Семен Жук и його родичі

Сторінка 6 з 48

Кониський Олександр

"Ну, синку!" говорила того-ж вечера Семенові мати. "Як же я рада, що ти скінчив своє вченє... Тепер ти домовати меш?"

"Домовати му, матусю!"

— "Ото й добре! пора вже зняти з моіх плечей клопіт по хазяйству... Хазяйнуй, синку, а я спочину."

"Е, ні! тривайте, матусю! дайте трохи подивиться до хазяйства... Я вчився римскому праву, а тут треба не ёго, а що инче... треба повчиться аґрономіі; а то часом з горяча так нахазяйную, що и кури сміяти муться."

— "Ну, нехай же ось як буде," сказала мати: "до того літа ти тілько запомагай мені, та придивляйся, а літом — годі! сам хазяйнуй! Я стара людина.. пора спочить."

"Нехай буде по вашому, матусю!.. а тепер: добра ніч! спать хочеться."

— "Добра ніч, синку! спи з Богом! Огради тебе Господь силою чесного и животворящого хреста!" Жучиха перехрестила сина, поціловала ёго у голову и додала: "вам обом послали постіль у кабинеті."

"Добре, матусю, дякую!"

Попрощавшись, Жук и Джур пішли спати и незабавом спали вже — наче ті праведники.

Уся Жуківка спить: тілько біля болота не сплять жаби, квакаючи и кваканє іх розноситься по всему селу... Де-не-де загавкає собака.. А люде сплять: день стомив и старого и малого: кого спека и робота, кого лихо...

Нехай вже вони сплять, а ми тим часом роскажем своёму читателеві про рід наших знаємих: Семена Жука, ёго матери и сестер.

III.

Прадід Семена Жука був родом з Муромщини, міщанин, коробейник; звався він Петром Носаревим. Що зими появлявся з своєю коробкою у Батурині и відсіля розносив свій крам по селам и хуторам Украіни. Носарев був високий, стрійний, чепурний паробок; але, як на диво, був такий смуглявий, такий чорноволосий, що Батуринці продражнили ёго жуком: так вже й зостався и він и увесь нащадок ёго жуками. Живучи у Батурині на кватирі у козака Бовкуна, молодий коробейник закохався у молоду Бовкунівну Одарку. Одарка й собі вподобала коробейника. Носарев посватався до неі. Куди! старий Бовкун и слухать не хотів! "Щоб моя дочка, козацька дитина, та стала дружиною кацапа!.. Ні! ні! сёго з роду, з віку не було и не буде!.. Викинь, дочко, з голови отсі дівочі думки... Покіль я живий — не будеш кацапкою." Так одрізав старий Бовкун.

Алеж Бовкун помилився! Молоде дівоче серце знає тілько вроду та вподобу; воно не вдаряє на те, чи Німець, чи Москаль, чи Украінець ёму сподобався... любов не знає національности.

— "Коли, тату, не буду за Носаревим, не буду й ні за ким! або в черниці піду, або вік дівовати му," говорила батькові Одарка.

— "Як знаєш, доню, а за кацапа не оддам, у ёго и звичаі, и мова, и віра не наша; ні... ні!... не буть козі на торзі."

— "Тату! він хрещений и миром мазаний таким самим, як и ми."

— "Говори! хрещений, та не по нашому: у нас обливають, а у іх погружають. Сказав: не оддам! от усе! годі й балакать."

Одарка замовкла. Носарев більш не сватався и перебрався на другу кватиру. На другу зиму — якось скоро після водохреща у Бовкунового кума виходила дочка за-між, Одарчина ровесниця и подруга. Зазвали Одарку, вить вінця. Вбралась Одарка звичайно, наче на весілє, и пішла.

— "Не бався-ж там довго, доню!" говорила Бовкуниха, виряжаючи дочку.

— "Чого-ж я, мамо, бавити мусь довго: покіль люде сидітимуть, потіль и я; як же спізнюсь, то може и заночую."

— "За пізно не ходи! краще переночуй там. Тепер зима; часом звірюка нападе," додав од себе Бовкун.

Весело плели дівчата вінця; весело вони співали; Одарка не одставала ні в чім; тілько так як на половині ще вінець, вона одізвала на бік молоду и сказала:

— "Отсе, сестро! не тобі кажучи, так у мене зразу заболіла голова, так закололо у грудях, що пробіг: ратуй! Піду швидче до дому."

"Де-ж таки до дому!. Приляж Одарочко на печи... може полегшає..."

— "Ні, ні! піду до дому, зовсім не здужаю."

Молода пожалковала, пробовала задержать Одарку, не помогло! Одно твердила Одарка: "до дому, та й до дому." Попрощалась и пішла.

Пройшовши гоней з двоє и порівнявшись з двома товстими вербами, що стояли на цвинтарі, Одарка примітила, що біля дзвіниці стоіть якийсь чоловік. Він кашлянув, рушив з місця и промовив: "Дарія!"

— "Вона и єсть!" обізвалась Одарка.

Чоловік підбіг до неі и обоє яко мога швидче пішли, звернувши у глухий переулок. Одарка уся трусилась!.. "Ох! говорила вона, чи ще далеко? Як ноги трусяться... страшно." — "Зараз, зараз!" одповідав ій той чоловік. На кінци переулка стояла кибітка запряжена трояном добрих коней.

— "Сідай! сідай швидче!" сказав Одарці той чоловік, що йшов з нею.

— "Сіла вже," сказала Одарка.

— "Кутайся добре!.. ноги закутай, щоб не померзли; бо мороз — аж тріщить."

— "Вже, вже, закуталась... Ну, швидче... Ох! страшно, серце бється, мало не вискочить... рушай!"

Чоловік скочив у кибітку и сказав: "Ну, Ванюха! работай!!"

Погонич підобрав віжки, смикнув коней, крикнув, свиснув таким посвистом, яким уміють свистати тілько великорускі погоничі а наш брат ні за що не свисне... коні пустились на в-за-води, кибітка понеслась стрілою... Ніч була зорява, місячна, сніг вилискувався як срібло...

— "Що отсе наша Одарка так довго не приходить!" говорила на другий день стара Бовкуниха, затоплюючи піч.

— "Видно заспала," одказав Бовкун.

Через кілька хвилин в хату до Бовкуна прийшла ёго кума.

— "А я отсе одірвалась з дому до вас, куме, щоб провідать Одарку вашу... Як вона?" спитала кума. "Учора не досиділа й до кінця вінець: хто іі знає, що з нею сталось, певно з пристріту!.. Голова, каже, болить... до дому піду. Чого ми не робили, як не силовали не послухала и пішла."

Бовкун й Бовкуниха слухали куму мов води в рот набравши. Вони не зразу й зрозуміли, що воно за притча. "А де-ж Одарка?" спитав з дивовижею трохи згодя Бовкун, а Бовкуниха и кочергу з рук випустила.

— "Як де?" питала дивуючись в свою чергу кума. "Хиба нема? вона-ж пішла до дому."

— "Та що се ти, кумо! чи не жартуєш часом? де-ж би дівка ділась, коли-б пішла?"

— "Цур ім таким жартам! Єйже Богу пішла до дому, та се мабуть ви жартуєте," говорила кума.

— "Як бачу: погані жарти..." озвався Бовкун. "Що-ж отсе таке жінко? га? Як ти мислиш?"

-"Ой чоловіче! Я й ума не приберу, шо воно таке! Отсе так! от тобі й вінкоплетини!.. Ой горенько-ж моє! Де-ж вона ділась? Боже-ж мій милосердний! де вона? певно звірі розірвали..." и Бовкуниха заголосила наче по мертвому.