Проте тому, що гріш ставав дедалі рідший, нікому так не втішались, чи мандрівникам, особливо заможнішим. Поштові станції, рейнські пароплави, готелі, курорти, ресторани, театри повнилися людською мурашвою, іноді милими й, головно, розтратними гостями зі Сходу. Вони, як видно, зовсім не боялися ні заколотів, ні революцій. Вони виривалися з-за вержболовського шлагбаума, пемов народжені на світ Божий удруге; по їхніх гладких обличчях було видно, що вони справді "просвіжуються", дихають вільно; їхні очі розбігались, бачивши все те, що дарував Европі її блискавково зростаючий промисел. Один жартівливий добродій, приїхавши в Гамбург із Петербурга і купивши собі там штани якоїсь особливої матерії, так ними тішився, що записав у книзі подорожніх ось такий віршик:
Той щасливий, хто пошив
В Гамбурзі штанишки;
Буде вдячний долі він
За свої ділишки...
Під цим на диво кепським віршиком було ім'я: ГОГОЛЬ. Воно нікому тут нічого не говорило, але деякі подорожні, піддані білого царя, посміхнувшись, переписували собі чомусь цей віршик на пам'ятку. Інші — хмурились. Зустрівши на Ліхтенгальській алеї в Бадені одну родовиту землячку, яка проходжувалась із згаданим автором гамбурзького віршика, один петербурзький достойник, котрий перебував тут на лікуванні, суворо звернув їй увагу: "Ви прогулюютеся з якимсь Гоголем, це людина дуже поганого тону". В Швальбаху шпик, підісланий для звітування про поведінку і настрої приїжджих, занотував: "У господі "Під Римським імператором" вчора мали місце політичні розмови п.п. прибуваючих з Емсу російських підданих. Вищезгадані розмови, хоч ведені в піднесеному тоні, не мали нічого з протиурядового змісту. Ось, напр.: "У нас почали боятися європейської веремії — ПРОЛЕТАРІЯТУ і пролетаризму. Але ж у Росії нічого боятись того. Ви подумайте про те, що наш мужик плаче від радости, побачивши свою землю; він іноді цілує її, як коханку, припавши до неї...". Партикулярна людина, яка висловлювала ці думки, — писав шпик, — які викликали жваву суперечку співрозмовців, – літератор МИКОЛА ГОГОЛЬ, як видно з прописаного пашпорту". На звіт шпика не звернено ніякої уваги. Інших же, того роду, не надходило, бо згаданий літератор поводився достойно, не викликаючи жодних підозрінь. Він, як і його герой Чичиков, подорожував по Европі "за власною потребою" й уникав політики. Вона йому надокучила вже в Парижі: "Ось де все політика; в кожному завулку і в завулочку бібліотека з журналами. Спинишся чистити чоботи на вулиці – вже тобі тицяють у руки журнал; у НУЖНИКУ дають журнал. Про справи Еспаніїтут кожний більше клопочеться, ніж про свої власні"...
Подорожній же Гоголь клопотався тільки власними справами. Його цікавили матроські балі в Гамбурзі, компоти в Баден-Бадені, Альпи й озера в Швайцарії, – крім пам'ятника Руссо, на якому він навіть поклав своє ім'я, як і в Шльонському підземеллі, а в Парижі здебільшого більярд і театри. Поза тим він нудьгував. Нудьга – це слово, яке він постійно вживає в своїх листах. Він нудьгував від аахенської пилюги, від мальовничих краєвидів над Рейном, від "огидних швейцарських гір". У Веве йому "стало СТРАШЕННО НУДНО", та й до Парижа він поїхав, щоб з Данилевським "розділити його НУДЬГУ". І в Парижі все йому "прискучило", врешті-решт. Здавалося, що йому нічого робити: він і сам гаразд не знав, чого шукає в Европі. Ґотицьких церков? Славетних пейзажів? Розваг? Але ж ніщо його не хвилювало, ніщо його не займало. Він писав, що сам не знає, навіщо зайшов у дім Вольтера в Фарнею. Читання творів Вальтера Скотта й Шекспіра, розпочате в Женеві, він швидко закинув. Клімат і краєвиди гір, рік, озер вселяли в нього іпохондрію. Втікаючи від росіян, він жалівся, що в зяючому нудьгою Веве не знайшов ні одного росіянина. На першому місці видається у нього їжа і "правильне функціонування шлунка". (Індик у Парижі коштує 300 франків — нівроку!). Писання його не завжди радує; все попередньо написане здається йому "шмаруванням паперу", він хотів би, щоб з'явилася "така міль, яка з'їла б раптом усі екземпляри "Ревізора", а з ними "Арабески", "Вечори" й ІНШУ ЧЕПУХУ". Скільки було правди в тому? Бувши на святкуванні ювілею Мольєра у "Французькій комедії", він, здається, – нарешті, – схвилювався. "Всі актори попарно підходили до бюсту і вінчали його. Купа вінків знялась на голові його. МЕНЕ ОХОПИЛО ДИВНЕ ПОЧУТТЯ...". Чи ж справді збагнув, що "тільки слава по смерти знайома душі непідробленого поета", як писав земляку Прокоповичу?
І ось, нарешті, – Італія. Париж розтряс і роздратував його вщерть своїм шумом і блиском. Париж називав він "легкими квітами, що вибігли на кручу провалля", "страшним царством слів", "утяжливою пустелею", "блискучою віньєткою". Другові Данилевському він написав із Риму, ще не встигши розглянутись як слід у ньому: "Що сказати тобі про Італію? Мені здається, наче б я заїхав до старовинних малоросійських поміщиків. Закохуєшся в Рим поволі, помалу і вже — НА ЦІЛЕ ЖИТТЯ".
А втім, котрому тільки з міст, котрій столиці він не прирікав вірність "на все життя"? Петербургу, який ще на шкільній лавці мріявся йому в снах, Москві – що їй клявся: "я ваш, я ваш", Києву – "туди, туди, в древній, в прекрасний Київ! ВІН НАШ, НЕ ЇХ!..". Дарма. "Простори поглинули все те, за що поет чує докори в глибинах душі своєї", – напише він земляку Прокоповичу. Давно закинено пляни "Історії України", припали пилом збірки українських пісень, що колись їх називав "діямантовими сльозами" й "вечірніми проміннями"; не пишеться українська повість "Гетьман" і драма "Поголений вус", та й "Вечори біля Диканьки" здаються сьогодні "чепухою". "Бідна, єдина моя Малоросія", – говорив колись, а тепер десь далеко заглухла вона зі своїми сонними Оксанами, з Солопіями, котрі поганяють лінивих волів, із Іванами Івановичами, котрим "так нудно на цьому світі", у мжичку, біля миргородської церкви або у повітовому суді, з Іванами Федоровичами Шпоньками, котрий, як і його тітка, мають тепер нові клопоти: рідкий став гріш у Малоросії, нічого не дають бідним поміщикам їхні хутори й винокурні, а йде час новий, треба-треба Малоросії переходити до торгового капіталу, до промисловости. Бідна матінка Марія Іванівна! Коли б міг їй вислати із тисячу хоч карбованців, щоб струсонути сон минувшини та вложити в ту запущену, порослу бур'янами Василівку, та прикупити нові котли – не дерев'яні – до винокурні, завести ще й інші фабрики!.. За рік ушестеро окупилося б!