Тримаючи в одній руці знову натоптану тютюном люльку, а в другій — накривку до неї, пан Бекер слухав Вільфріда із загадковим виразом на обличчі, час від часу зиркаючи на дочку, яка, здавалося, розуміла цю розповідь, так само, як і ту особу, що заворожувала і її. Вільфрід скидався на Гамлета, що пручається перед тінню свого батька й розмовляє з нею, бачачи, як вона з’являється серед живих тільки перед ним самим.
— Ваша розповідь схожа на розповідь дуже закоханої людини, — наївно відповів пастор.
— Закоханої людини! — вигукнув Вільфрід. — Еге ж, саме до такого висновку можуть привести вульгарні думки. Але ж, шановний пане Бекер, ніякими словами не можна пояснити те шаленство, з яким я мчу до цього дикого створіння.
— Тож ви її кохаєте? — спитала Мінна докірливим тоном.
— Панно, мене поймає такий дивний трепет, коли я її бачу, й такий глибокий смуток, коли я більше її не бачу, що такі почуття в будь-якої людини могли б свідчити про кохання, вони зближують чоловіка й жінку, однак між нею й мною утворюється безодня, холод якої зовсім мене заморожує, коли я сиджу біля неї, а коли опиняюсь далеко від цього створіння, забуваю про нього. Я завжди залишаю Серафіту з великою прикрістю й завжди повертаюсь додому з тим запалом, з яким учені намагаються розгадати таємницю, а природа їм цього не дозволяє, з тим запалом, з яким художник прагне зобразити життя на полотні, але ^незважаючи на всі можливості мистецтва, його спроби виявляються мар— ними.
— Пане Вільфріде, все це мені видається таким правдивим, — озвалася дівчина.
— Звідки ти можеш це знати. Мінно? — запитав старий.
— О тату, якби сьогодні вранці ви піднялися з нами на вершину Фальбергу й побачили, як вона молилася, то не ставили б цього запитання! Ви сказали б те саме, що сказав пан Вільфрід, коли вперше побачив її в нашому храмі: "Це геній молитви".
По цих словах запала коротка мовчанка.
— О, звісно, — провадив Вільфрід, — вона не має нічого спільного зі створіннями, які ворушаться в розщелинах цієї землі.
— На Фальберг? — скрикнув старий пастор. — Як же ви вибралися туди?
— Сама не знаю, — відповіла Мінна. — Мій похід туди зараз для мене немов сон, від якого лишилися тільки спогади! Мабуть, я зовсім не повірила Ь у це, якби не мала матеріального свідчення.
Вона дістала з-за свого корсажа квітку й показала їм. Усі троє втупилися очима в ще свіжий гарненький ломикамінь, який, добре освітлений лампою, сяяв у клубах диму, наче ще якесь світло.
— Це й справді щось надприродне, — сказав старий, побачивши розквітлу взимку квітку.
— Безодня! — скрикнув Вільфрід, сп’янівши від запаху.
— В мене наморочиться в голові від цієї квітки, — вела далі Мінна. — Здається, я ще й зараз чую слова, схожі на музику думок, бачу світло очей, що є коханням.
— Ради Бога, шановний пане Бекер, розкажіть мені про життя Серафіти, цієї загадкової людської квітки, про образ якої нам нагадало це таємниче стебло.
— Шановний мій гостю, — відповів старий, випустивши клуб тютюнового диму, — щоб розповісти вам про народження цього створіння, необхідно розвіяти найтемніші хмари всіх християнських доктрин; але це дуже нелегка річ ясно розказати про найнезрозуміліше одкровення, останній спалах віри, який, сказати б, засяяв на нашому болоті. Ви знаєте Сведенборга?
— Чув тільки його прізвище, але нічого не знаю про нього самого, про його книги, релігію.
— Що ж, я розповім вам усе про Сведенборга.
III
СЕРАФІТА-СЕРАФІТУС
Після короткої мовчанки, під час якої він, здавалося, збирався зі спогадами, пастор повів далі:
— Емануель Сведенборг народився в Швеції, в Уппсалі, згідно з деякими авторами, у січні 1688 року, і згідно з написом на надгробку — 1689 року. Його батько був єпископом міста Скари. Сведенборг прожив вісімдесят п’ять років, помер він у Лондоні 29 березня 1772 року. Я так детально розповідаю вам, щоб пояснити весь плин подій. За твердженнями його учнів, Сведенборга нібито бачили в Ярвісі та в Парижі вже після дати його смерті. Дозвольте мені, шановний пане Вільфріде, — мовив пан Бекер, кивнувши, аби його не перебивали, — викласти вам факти, не стверджуючи й не заперечуючи їх. Вислухайте мене, а тоді думайте про це, що захочете. Я вас попереджу, коли осуджуватиму, критикуватиму чи сперечатимусь з приводу його доктрин, щоб відзначити мій поміркований нейтралітет між здоровим глуздом і ним!
Життя Емануеля Сведенборга поділяється на дві частини, — провадив пастор. — З 1688 по 1745 рік барон Емануель Сведенборг мав авторитет людини широких знань, глибоко шанованої за свої чесноти, завжди бездоганної, постійно готової прийти на допомогу іншим. Обіймаючи високі посади у Швеції, він опублікував з 1709 по 1740 рік цілий ряд солідних книг, присвячених мінералогії, фізиці, математиці й астрономії, які стали вагомим внеском у науку. Сведенборг винайшов спосіб будівництва водойм, здатних приймати кораблі. Писав про багато важливих питань, починаючи з морських припливів і закінчуючи положенням Землі. Він винайшов способи будівництва найкращих шлюзів на каналах і найпростіші методи добування металів. Зрештою, не було такої галузі науки, якою б він займався й не зробив у неї свого внеску. В молодості вивчав староєврейську, грецьку, латинську та східні мови, які так глибоко засвоїв, що в нього брали консультації знамениті професори й він сам зміг розпізнати в Тартарії сліди з розділів найдревнішої книги Слова Божого, названих "Книгою воєн Господніх" та "Висловлюваннями", про що розповідають Мойсей у "Числах" (XXI, 14, 15, 27–30) та Йосія, Єремія й Самуїл. "Книга воєн Господніх" нібито була історичною, а "Висловлювання" — пророчою частиною книги, яка передувала Книзі буття. Сведенборг навіть запевняв, що "Яшар, або Книга справедливості", на яку натякнув Йосія, існувала в Східній Тартарії. Подейкують, ніби недавно один француз підтвердив припущення Сведенборга, повідомивши, що він знайшов у Багдаді багато частин Біблії, невідомих у Європі. Під час однієї суто європейської дискусії, яку викликав 1785 року в Парижі тваринний магнетизм і в якій взяли активну участь багато вчених, маркіз Томе захистив пам’ять Сведенборга, спростувавши твердження комісії, якій французький король доручив вивчити цей магнетизм. Ці добродії запевнили, що не існує ніякої теорії про магніт, а насправді Сведенборг розробив її ще 1720 року. Пан Томе скористався з цієї нагоди й розкрив причину того, чому видатні вчені віддали забуттю свого шведського попередника: вони хотіли мати змогу послуговуватися у своїх працях скарбами його відкриття. "Дехто із знаменитостей, — сказав пан Томе, натякнувши на "Теорію землі" Бюффона[2], мають слабкість наряджатися в павине пір’я, не віддаючи Сведен боргові належного". Зрештою, він переможно довів цитатами, взятими з енциклопедичних творів Сведенборга, що цей великий пророк випередив на багато століть повільний розвиток гуманітарних наук: і справді, досить прочитати його праці з філософії та з мінералогії, щоб у цьому пересвідчитися. В деяких своїх творах він показав себе передвісником сучасної хімії, заявивши, що всі продукти природи розкладаються й зводяться до двох чистих елементів, що вода, повітря й вогонь не є елементами, — в інших творах він кількома словами торкнувся суті таємниць тваринного магнетизму, таким чином посприяв появі теорії Месмера[3].