Семеро підземних королів

Сторінка 3 з 40

Олександр Волков

Одного разу до короля Бофара прийшов літній мисливець Карум.

— Ваша величносте — мовив він, — орачі скоро вмиратимуть від перевтоми Я пропоную запрягти в плуги Шестилапих.

Король здивувався.

— Вони ж загризуть погоничів!

— Я зумію їх приборкати, — запевнив Карум. — Там, нагорі, мені доводилось мати справу з найжорстокішими хижаками. І я завжди справлявся.

— Що ж, згода! — кивнув Бофаро. — Тобі, звісно, потрібні помічники.

— Так, — сказав мисливець. — Але, окрім людей, я залучу до цієї справи драконів.

Король знову здивувався, а Карум спокійно пояснив:

— Бачите в чому річ, ми, люди, слабші за Шестилапих і летючих ящерів, але в нас є розум, котрого бракує цим звірам. Я приборкаю Шестипалих за допомогою драконів, а підкорити драконів допоможуть мені Шестипалі.

Карум приступив до роботи. Його люди забирали молодих дракон чию в, коли ті ледве вилуплялися з яєць. Виховані людьми з першого дня, ящери виростали слухняними, і з їхньою допомогою Карумові вдалося зловити кількох Шестипалих.

Нелегко було підкоряти собі лютих звірів. Але після багатоденного голодування Шестилапі почали брати їжу від людини, а потім дозволили запрягти себе до плуга й почали орати.

Спершу не обходилось без нещасних випадків, але потім все налагодилось. Приручені дракони носили людей у повітрі, а Шестилапі орали землю. Люди полегшено зітхнули і взялися за ремесла.

Ткалі ткали матерію, кравці шили одяг, гончарі ліпили горщики, копачі добували руду з глибоких шахт, ливарники виплавляли з неї метали, а елю сарі й токарі виготовляли з нього необхідні ви роби.

Добування руд вимагало неабияких зусиль. У шахтах працювало багато люду, і тому цю місцевість стали називати Країною Підземних рудокопів.

Підземним мешканцям доводилось розраховувати лише на себе, і вони стали надзвичайно винахідливими та кмітливими. Люди почали забувати про горішній світ, а діти, які народжувались у Печері, ніколи його не бачили і знали про нього лише з материних розповідей, що сприймалися як казки…

Життя налагоджувалось. Погано було лише те, що марнославний Бофаро оточив себе великою юрбою придворних та численною прислугою, а утримувати цих нероб мусив народ.

І хоча орачі старанно обробляли землю, сіяли та збирали хліб, городники вирощували овочі, а рибалки сітками ловили рибу й крабів у Серединному озері, продуктів незабаром стало обмаль. Підземним рудокопам довелося розпочати мінову торгівлю з наземними жителями.

В обмін на зерно, масло, фрукти жителі Печери давали свої вироби — мідь і бронзу, металеві плуги і борони, скло, коштовні камені.

Торгівля між підземним і горішнім світами поступово розширювалася; вона відбувалася біля виходу з підземного світу в Блакитну країну. Цей вихід, розташований поблизу східного кордону Блакитної країни, за наказом короля Нараньї свого часу був перекритий міцними воротами. Після смерті Нараньї варту зняли від воріт, бо підземні рудокопи навіть не намагалися вибратись нагору: за багато років життя під землею очі печерних жителів відвикли від сонячного світла, і тепер рудокопи могли з'явитися нагорі лише вночі.

Звук підвішеного біля воріт дзвона опівночі сповіщав про черговий базарний день. Вранці купці Блакитної країни перевіряли і перераховували товари, винесені нічної пори підземними жителями. Після цього сотні робітників привозили на тачках мішки з борошном, кошики з фруктами й овочами, ящики з яйцями, маслом, сиром. Наступної ночі все це зникало.

ЗАПОВІТ КОРОЛЯ БОФАРО

офаро правив у Підземній країні багато років. Він спустився в неї з двома синами, але потім у нього народилось іще п'ятеро. Бофаро дуже любив усіх своїх дітей і ніяк не міг вибрати з-поміж них спадкоємця. Йому здавалося, що коли він призначить когось із синів своїм наступником, то страшенно образяться інші.

Сімнадцять разів Бофаро змінював свій заповіт і нарешті, змучений плітками та інтригами дітей, дійшов думки, яка принесла йому спокій. Він призначив спадкоємцями усіх своїх синів, щоб вони царювали по черзі, кожен по місяцю. А щоб уникнути чвар і міжусобиць, він примусив дітей заприсягтися що вони завжди житимуть у мирі й суворо дотримуватимуться порядку правління. Однак це не допомогло: чвари почались одразу по смерті батька. Брати почали сперечатись, кому з них правити першому.

— Порядок правління треба встановити відповідно до зросту. Я — найвищий, тому королюватиму перший, — заявив королевич Вагісса.

— Ні, — заперечив огрядний Граменто. — Хто більше важить, той і розуму має більше. Давайте зважимось!

— Жиру в тобі багато, а не розуму, — закричав королевич Тубаго — Із справами королівства найкраще впорається найсильніший Нумо, виходьте троє на одного!

І Тубаго замахав величезними кулаками.

Зчинилася бійка. В результаті дехто з братів позбувся зубів, у інших були підбиті очі, вивихнуті руки й ноги.

Побившись і помирившись, королевичі здивувалися чому вони не здогадалися про очевидний порядок — керувати королівством залежно від віку.

Встановивши порядок правління, семеро підземних королів вирішили збудувати собі спільний палац, але такий, щоб кожен брат мав окрему частину. Архітектори та муляри спорудили на міській площі величезну будівлю з сімома вежами і входами до покоїв кожного короля.

Найстаріші мешканці Печери ще пам'ятали ту чудову веселку, яка сяяла на небі їхньої втраченої батьківщини. І цю веселку вони вирішили зберегти для своїх нащадків на стінах палацу. Його сім веж були пофарбовані у сім кольорів: червоний, оранжевий, жовтий… Вправні майстри досягли того, що тони відрізнялись дивовижною чистотою і не поступались кольорам веселки.

Кожен король своїм головним кольором обрав колір тієї вежі, де поселився. Так, у зелених покоях усе було зелене: урочисте вбрання короля, одяг придворних, лівреї лакеїв, меблі. У фіолетових покоях все було фіолетовим… Кольори розділили за жеребком.

У підземному світі не було днів і ночей і час вимірювався пісковим годинником. Тому ухвалили, щоб за порядком чергування королів стежили особливі вельможі — Хранителі часу.

Кепські наслідки мав заповіт короля Бофаро. Почалося з того, що кожен король, підозрюючи інших у ворожих намірах, заводив собі озброєну охорону з драконами. У кожного короля з'явились літаючі наглядачі, які спостерігали за роботою в полі й на заводах. Воїнів та наглядачів, як і придворних та лакеїв, мав годувати народ.