Семеро підземних королів

Сторінка 2 з 40

Олександр Волков

Бофаро з дружиною і двоє його синів спустилися в Печеру першими. Перед ними відкрилася дивовижна Підземна країна. Вона простягалась так далеко, як могло сягнути око, і на її рівній поверхні подекуди піднімались невисокі пагорби порослі лісом. Посеред Печери ясніла гладінь великого круглого озера.

Здавалося, на пагорбах і луках Підземної країни панує осінь. Листя на деревах і кущах було багряне, рожеве, оранжеве, а польові трави жовтіли, ніби просились під косу косаря. У Підземній країні був сутінок. Лише золотисті хмари, які клубочилися під склепінням, давали трохи світла.

— І тут ми повинні жити? — з жахом запитала дружина Бофаро.

— Така наша доля, — понуро відповів принц.

ОБЛОГА

игнанці довго йшли і нарешті дісталися до озера. Його береги були всіяні камінням. Бофаро виліз на велику брилу скелі і підняв руку на знак того, що хоче говорити.

— Друзі мої! — почав Бофаро. — Я страшенно завинив перед вами. Моє честолюбство втягло вас у біду та закинуло під це непривітне склепіння. Але минулого не повернеш, і життя краще за смерть. Нас чекає жорстока боротьба за існування, і ми повинні обрати вождя, котрий би нами керував.

Пролунали вигуки:

— Ти наш вождь!

— Обираємо тебе, принце!

— Ти нащадок королів, тобі й правити, Бофаро!

Ніхто не подав голосу проти обрання Бофаро і його похмуре обличчя осяяла ледь помітна усмішка. Все ж таки став королем, хоч і в під земному королівстві.

— Послухайте мене, люди! — мовив він. — Ми заслужили відпочинок, але відпочивати ще рано. Коли ми йшли Печерою я бачив невиразні тіні великих звірів, які спостерігали за нами здалеку.

— І ми їх бачили! — підтвердили інші.

— Тоді за роботу! Нехай жінки вкладуть дітей спати і охоронятимуть їх, а всім чоловікам — будувати укріплення!

І Бофаро подаючи приклад першим покотив камінь до великого кола, позначеного на землі. Забувши про втому, люди волочили і котили каміння; кругла стіна ставала дедалі вищою. А за кілька годин вона сягала вже двох людських зростів.

— Я гадаю, цього поки що досить, — сказав король. — Згодом ми збудуємо тут місто.

Бофаро поставив на варту кількох чоловіків з луками і списами, усі ж інші вигнанці геть потомлені, вклалися спати при тривожному світлі золотистих хмар. Сон їх тривав недовго.

— Небезпека! Усі підіймайтесь! — закричали вартові.

Перелякані люди вилізли на камінні приступці, вимощені із внутрішнього боку укріплення, і побачили, що до їхнього сховища наближається кілька десятків дивних звірів.

— Шестилапі! Ці потвори шестилапі! — пролунали голоси.

І справді, у тварин замість чотирьох було по шість товстих круглих лап, які підтримували довгі круглі тулуби. Шерсть на них була брудно-білого кольору, густа й кудлата. Шестилапі, мов зачаровані, вирячили великі круглі очі на стіну, що несподівано виникла…

— Які потвори! Добре що ми захищені стіною, — перемовлялись люди.

Стрільці з луками зайняли бойові позиції.

Звірі наближалися, принюхувались, придивлялися, незадоволено мотаючи великими головами з короткими вухами. Незабаром вони підійшли на відстань пострілу. Тенькнула тятива стріли зі свистом пронеслись у повітрі й засіли в кудлатій шерсті тварин. Але пробити їхню товсту шкіру вони не змогли, й Шестилапі невмолимо наближались, глухо рикаючи. Як і всі звірі Чарівної країни, вони вміли розмовляти, але говорили недоладно через надто товсті язики, які важко поверталися в роті.

— Не марнуйте стріли! — розпорядився Бофаро. — Приготувати мечі й списи! Жінки з дітьми на середину укріплення!

Але звірі не наважилися йти в атаку. Вони кільцем оточили фортецю і не зводили з неї очей. Це була справжня облога.

І тут Бофаро зрозумів свою помилку. Не знаючи вдачі мешканців підземелля, він не наказав запастися водою і тепер, якщо облога буде тривалою, захисникам фортеці загрожує смерть від спраги.

Озеро було неподалік — всього за кілька десятків кроків, але як туди прорватися через ланцюг ворогів, спритних і швидких, незважаючи на зовнішню неповороткість?..

Минуло кілька годин. Першими захотіли пити діти. Даремно матері їх заспокоювали. Бофаро вже готувався зробити відчайдушну вилазку.

Раптом у повітрі щось зашуміло, і люди побачили вгорі зграю дивовижних істот, які стрімголов наближались. Вони дещо скидалися на крокодилів, якими кишіли річки Чарівної країни, але були набагато більші. Ці нові чудовиська махали величезними шкірястими крилами, довжелезні лапи зі страхітливими кігтями бовталися під бруднувато-жовтим лускатим пузом.

— Ми закинули! — закричали вигнанці. — Це дракони! Від цих літаючих тварюк не врятує жодна стіна…

Люди закривали руками голови, очікуючи, що ось-ось страшні кігті вчепляться в них. Але трапилось несподіване. Зграя драконів з вереском кинулась на Шестилапих. Вони мітили в очі, але звірі, які вже, мабуть, звикли до таких нападів, прихиляли морди до грудей і, звівшись на задні лапи, щосили розмахували передніми.

Вереск драконів і ревіння Шестилапих оглушували людей, але вони з жадібною цікавістю спостерігали це небачене видовище. Деякі Шести лапі згорнулись клубком, і дракони несамовито їх кусали, видираючи величезні шматки білої шерсті. Один з драконів, який необачно підставив бік під удар могутньої лапи, не міг злетіти і незграбно стрибав по піску…

Нарешті Шестилапі, не витримавши, кинулись навтіки. Жінки, схопивши глечики, побігли до озера, поспішаючи напоїти заплаканих дітей.

Аж згодом коли люди обжились у Печері, вони дізнались про причину ворожнечі між Шестилапими й драконами. Ящери відкладали яйця, закопуючи їх у теплу землю в потайних місцинках, а для Шестилапих ці яйця були найкращими ласощами, вони вигрібали їх і поїдали. Тому дракони нападали на Шестилапих за будь-якої нагоди. Проте, ящери теж були небезгрішні: вони загризали маленьких Шестилапих, якщо ті опинялися без батьківської охорони.

Так ворожнеча між Шестипалими і ящерами врятувала людей від загибелі.

РАНОК НОВОГО ЖИТТЯ

инули роки. Вигнанці звикали жити під землею. На березі Серединного озера вони збудували місто і обгородили його кам'яним муром. Щоб прогодуватися, вони заходилися орати землю та сіяти хліб. Печера знаходилася так глибоко, що грунт у ній був теплий, його зігрівав підземний жар. Час від часу сіявся дощик із золотистих хмарок. І тому пшениця дозрівала добре, хоча й повільніше, ніж нагорі. Та людям було дуже тяжко тягти важкі плуги орючи тверду кам'янисту землю.