— Холодна рука?
— Гаряче серце...
Щось каменем душу облягло поетові.
— Хороший мій, чого ви такий якийсь?..
— Ех...
— Ну, чого?
Нюта подивилась йому в очі, довго, пильно, а він— ще гладив їй білу руку. Тоді дівчина сама обняла його шию руками і пахуче волосся вдарило в лице поетові. Він цілував ароматні темні коси, біле чоло, гарячі губи.
— Гадючка? — озвалась дівчина згодом.
— Хороша моя...
— Тепер не будеш сумувати?
— Не знаю. Тепер мені страшно. Що далі буде, Нюроч-ко? В тебе агроном, у мене жінка.
— У твоєї жінки симпатичні очі.
— У моєї жінки нема до мене любові...
— А... що там... Що буде,^побачимо, а тепер сядь, ну, сядь ближче.
— Ні, я піду.
— Я прошу... Побудь зо мною. Не йди, не йди!
Нюта сама не своя, зваблива, грішна, обнімала поета, садовила коло себе.
— Ні, ні, таки піду. —Я не можу зоставатись, щастя моє. І не зостався.
Поет дбав про святощі тієї любові, святинею взивав оте палахкотіння крові молодої. Поетичний білявий дурень з кучерявою головою!
Не зостався одного вечора, не зостався й другого; не схотів оставатись, поки не знатиме певно, що— піде з Нютою поруч у житті. Почав говорити, що візьме розлуку з жінкою, аби тільки Нюрочка любила його, аби тільки...
— Любитимеш?
А вона мовчить, а потім пригорне:
— Дурненький!
Та й тільки. А в те, що буде далі, заглядати не хоче, сердиться навіть, коли він зведе розмову на будучину.
Одного дня обідали разом у столовці, а по обіді не розлучились до самого вечора.
.— Будемо довго гуляти, сьогодні наш день.
— А агроном? Розгнівалась.
— Що агроном? Агроном агрономом, а я сама собі належу.
— Не буду більше...
І пішли ходити. Незабаром побачили агронома. Він їхав на велосипеді, добре бачив їх, а тим часом удавав, ніби не примічає. Поет навмисне бголос сміявся, просто в лице агрономові посилав свій сміх; бесело було.
Йшли коло старого костьолу. Зайшли. Посідали в кутку.
В костьолі повно солдатів. Був піст — і ксьондз сповідав їх, щось там таке говорив до них, а далі усі разом — і ксьондз, і солдати, і якісь баби побожні,— співали. Темні високі стіни суворо поглядали на все оте каяття, навівали думку про смерть, старість, про холодні грудки землі, що вдарять у віко домовини і придавлять груди кожному: Нюрі, агрономові, поетові, ксьондзові... ' Нюра чогось так дивилась на поета, як на дитину.
— Чого ти так дивишся?
— Так собі. Надивитись хочу. Знаєш, у тебе в очах видко всю душу.
— А яка ж вона?
— Так собі... твоя душа. А помовчавши додала:
— Спасибі тобі,— і стиснула йому руку.
— За що, Нюрочко?
— За те, що ти до мене такий... А я не така, як ти думаєш. Ти знаєш, я Аріадна. Читав у Чехова? 2
— Давно колись. Не пам'ятаю.
— Перебиті-ай. Я. справді Аріадна...
З костьолу пішли на кінець города. Вийшли на таке місце, де ніколи не були. Людей не видко. Посідали на лавочці, над кручею, за якою ген-ген синіє центр города.
Оповивав землю вечір, такий вечір, коли вже чути весну, а зима ще не хоче уступитись і засотує на ніч струмочки тонісінькою кригою.
Не було слів, а говорити хотілося довго, багато.
Сиділося б так бог зна доки, та треба було йти, бо сього вечора Нюрина сестра їхала додому.
Повставали, пішли. Попрощались.
ф ф *
А другого дня поет перечитав "Аріадну", запротестував, що Нюта не така, і побіг сказати се їй. Довго ждав, не прийшла в столовку, де раз у раз обідала. Вийшов звідтіля, а йому подають записку:
"Дорогий! Не ждіть, не шукайте мене. Виїду на якийсь час. Таке зо мною робиться, що треба побути на самоті, подумати".
Як? А Нюта казала ж, що так ніколи не зробить, а просто в вічі скаже правду. Агрономова робота!
Побачити її захотілося божевільно і божевільна думка опанувала усією істотою:
— Я побачу її. Побачу і попрощаюсь. Так же вмовились?! Треба ж просто в вічі глянути, "іди своїм шляхом, бо не твоя" — сказати. Так же вмовились! Розлучитись, але приятелями...
Хотілось найближчому другові пожалітись — і поет пішов до Долотова.
* * *
Долотов сам пішов до чудної дівчини з-над синього моря, бачив її, передав листа, в якому поет вимагав умовленого прощання.
Не вийшло з того нічого.
Долотов бачив Нюту бліду, з страшними очима, а за її спиною якусь солідну постать з червоним лицем.
— Мабуть, агроном, хоч я його й не знаю зовсім.
Уночі поет з Долотовим був на вокзалі. Щось проказувало йому, що агроном, напевно, випровадить дівчину з міста.
— Я таки попрощаюсь... таки доведу агрономові, що попрощаюсь,— стояв на свойому поет. Промайнула знайома сухорлява постать, а поруч неї огрядний агроном.
Поет за ними. Ввійшов у вагон і несподівано став перед Нютою. Вона не сподівалась, затрусилась і безпомічно поводила очима то на поета, то на агронома.
Агроном заступив дорогу.
— Я не до вас. Я маю сказати панні два слова.
— Ні, тепер я з вами буду розмовляти,— перейшов агроном на офіціальний тон.
— А я з вами не маю ніякої охоти розмовляти.
— Побачимо!
— Побачимо...
Поет повернувся, вийшов з вагона і взяв квитка до першої великої станції. В очах йому все стояло бліде обличчя
Нюти.. Поїзд рушив. Поїхав в тому ж поїзді і Долотов. З вікна вони бачили, як агроном, лишившись на пероні, лихими очима шукав свого супротивника і не находив. Поетові захотілось сміятись: він переміг.
— А що? Таки попрощаюсь. І попрощався.
* * *
Як проїхали кілька станцій, він увійшов до вагона, де сиділа Нюта. Вона сиділа так, що була до поета спиною, але відразу почула його присутність і озирнулась. Очі такі, як і були... тільки заплакані.
— Я знала, що ти прийдеш.
І дівчина заговорила про те, що агроном не дав їй навіть озватись на поетів лист, стеріг її, аж поки не виїхала.
— Я слаба тепер. Я була зомліла... Я зовсім слаба. Так говорили довго — і стало легше. Прийшов і Долотов,
познайомився, подивився на дівчину при світлі "зажигалки", бо було в вагоні темно. Сі оглядини зробили на Долотова таке враження, що він навіть в віршах намірився змалювати сей епізод, але за півруху встиг скласти тільки два рядки:
Я видел вас при свете зажигалки. Ничтожный, жалкий свет...
Далі не пішло, бо прийшли інші враження і заполонили долотовську музу...
Обміркувавши справу, всі троє постановили, що поетові слід їхати аж до батьків Нютиних, погостювати там з день і з честю вертатись назад, попрощатись з тим, чому немає вороття.