— "Се хто такий?" спитав Сопун, показуючи на одну фотоґрафію.
— "Мій знаёмий, разом були на університеті; та, здається, ви стрічали ёго и у нас в домі — лікар Джур."
— "Ба! тепер нагадую!.. так, так! бачив я ёго у вас. Чи ви знаєте, де він тепер?"
— "Хто ёго зна'! давно вже не пише до мене... він був за кордоном; може доси вернув в Россию."
— "Ні, й доси за кордоном."
Жук схопився и причинив двері.
— "Ви як про се знаєте?" спитав він Сопуна.
— "Моя знаёма писала... писала, правда, давно, ще з початку осени... Джур у неі лікарем, у неі й живе, десь на Рені; писала и в якім городі, та забув."
Жук посилковався затаіть свою цікавість и замовк, думаючи розпитать у Сопуна подрібицю другим часом. — Але Сопун принявся сам широко вести розповідь про Лаврову, про іі красу, про іі розвій, и виходила з ёго розповіди Лаврова чимсь таким високим, що, як кажуть, ні пером написать ні в казці росказать.
VІ.
На другий день Жук не витерпів и побіг до Сопуна на розвідки про Джура. Ті вісти, котрі він одібрав про Джура, особливо ж про Лаврову, запевнили ёго, що Рися вилетіла з Джуровоі голови. "Як же тепер зробить," думав Жук, вернувшись до дому, "чи просто з одного разу все росказать Рисі, чи трохи-по-троху підготовить іі?" Ёму здавалось, що красче кінчать в один раз; але прийшла думка, що треба спершу порадиться з старою и з дружиною.
— "Боязко, сину, говорить з-разу," радила стара Жучиха.
— "Чого боязко?"
— "Щоб не було так, як з Сонею... цур ёму! Мене накаряв міх, так я й торби боюсь... лучше, синку, повагом!"
— "А ти, Соню, як думаєш?" спитав Семен.
— "По моєму, не слід тяг ти; одклад не йде в лад; Рися й сама трохи не завірена, що Джур забув про неі."
— "Ну, як знаєте діти... та тілько коли б воно знов не вийшло чого!.. крий Боже!.. Заступи нас, свята Варваро!" И Жучиха набожно перехрестилась и глянула на образ.
Отже того дня якось и сам Жук не рішився заговорить з Рисею, наче ёму жаль іі було, наче жаль було розвіять ту мрію, в котрій ходила Рися, и котра справді — давно розвітрилась.
Другого дня в вечері, сидячи за чаєм, Жук завів річ про Джура; силкуючись, щоб бесіда йшла весело, він згадував часи свого студентства, згадував усе, що знав смішного про Джура. Рися мовчки перегортувала листки якоісь новоі книжки, а Жучиха не спускала з Рисі очей: вона запримітила, що Рися ніби прикусує губи, ніби ій немила Семенова розмова, — и стара не помилилась.
— "Годі, Семене, шутковать!" озвалась Рися. "Мені здається, що тебе кортить сказать щось нове про Джура; ну и говорив би швидче, просто, без обиняків... так?"
Семен не видержав строгого погляду Рисі, засоромився и мовчав.
— "Ну, що ж мовчиш?" допитувала Рися, "говори!.."
— "Коли говорить, так слухай!" И Семен принявся росказувать, що взнав од Сопуна про Джура. Рися сиділа мовчки, підперши голову обома руками и поставивши лікті на стіл. Вона сціпила зуби и дивилась на верх стіни, наче перед іі очима не стояла та стіна и не закривала далекого безкраёго краёзору.
Жук ходив по кімнаті. Стара плела чулок, Соня щось шила, самовар потух, у хаті було тихо наче в усі, тілько рівні ступні Жука тревожили ту могильну тишу... Усі мовчали, кожен чув себе в якомусь незвичайнім стані.
Так минула ціла година, ніхто не починав розмови, наче в кожного приріс язик до піднебіня.
— "Чи так — то й так," озвалась Рися, встала, попрощалась и пішла до себе в кімнату.
— "Чи я ёго любила, чи тілько на хвилю закохалась у ёго?" питала сама себе Рися, сівши біля столу. "Ні!.. я не любила ёго!.. ёго любить не можна... він чоловік без серця... А він?.. він... чи не насміхався він з моєі молодости?.. чи було в ёго хоч капелиночки коханя до мене?" Рися стала згадувать знов усе те минувше, що було в те літо, як Джур гостёвав у іх. Думки іі так наперлись в один бік, що вона в кожнім слові Джура бачила насмішку... О, Боже ж мій!" скрикнула вона; "яка ж я була дурна, не розумна!.. Ні!.. так робить не можна!.. я повинна покарать ёго... я покараю ёго — не за те, що він закохався в другу, а за те, що він сміявся з мене..." Рися схопила папір и перо и стала щось писать; але слова не йшли, рука тряслась, вона швирнула перо, порвала на шматки папір и стала швидко ходить по кімнаті.
— "Ні!.. нема сили... дух захватує!. та й що писать и куди писать?.." Вона напилась води... Двері тихенько рипнули и війшла Жучиха.
— "Ти не спиш доню?"
Рися здивовалась. "Чого се ви, матусю, прийшли?"
— "Провідать тебе, чи здорова ти?"
— "Здорова, ненечко! не турбуйтесь, идіть спать!"
— "Ти дуже бліда, Рисю! а очи як горять!.. я трошки посижу у тебе."
— "Посидьте."
— "Що ж, Рисю, ти думаєш робить?" спитала Жучиха трохи згодя.
— "Ще й сама не знаю, мамо! Знаю добре тілько одно: що, коли правда усе те, що я чула од Сені, так коли б Джур яким чудом переродився, став таким, яким би я хотіла ёго бачить; коли б заприсягав, що любить мене, що не жити-ме без мене, коли б я завірилась, що справді без мене він не може жити: то й тогді б я не обернулась до ёго... Честні люде так не роблять, як він: коли він вже не любить мене — я за се не ремствую, але чом він просто не написав мені про се, а замовк? значить він не любив мене, він тілько сміявся... идіть, мамо, спать! не безпокойтесь про мене, я спокійна."
Жучиха журливо глянула на дочку, зітхнула, перехрестила іі, поціловала и пішла.
Рися лягла спать. Не спалось ій; над нею нависла хмара не нудьги, а жалю; ій все таки верзлось одно: що Джур сміявся над нею. В серце до неі стала пробиваться пімста. "Я вимещу ёму... я посміюсь над ним ще гірше, ніж він з мене... Я ёго знайду... знайду під землею... Я стану перед ним як манія, не дам ёму супокою ні на годину; скажу: "от се тобі плата за твоє коханє..." Потім... потім..." Вона й сама не знала, що "потім". Незвичайне чувство злости давило іі; іі кидало то в жар, то в холод. К світу чувство трохи вгамовалось и Рися заснула.
— "Матусю!" говорила другого дня Рися матери; "я через тиждень поіду."
— "Куди?" спитала з дивовижею стара.
— "За кордон."
— "Що ти, Рисю! чого ти поідеш?"
— "Чого?... поіду вчиться... а може — може й Джура знайду де...."