И повернувшись спиною до Хмари, Жук сказав Джурови: "Антоне! хочеш вареноі? Давай за здоровлє того, хто любить кого."
— "Давай!"
"Давай по другій — на погибель тому, хто завидує кому."
— "Давай!"
Бесіда йшла весело, варенуха розвеселила усіх. В вечорі хто сів у карти грать, хто просто розмовляв, а молодіж вдарилась до танців.
— "Вам весело?" спитала Рися Джура, танцюючи з ним польку.
— "Бачте — я танцюю," одповів Джур.
— "Але се не значить, що вам весело!.. Я питаю: чи весело вам в душі?"
— "Дивлячися на вас, хиба можно скучати?"
— "Знов таки се не одповідь; вашу річ я взяла б за комплимент, але й сама знаю, що, коли мені весело, то и другим я не дам скучать..."
— "Отже й помиляєтесь! На сей раз вам весело, а мені — ні."
— "Чого?"
— "Того... як би вам сказать... та приміром: чого скучно парібкови, котрого завтра поведуть у привод, під станок..."
— "Щось чудно... я и не зрозумію сего... здається, вас не ведуть у привод?" шутковала Рися.
— "Ні, не ведуть... але ви забули, що через тиждень мені треба... треба іхать з Жуківки," сказав Джур, дивлячись пильно на Рисю.
Рисині очи стрілись з очами Джура и спустились у низ... Джуру показалось, що Рисина рука, котру він держав, погорячіла... він стиснув іі, Рися з легка стиснула Джурову руку и спитала:
-"Хиба вам так сподобалась наша Жуківка, що..." — "Жуківка?... Жуківка для мене могла-б бути усюди... колиб..."
— "Колиб що?" — "Коли-б зі мною були... ну, як би ёго сказать?.. жуківскі люде..."
Рися нічого не одповідала.
Танець скінчився; Рися пішла у другу кімнату, а Джур сів у куточку и замислився. Ёму й справді не хотілось кидать але не Жуківку, а Рисю. Ёму здавалось, що він любить Рисю. Кажу: здавалось, бо в тім чувстві, котре заворушилось у ёго в серці, він не дав собі справжнёго урозуміня... Посидівши, Джур піднявся и вийшов в сад. Довго він ходив по саду, довго думав, далі зразу став и голосно сказав: "так, так, так! я іі люблю!" и знов став ходить по саду... "Що же, чи сказать ій, чи мовчать? Ні!.. лучше мовчать!.. лучше підождать, побачить, — помислить и довідаться, довідаться з вірного жерела — що за нею! Але од кого и як?.. Хиба у Семена вивідать?.. не яково!.. а не вивідавши, — нічого й говорить з нею. — Я знаю, що вона мене любить; знаю, що я ій до вподоби: знаю, що й згодиться одружитись зо мною, й стара против сего нічого не скаже й Семен згодиться, алеж треба подумать и про хліб... від одного коханя не наісись!.. Добре, коли за нею дадуть гарне придане, а коли ні, що тогді!.. у мене своіх достатків нема; практика моя... то ще журавель в небі!.. Ні! не приходиться тепер говорить Рисі..."
Такі думки сновались у голові Джура... А що думала Рися?.. Вона в ту хвилину нічого не могла думати! іі чисте молоде дівоче серце зароілось первим коханєм, тим коханєм, котре не дає нічого думати, котре не вважає на будущину, не вважає на завтра!.. воно живе тілько тимчасовою хвилею... хвилею щасливих молодих літ, свіжих сил, горячих и правдивих чувств, хвилею святоі любови!.. Єю жило й серце Рисі!..
На другий день Семен йшов на поле подивиться як сіють.
— "Піду и я з тобою," сказав до ёго Джур.
"Ходи, коли маєш охоту; але я піду далеко й назад вертати му пішки."
— "Дарма, піду; хиба в мене ноги куповані..."
Вийшли на поле. Джур став заводити річ про достатки и трохи-по-троху навів річ и на худобу Жуків и довідався, що Жуки мають трохи не півтора тисячи десятин однієі землі, що в добрий рік дохід іх буває в сім тисяч карб.; але скілько ще мають грошей — того не довідався, бо Жук на питанє про гроші якось нехотя одповів Джурови:
— "Хто ёго знає, я не считав и ніколи не розпитував про се мамусю... знаю, що щось є, але кілько — не скажу.''
И знову у душі Джура забігали питаня: чи казать, чи не казать? И знов Джур становився на тім, що тепер не час ще говорить про своє коханє... треба ждать...
Зблизився й день виізду Джура з Жуківки. На кануні сего дня з-ранку Джур принявся паковать своє збіжє. Вложивши усе и зачинивши скринку, він глянув округ себе и в душі ёго заворушився жаль и коханє... серце ёго так защиміло; страсть, стрівшись з розлукою, підняла страшну хуртовину!.. а тут наче на зло повз вікна пройшла Рися по саду!.. Джур загорівся ще більш и тут то натура дала ёму знати, що вона не признає й не хоче признавати ні яких матеріяльних розчотів... що який-б не був матеріяліст, але мислить про те, що "коханєм ситий не будеш", натура дозволяє тілько тогді, коли страсть не запалала ще усією силою свого огню, поки сила любови не обхватила ще усіх нервів, усёго орґанізма! тілько тогді!.. а в час хуртовини серця не застановиш ёго чувств, як не зупиниш людскими руками тієі хвилі, котру жене сердитий вітер по воді!
Джур вибіг в сад и догнав Рисю. Рися йшла задумавшись.
— "Добрий день!" сказав Джур.
Рися здрігнула. Голос Джура наче електрична искра пробіг по іі жилах.
-"Добрий день!" одповіла вона.
— "Що се ви так рано вийшли на прогульку? спитав Джур.
— "Так! я давно вже встала... не гарно спалось... а ви давно встали?"
— "Я вже вложив ся..."
Обоє замовкли... Джур подивив ся на Рисю: очи іі здались ёму вохкими: от-от викотяться з іх слёзи.
— "Орино Йвановна!" сказав Джур, "скажіть мені правду: ви плакали?"
— "Ні!"
— "Чого ж ви такі смутні?"
— "Я?.. ні, я не смутна... я так собі... а може й... у кожного є своя печаль... єсть вона и в мене..."
— "У вас? печаль!. у ваші літа!"
Рися глянула на Джура...
— Скажіть мені, Орино Йвановно! яка у вас печаль? чого вона? може я поможу вам?" Джур взяв Рисю за руку и стиснув. Рися не однимала своєі руки...
— "Скажіть!" допитувався Джур дивлячись в вічи Рисі.
— "Не поможете... не схочете..."
— "Я не схочу! я!.. Рисю! хиба ви не примічаєте, що я... я люблю вас!.. Рисю, мила моя Рисю! чи любите ви мене?"
Рися нічого не одповідала, тілько поблідла и затрусилась наче в пропасниці...
— "Що ж, Рисю! ви мовчите? ви не любите мене?"
— "Ні!.. я люблю вас..." єле чутно промовила Рися...
Джур нагнувся и поціловав іі.
— "Ви завтра поідете?" тихенько спитала Рися.
— "Завтра!" одповів Джур. У Рисі полились слёзи.
— "Пустіть мене!" сказала вона однимаючи руку... "пустіть! идіть собі в кімнату... я піду в ліс... не йдіть за мною... не хочу...'' и вона швидко пішла на перед. Джур стояв увесь в огни, голова горіла, серце билось, він сам був не свій!..