Вхопить Книш колоду, та как її шпурне в піч, що піч аж затріщить.
— Помалу ти, кривоногий! піч розвалиш! — Хто його знає, що-б воно було далі... За три дні до пилипівського пущення прийшов у винницю отаман, приставив до печи нового кочегара, а Дмитрові дав нові чоботи й каже:
— Обувайсь та ходім до церкви.
— Се ще чого?
— Там бачитимеш... швидче, піп жде.
— Я-ж не говію і вмирати не збираюся...
— Молода жде.
— Яка молода?
— Пріська, здається...
— От тобі й на! не було печалі, так чорти накачали!.. У мене й на думці нема женитися... Ви, дядьку, жартуєте, а мені не вгодно!..
— Пани за тебе думали... Тобі, звісно, за мандрівками ніколи було думати... рушай!..
— Мені не вгодно...
— Ніхто тебе й не питає: чи "вгодно", чи не "вгодно"; сказано: йди — і годі...
— Хто-ж оце старостував у мене?
— Пан!..
— Бач, який добрий!.. продовж, боже, йому віку! та ще кого-ж і висватав: швачку!.. та яку! от-от розсиплеться...
— А ти все знаєш...
— Люди базікають... А що буде, дядьку, коли я не піду під вінець?
— Поведемо... можна перед вінцем і в бані сполоснуть...
— Так ведіть-же, а я з доброї волі не піду! — Отаман стусонув його межи плечі, вхопив за комір і повів.
Пан-отець з причтом і молода з дружками дійсне були вже в церкві...
Повінчали.
— Тепер куди? знов у винницю? — спитав Дмитро отамана.
— Дурний ти! тепер іди з жінкою додому та людей проси на весілля.
— Моя домівка у винниці.
— Була, а тепер буде в своїй хаті, на селі, поміж людьми...
— Себ-то як?
— Побачиш як... іди вже за мною.
Пан звелів одвести Дмитрові хату на селі, наділив молодих городом, телицею, порісною свинею; казав дати на весілля відро горілки, хліба й ще там, що подобає, і грошей карбованця...
Були й музики...
Люди пили, їли, веселилися, а Дмитро сидів німо та сумно усміхався; до чарки й губ не приложив...
От Дмитро й жонатий.
Саме на першу кутю бог благословив його дочкою. Живе Дмитро, хазяйнує, на панщину ні він, ні жінка не ходять: на цілий рік пан визволив їх з панщини.
Живе Дмитро, на жінку не гримає, ніхто не чув, щоб він озвався до неї яким важким, недобрим словом; ніхто не помітив, щоб він коли приголубив її або поцілував.
У себе в господі він не скажеш, що чужий, але не скажеш, що й свій... Так собі мовчить, сопе, та й годі. Знати, що людина наче не при собі; чимсь вона не задоволена, а чим саме — ніхто не знає, не вгадає....
Прогула гутірка про волю. Люди зраділи, а Дмитрові наче й воля — байдуже, буцім і волі йому не треба...
Нарешті прийшла воля... Люди раділи, святкували, а Книш — хоч-би одно яке веселе слово промовив, навіть почав нарікати:
— Що мені з сієї волі, коли їсти нічого! Я дворовий... землі мені не дадуть...
Але не вгадав... Пан зглянувся над ним, казав наділити його землею. Отже й тут Книш не задовольнився:
— Що там тієї землі!.. десятина!.. та ще-ж чи не земля — самий пісок, а платить за його треба!..
Небавом — по знесенню кріпацтва — люди вибрали Дмитра Книша старостою. Він не змагався, але зараз почав крутити, щоб усе повернуть, та ще зразу одним заходом, на свій лад... Зараз заходився підбивати громаду проти шинку, проти жида, щоб ні шинку, ні жида в селі не було.
Громада не слухається, каже:
— Без шинку не можна!
— Чому? — соромить Дмитро, — горілка — лихо.
— Добре, що ти не вживаєш, а хто звик з нею, тому як?
Дмитро настерна людина; таки хоч на половину свого дійшов: жида вигнали з села, а шинок оддали якомусь лопацону.
Та небавом Книш знов за своє:
— Шинкар, каже, все одно, хто-б він не був: чи жид, чи москаль, чи наш брат, скоро він шинкар, так шахрай і кровопійця.
Присікався таки й до шинкаря; присочив його на обмірі й вижив з села. А тоді й до збірщика подушного:
— Не тоді, коли треба, правиш: не в свій час квитки даєш.
Збірщик виводить себе:
— Я, каже, темний, неписьменний...
А Дмитро йому:
— Навчись!
— Де-ж таки старій людині учитися... Та й школи у нас нема...
Нарешті не минув він і попаді: нащо вона їздить по селу льнувати?
— Вже, — каже до неї, — коли так, так ішли-б, пані-матко, прямо з довгою рукою.
Попадя образилася: до станового, до посередника.
Приїхав посередник, Дмитра скинув, звелів вибрати нового старосту.
Заходився Книш спродуватися. Все спродав, лишив тільки кобилу та воза. Наділ свій і хату передав громаді. Взяв жінку, дочку й подався в дорогу. Нікому в селі й слова не сказав, куди він простує. Заїхав до мене в хутір попрощатися.
— Куди-ж ти, Дмитре? — питаю.
Махнув рукою та й каже:
— Не питайте, і сам добре не знаю... Гадаю у Таврію, або на Кубань!
Тоді наші люди на Амур та на киргизькі степи ще не ходили.
— Тісно, каже, мені тут, землі мало, земля недобра, родить мало, а платня велика.
— Та і в Таврії не з медом: те ж святе.
— Може, та вже-ж хоч гірше, аби инше! Коли замірився, так назад не вернусь... І люди тут не по мені...
— Ну, поможи боже!
Подався Книш, і цілих два роки не було про його жадної звістки, — немов чоловік у воду впав,
Аж ось з місяць назад сусіль Дмитро до мене в хату...
— Що се ти вернувся?
— Отак, як бачите... самотою...
— А жінка, дочка де?
— В Криму... пропасниця з'їла... нехай вже царствують...
— Що-ж тепер діятимеш?..
— Якось житиму-доживатиму, свою постать дожинатиму...
— Не треба було зриватися...
— Говоріть-же... А все з дурного розуму... Забув, що там добре, де нас нема... Покарав господь за те, що свій рідний край покинув... Правду сказано: батька покинеш, так і сам загинеш.
І живе Дмитро, доживає, і все він той самий, — смутний, невеселий, понурий, незадоволений ні з чого... одно слово, як був, так і є "протестант".
1872 р.
Хутір Камінка,
Прилуцького повіту.
--— КІНЕЦЬ —--