– Та ж не всі такі були, Трохимовський, – сказала княжна, – згадайте хоч про новгород-сіверських патріотів, а Капністи, а Полетики?..
– Тільки не імениті, тільки не ясновельможні, княжно! Не ті, котрі пишаються славними прадідами! Нікому не відомі, убогі люди – ті тільки не відрікалися народу! Ось сусіда мій із Лютенок – Яків Драгоманов, ось Гармашевський, Андреєвич, Борисів, Бещасний – всі з грудневого діла 825-го, всі або в Сибірі, або на Кавказі караються! Іван Сухина, розжалуваний у солдати, на моїх руках порубаний на Чечні вмер! Вони, брате мій, не за конституцію, а за народ повставали! В них дух Полуботка палав! Вони від якобінів училися, як із тиранами чинити, – благовісники свободи, святі мученики! А ви їх, пане Миколо, "пустунами, замішаними в нерозумну справу", називали! Я всі ваші статейки уважно читав, не бійтесь...
Гоголь, котрий безгучно ворушив жовтими щелепами, слухаючи все це, зморщився:
– Казна-що ви верзете, земляче! Ви про політику, а моє діло – сторона...
Це не політика, а сумління, пане Миколо! – стукнув кулаком об стіл Трохимовський. – Народ знає, в кого сумління чисте, й того любить... Але горе письменнику, якщо він почне крутити та підбріхувати тиранам! Над прірвою стоїте, майстре! В пророки й оборонці катюгам і самодержцям пошиваєтесь! Блюзнірите – Христовим ім'ям налигач і кайдани виправдовуєте! Торгівлю рабами вихваляєте! Шпіцрути й шибениці! Шпиків і жандармів! Височайшого ката! Схаменіться, брате-земляче...
Цей юнак дивився на Гоголя аж збілілими очима; його шматував ізсерединний пломінь, скуйовджена, чорна грань чуприни пасмами падала на вперте чоло; люди в господі вже давно звернули на нього увагу, дарма що перебаранчало шаління карнавалу. Й знов, як колись, тремт скорючив і так знівечену постать Гоголя. Йому здалося (ще коли Трохимовський говорив і його слова долітали до нього п 'яте-через-десяте з-поза якоїсь густої імли), що він зависає між лаштунками вертепу, в синьо-морозній порожнечі, що вертеп цей верхом іде в безконечність, у хмуре підхмар'я, а низом сперся в передсінок пекла; що бурсацькі хори могутнім ф о р т е, як у кантаті Бортнянського, яку чув колись в Ісакієвому соборі, закінчують дійство про збурення пекла, оте, що його бачив ще хлопчиком, біля Лаври. Віяли, знявшись на червоному небосхилі, вітри. Розколювався старий дуб, давно вже поранений блискавкою. Дейнеки, залізовиді Вії, характерники-козаки, корінясті пекельні гайдуки обступали колом...
Гоголь здригнувся й розплющив очі.
– Що ж, – ясно посміхнувся він, – може, й діждемо колись: прийде Христос у пекло, щоб залізними канчуками розганяти чортів. Ревізора мойого ніхто не зрозумів: Ревізор – це сумління, місто, в яке він приїздить, це – пекло нашої душі... Оце щодня ходжу в Сикстинську каплицю й дивлюсь на мальовило
Страшного Суду. Там людину підтягають раз угору – до янголів, раз униз – до чортів. І так кожен із нас по сто разів на день: раз — янгол, раз – підляк. Ви про мене багато говорили, розсердились дуже... А я слухав безчувственно, повірте. Що мені вам сказати? Бог зна, може, й правду ви говорили... Я сам знаю, що я ТЕПЕР – нуль: Я складаюсь тільки з майбутнього. Що я – людинка? Моє єство – це мої твори. Життя наше – коршма і тимчасова станція. Сказати правду — для мене все мертве давно. Я гордий лише майбутнім. Я давно охолов від усіх хвилювань і пристрастей, я живу своїм власним світом... Ось я між вами, земляками, а здається мені, що чужі ваші обличчя... Робіть, що хочете, зі мною, хоч і шельмуйте, ображайте... Я – опудало, на яке можете одягати бриля, все, що хочете, можете змітати з мене куряву, під самим моїм носом мести, а я не чхну, не присну, навіть не поворушусь...
...Знов зашуміло Корсо перистим подолом, виграючи голосами, барвами, вогнями. Біснувалися кошачі, свинячі, орлі машкари...
– Анунціата! Дивіться, це вона!..
Сеньйор Ніколо навіжено зірвався, схопив, як финтик, капелюха й паличку і, навіть не глянувши на прощання, побіг геть. Повз господу в сяйві смолоскипів, справді, їхав той самий вквітчаний віз. Гули тимпани, підсвистували флейти. Звисока, серед жируючих штукарів, гультяїв, дівоньок, богинь, споглядала маєстатично все та сама красуня-римлянка, може, патриціянка, може, правнука кондотієрів, може, донька того піццікароло, який ніс клістирну руру заввишки із дзвіницю. Але... "густа смола волосся двома кільцями важенної коси знялась над її головою... повний голос її дзвенить, мов мідь... Все в ній – корона досконалости, від рамен до антично віддихаючої ноги...".
– Це ось так він остиг для земних пристрастей! – зареготався Шаповаленко.
– Ні, життя таки справді помалу щезає в ньому, – зітхнув Лугановський, – цевідходить його молодість...
– Якщо вона у нього була, – задумано промовила Рєпніна. – Що за дивна людина!.. Яка нещаслива людина !..
– Але як він пише! – сказав Климченко. — Оце напередодні упрохали його вІванова почитати з "Мертвих душ". Шосту главу читав. Гомерично! Як не кажіть, а це після "Ревізора" – вершина! Несамовито! Незрівнянно! Й ось такими нісенітницями, таким от мотлохом-дріб'язком таврує, вбиває, всю цю оскотинену Росію просто розчавлює...
– Не знаю, – ще не остигав Трохимовський. – Для мене це незрозуміло. Навіщо тоді плазує перед царем і всією тією псарнею? Чому не залишиться тут, хоч би в Італії, не відречеться на весь світ від того осіянного петербурзького болота, в яке грузне?..
– Я говорив йому про це, – докинув Шаповаленко, – я й про кошти його впевняв – найдемо; та ж він і так набір живе...
– Ну, й що ж він на те?
– Подивився лише на мене й сказав: "ПОКИ ЩО НЕХАЙ ТАК БУДЕ, ЯК Є...".
– А я чула, – промовила Рєпніна, – що він хоче потрапити в наставники до наслідника і тому збирається видати книжку, в якій буде прославлено царя, бо ж кожна влада від Бога, та буде проповідуватись обранність самодержав'я... Словом, якась нісенітниця неймовірна...
Трохимовський зірвався, аж задзвеніли й покотились келихи:
– Кат! Сам собі кат! Божевільна, хвора людина! Якщо він тільки нава-житься видати таку книжку – він умре для всіх! Ніщо його не врятує! Його чекає страшний кінець – це я вам кажу! Такий, який зготовано ренегатові й Юді...