зробив невиразний рух плечима.
— Відмовити не відмовляю, бо ці справи вирішую не тільки я. Я, — він почав щось шукати між паперами, мабуть, для того, щоб уникнути погляду Зоні, — скажу вам відверто, панно Річинська, "Рідна школа" — установа всенародна, і працю в ній по справедливості повинні одержувати в першу чергу ті, хто щось дали для народу. Маю на думці одиниці, які працюють для громадськості, — він ніяково почав чухатися за вухом. — Неприємно комусь нагадувати його безідейність, але й оминути годі, коли зайшла мова про посаду в "Рідній школі".
Зоня слухала його з іронічно скривленою губою.
— То, на вашу думку, — тоненько цідила слово за словом, — наш дім замало патріотичний для того, щоб я могла одержати посаду в "Рідній школі"? А що ви скажете на те, — тут урвала риторично, — що мені пропонували державну посаду і я зреклась її?
Прищулила очі і дивилась на людину перед собою згори, чи то співчуваючи, чи то з погордою. Почувала тепер себе вищою від отієї зграї доморослих патріотів! Ніхто, з них тепер (можна не лічити кількох дурнів, які добровільно позрікалися державної посади на початку польського панування в зеленій надії, що Антанта дасть національно-автономну Галичину!) не спромігся на такий виклик!
— Так? — пожвавішав і здивувався голова, але в цьому здивуванні було більше догани, ніж подиву. Злослива смужечка пошнурувала його зморшки під очима. — Якщо так, — відповів сам собі, — то ви дуже зле зробили, панно Річинська.
Він встав з-за столу (це тільки наш русин потрафить: носити латані штани і жерти помаранчі) і пройшов до канцелярії, щоб висипати попіл з попільнички до печі.
— То наше нещастя — отой фанатизм молодих… людей без життєвого досвіду. Фанатизм, прошу я вас, добре під час революції…
Зоня і собі зірвалась зі стільця, ніби щось підкинуло нею:
— То за вашим рецептом, — чула, як тремтить її голос від стримуваного обурення, — я мала б піти в українське село полонізувати, нівечити душі українських дітей, закладати польські установи на селі, організовувати пшиспособєнє войскове[53]… допомагати поліції в пацифікації… — вона просто задихалась, бо в міру того, як викладала цьому чоловікові, усвідомлювала й сама, який подвиг зробила, від якої історичної загрози, від якої політичної чуми оберегла вона українське село.
Голова поставив попільничку на місце, а сам знову почав урядування за столом.
— А ви гадаєте, панно Річинська, що коли ви відмовились від посади, то в даному селі не буде вже учительки? Буде, запевняю вас, тільки полька, яка ревніше за вас допомагатиме шкільній владі й поліції полонізувати село. От бачите, — закінчив повчальним тоном, — в цьому полягає розбіжність між політикою старих і молодих. Ви, молоді, думаєте: "Чим гірше, тим краще", — а ми стараємось по змозі усувати добре зло. Бо може бути так, що доки сонце зійде, роса очі виїсть.
Зоня не мала охоти дискутувати з оцим дурнем. Не цікавилась політикою, як такою. Хотіла учительської посади, бо не хотіла в'язати філє. Як цей йолоп не хоче розуміти?
Вона знову сіла в крісло.
— Я думаю, якщо умовою одержання посади в "Рідній школі" є громадські заслуги, — з іронією заакцентувала останнє слово, — то я повинна б одержати посаду з огляду на заслуги покійного татка.
— Заслуги? — наважився здивуватись той ідіот. — Даруйте, панно Річинська, але мені не відомі якісь спеціальні громадські заслуги блаженної пам'яті отця каноніка, хоч особисто я його дуже цінував, як людину великого, філософського розуму.
— Як? — піднесла голос Зоня. Відчувала, що тіло їй покривається сиротами. — Як?!
Хотіла ще щось сказати, ширше відкрити очі дурневі на велич таткової постаті, якось реабілітувати татка, але… не знаходила відповідних слів для цього.
Заслуги татка перед народом були раз назавжди установленою правдою, що, як догма, не підлягала ніяким сумнівам, істиною, яка сама собою вбивала зародок недовір'я, а тепер, коли цей хамло так вульгарно зажадав від неї фактичних доказів, Зоня… поки що не знає, як йому відповісти. Так само, як колись у дитинстві татко не міг відразу їй відповісти — чому найліпший, наймилосердніший бог дає людям хвороби, голод, війну й смерть?
Але таткові було легше знайти відповідь, бо татко мав перед собою бога й дитину, а вона людину без розуму й серця.
— То тільки ми, українці, можемо так шанувати пам'ять людини, яка горіла найсвятішою любов'ю до свого народу, — сказала холодно.
Чоловік за столом порушився.
— Не перечу, що отець канонік був щирим українцем, але це не заслуга, а елементарний обов'язок кожного з нас.
— А те, що моя сестра заручена з хлопцем, який своє життя присвятив для справи, це теж не має значення? — вимовила цей останній доказ і одразу відчула прикрість.
"Яка підлота", — подумала. Думка ця ні в якому разі не відносилась до її особи. Зоня мала на думці не себе, а обставини, що примушують хапатися навіть за такі аргументи.
— Так, то прикра родинна справа, — сказав на це голова кружка "Рідної школи".
Голова встав (що за брак виховання!) і, ніби даючи тим зрозуміти, що питання вичерпано, заявив: якщо буде вільне місце, то Зоня, напевне, його одержить. Власне, більше, ніж певно, що таке місце буде, бо чоловік одної вчительки, який працює в "Маслосоюзі", переведений до Калуша і вона теж, мабуть, буде старатись перейти туди.