Це ж моя країна першою зруйнувала стіну неуцтва, запалила новий світильник знання. Ніби кора бруду, невмолимо спадає з тіла людства шкаралупа ненависті, розбрату, темряви. Хто зупинить могутнє стремління духу до безмежної волі? Хіба втримається туман під проміннями Сонця?..
Савенко заплющив очі. В його свідомості вирували якісь фантастичні видіння. Марилися казкові кораблі, не бачені ніколи будинки, сонценосні істоти різних світів. Музика кришталевих акордів котилася з безмежжя, сповнювала душу чудесною гармонією. Хай пливе в безконечність час, хай в непоборному плині своєму ни-щить старе, темне, дисгармонійне і породжує все прекрасне. Це — невмолимий процес. Розум виявляється в будь-яких формах. Та він вивчає об’єктивний, а не вигаданий світ. І це об’єднує його. Я щасливий… я першим відчув велику єдність… Я щиро віддав своє життя ради того єднання…
Минали години. Андрій непорушно сидів на скелі. Закінчувався кисень в балонах, та він не звертав на те уваги. Величні, осяйні думки пливли, ніби мелодія органа, несли свідомість в нові світи. Холод проникав до серця, певне, почала слабнути термоустановка скафандра. Наступали останні хвилини…
Та коли почалася задуха, коли легені судорожно стислися, відчувши отруйну вуглекислоту, Андрій отя-мився. Він затуманеним поглядом поглянув на хронометр, сумно всміхнувся пересохлими вустами. Кінець…
Звідусіль котиться мла, застилає обрій. Та що там, над скелями? Зелений вогник. Земля… Вона посилає прощальний промінь своєму сину…
З сивого туману з’явилося обличчя неньки. Вона простягає до сина струджені руки, очі сповнені німим благанням і відчаєм. По блакитному небу прокотилися білосніжні хмарини, розтанули вдалині, перетворилися в зграю лебедів…
Страшний біль пронизує груди, розтинає серце розпеченим шворнем. Сліпучий блиск виник перед очима космонавта. Постать мами хитнулася, впала, покотилася в темну прірву…
— Ненько, — прошепотів Андрій…
— Ненько-о-о! — відгукнулося в безконечності, і луна мільйони разів повторила той заклик, посилила, понесла до зеленого вогника…
Кривава імла насунулась звідусіль, згустилася, проковтнула свідомість…
КОЛОНІСТИ САТУРНА
Ціною нелюдських зусиль Огнєв і Шура наповнили частину баків аміаком. Вони буквально валилися з ніг. Через двадцять дві години командир сказав:
— Більше чекати не можна. Я стартую. Дівчинко… ти чекай тут, в каюті корабля. І вір…
Шура мовчки хитнула головою. Вона одягла шолом і, обнявши Огнева, пішла до виходу. Та, востаннє поглянувши в ілюмінатор, раптом скрикнула.
— Що з вами? — занепокоївся Огнєв.
Вона показала рукою на ілюмінатор, в її очах з’явився вираз безмірного подиву. Командир кинувся до оптичного отвору, поглянув. З неба опускався якийсь утвір. Він був схожий на велетенську дзигу. Поверхня його переливалася іскрами в променях Сатурна і Сонця.
— Космічний корабель, — прошепотіла Шура.
Дзига наближалась. Вона опускалась по скісній лінії, виростала в розмірах, закривала собою диск Сатур-на і зірки.
— Що це значить? — замислено промовив командир. — Невже врятована нами істота викликала допо-могу? Погляньте — вони опускаються прямо на нас…
Те, що трапилося далі, здавалося космонавтам галюцинацією, сном наяву. Кілометррвий корабель закрив собою велику частину рівнини. "Розум", ракета з космонавтами опинилися всередині гігантського напівпрозо-рого купола. Потім могутня сила підняла колосальну дзигу вгору. Ракета теж одірвалася од грунту, летіла в просторі.
Навколо потемніло, стіни чужого корабля стали непрозорими Космонавти побачили, що їхня ракета опи-нилася в гігантському сферичному приміщенні.
— Вони кудись летять! — скрикнула дівчина.— А як же Андрій?
— Тихо, Шуро, — озвався зачудований Огнєв. — Ти бачиш — вони прилетіли за нами. Я не вірю, щоб вони забули Андрія… Нам треба ждати.
Дівчина сіла в крісло, з надією і нетерпінням чекала.
— Чому вони не з’являються? Де вони? Які?
— Терпіння, Шуро… Все буде добре…
Минали хвилини. Години. Не відчувалося ні руху, ні прискорення. Здавалося, космонавти висли десь в безмовності. Тільки в каюті ракети сяяла лампа освітлення, а зокола переливався вишневий морок, густий, пружний, непроникний.
Та ось знову повільно народилося світло. Стіни безмежної споруди ніби зникли, стали прозорими. Ко-мандир припав до ілюмінатора, радісно притягнув дівчину до себе.
— Шурочко. Ми на Мимасі. Ось місце катастрофи. Там я залишив Андрія.
— Де він? — несамовито скрикнула Шура, притискуючи руки до грудей. — Ви бачите його, капітане?
— Там… біля той гряди скель. Бачите отвір? Там ми знайшли істот… Дивіться — вони прямують туди.
Справді, невеликі темні апарати попливли над сліпучо-білою рівниною до урвища. Деякі з них зникли в отворі грота, один наблизився до плоского каменя, на якому щось темніло. Через хвилю з грота повернулися, попрямували до корабля.
— Напевне, вони забрали мертвих, — схвильовано сказав командир. — А той, окремий — поглянь, Шу-ро… Він знайшов Андрія!
Дівчина з страхом, з надією дивилася туди. З літального апарата випливли дві фіолетові кулі. Шура запи-тливо подивилася на Огнева.
— Це й є живі істоти, — сказав командир.
— Такі дивні, без жодної форми?..
— Зачекайте, — загадково всміхнувся Огнєв. — Не знати, хто з нас досконаліший…
Кулі зупинилися над темним предметом, підняли його. З грудей дівчини вирвався стогін.
— Це він… Мертвий…
Командир кинув погляд на хронометр. Похилив голову. Заперечувати не було потреби. Минуло сорок три години. А кисню залишилося на сорок. Вже три години їхній друг лежав мертвий… Але для чого вони за-брали їхнього товариша? Куди несуть?
Літальні апарати піднялися в повітря, минули рівнину, повернулися в нутро корабля. Так, як і раніше, зненацька померкло світло, імла покотилася навколо, стіни дзиги стали непрозорими. Ракета колихнулася. Пев-не, корабель знову вирушив у політ. Але куди? В якому напрямі? Чому ніхто з розумних істот не з’явився до людей Землі?..
Відповіді не було. Залишилися надія, чекання, тривога…
В ГОСТЯХ У КОСМІЧНИХ БРАТІВ
Змучена безсонням, страшними подіями, безупинним напруженням, Шура поринула в глибокий сон. Те-мрява ласкаво обняла її, несла в невідомість, відновлюючи втрачені сили, поглинаючи час чекання.