З часів кріпацтва
Оповідання
------------------------------------
Дмитра Книша не бачив я двадцять років, — час життя цілого покоління, — і хоча-б він на макове зерно перемінився: і вид, і постать, і вдача, й душа ті самі; ні потовщав, ні похудів, ні посивів, ніже постарів... Сатурн не заняв його. Хіба вже дуже пильно придивишся до його, так спостережеш, що очі у його не такі ясні, як були за-молоду й огню в них поменшало.
Вперше я спізнав Дмитра, коли він ще парубкував: високий, кремезний, широкоплечий, русявий, кучерявий, хода повагом, трошечки перехлябисто; раз-у-раз з чогось незадоволений, завжди невеселий, охмарений, понурий, не говіркий. Такий він і через двадцять років. За-молоду продражнили його "протестантом", — так і тепер його зовуть.
І не дурно таке ймення приложили йому люди: нічим його не можна задовольнити; на все він нарікає, проти усього протестує; усе у його не доладу, усе не по його, не так-би то, як треба!
Він з кріпаків, з дворових, сирота — покритченко. На дванадцятім році його взято до панського двору; спершу гусей пас, а потім сказали йому лакейчукувати. Годували його, як і всіх людей; одягали добре, не били і робота не яка там була: прийми, подай, набий панові люльку, вичисти чоботи, перемий посуду, навощи долівку, нагодуй щенят, — от і все! Не трудна робота.. Так ні-ж, — не така у Дмитра вдача, щоб задовольнила його панська прихожа! Спершу почав він огризатися проти старшого лакея, а то — загризеться з економкою, з кухарчуками; або забуде про щенят; заб'ється в кутку в сінях та що-небудь майструє, трісок розведе наче на дровітні. Раз якось майстрував він чи клітку, чи пастку, та так перенявся своєю роботою, що й забув про щенят; щенята аж скиглять не ївши, а Дмитрові байдуже. Пан за се поскуб його за чуба, а він розвісив губи, насупився наче хом'як, та до пана:
— Відпустіть мене на село.
— На село? чого?
— З людьми хочу жити...
— А тут ти — не з людьми, чи що?
— Тут з панами та з лакеями; невгодно мені.
— А ти хамове кодло! — гукнув пан, — ще й воно сміє витребенькувати! бач, "невгодно"! А зась! Я тебе як відпущу на стайню, та скажу спустити тобі штани, так знатимеш тоді "невгодно"...
— Воля ваша, а невгодно.
— Мовчи!
Дмитро замовк, але не вгамувався. Яке мале тоді воно було, підліток, а пустилося на хитрощі. Почав він панську посуду бити: отсе було несе в пекарню чи з пекарні посуду, набере її повно, та наумисне або споткнеться, або підковзнеться — посуда лу-лус! тільки черепки задзвенять... Ведуть Дмитра на стайню, черепки йому під голову й полосують на дві руки... Періщать, а воно ні пари з вуст, наче не по йому б'ють... мовчить, наче йому заціпило... І вдруге так, і втретє... Б'ють Книша, а Книш посуду товче... Панові остогидло. "На його, каже, й різок не настачиш", — і велів його на винницю завдати.
Тоді саме будували нову винницю, німець якийсь будував.
— Що вмієш робити? — спитав німець Книша.
— Німецькі клітки вмію.
Німець йому ляща, другого й знов питає:
— Що хочеш робити?
Дмитро ні слова... Німець подививсь на його, подививсь і сказав у столярню його приставити.
І тут Книшеві не до вподоби... Став він просторікувати — його з столярні геть; сказали пасти корів дійних... Робота зовсім не мудра.
Вижене він скотину, сяде під вербою, очи скине на небо, а про корів і байдуже; розпустить їх, а вони в жита, шкоди нароблять... Скотар до пана:
— Не треба його бити, — каже пан, — чи не ліпше його голодом напутити, — і звелів цілий тиждень не давати Дмитрові страви, опріч шматка хліба — нічого, та й то не до-схочу, а в обріз.
Не йметься Дмитро, не просить їсти. Воловик і давай його сочити: чим він живе, чи не краде де страви, та й пристеріг, що Дмитро і в снідання, і в обід, і під вечір уплітає молоко. Візьме оце вибере корову, у якої повніше вим'я, заведе її в жито, та й ссе, немов теля те... Стали його люди ганьбити, а він їм:
— Не моя вина, що я їсти хочу, а ви мені не даєте.
— Ти повинився-б, просив.
— Ні в чому мені винитися. Скиньте мене з пастуха; мені се діло не вгодне...
Знов його на стайню, а тоді — свинопасом його зробили... Подумав він, погадав день, другий, а на третій — ноги на плечі та й гайда в довгі лози... Волі пішов шукати...
За місяць, чи що, привели Дмитра: на ногах у його залізне путо; на руках налигач і руки назад. Привели його в винницю; отаман приніс шеляги: німець присів на барило, запалив люльку й велів "міряти" Дмитра шелягою вздовж і поперек... а потім знов його до свиней.
Дмитрові минав тоді вісімнадцятий рік. Перебув він зиму, коло свиней зимою порався добре; попривчав свиней так, що вони його голосу слухалися. На весні знов: "не вгодно мені коло свиней"...
— А куди-ж тобі "вгодно", — питається у його пан, передражнюючи його.
— На село, до людей; на волю...
— Підрости трохи, — каже пан, — так тоді й пошлю тебе "на волю" — в москалі...
Не довго пас Дмитро свиней: весна потягла його знову "в довгі лози".
На сей раз довго його не було, щось років зо два; і чутки про його не було, — думали пропав десь. Коли-ж ось саме в спасівку приводять його; половина голови йому виголена, ноги в ланцюгах... Вже не били його, а посадили на бика, себ-то одним кінцем залізного ланцюга підперезали Дмитра і примкнули той кінець на замок, а другим кінцем примкнули ланцюг до пудової гирі й казали йому драти пір'я.
На "бику" просидів Книш два тижні, тоді зробили йому полегкість: зняли з "бика", одну ногу забили в порплицю й послали його та топчак волів поганяти. Отак до Покрови... порплиця протерла йому ногу аж дпо кісток... тоді збили порплицю: "тепер, кажуть, нехай тікає".
Приставили Дмитра знов у винницю за кочегара... Вергає він собі дрова у піч мовчки, ні до кого ні слова не промовить, наче онімів чоловік. Раз якось навідався пан у винницю: похвалив Дмитра за роботу й обіцявся прислати йому якоїсь масти, щоб швидче виразка на нозі заструпніла, загоїлась. На Дмитра наче хто приском сипнув, неначе з панської похвали руки у його не ті стали: пхне він поліно в піч та й дивиться, жде, доки не гукне на його винник:
— Чого стоїш, волоцюго! в печі потухло! дрова давай!.. чи знов "на бика" схотів?