— Бо най би тратив чи плюндрував неприятель, але це, рахувати, свій, госпідь би 'го побив...
Дзельман затулив рукою війтів рот, а війт зрозумів його раду і замовк. Панотець послухав ради і ліг знову на ліжник на сіні, а війт приклякнув кінець голів так, аби міг з панотцем пошепотіти і надслухати, що надворі діється.
Дзельман почув кроки і зойки на подвір'ю і, кашляючи, вийшов.
Ясний рефлекс світляний продерся крізь шпари даху і на хвильку освітив часть лиця панотця і ноги війта. Оба вони здриглися, видячи, що війна і в схованці їх досягає власними руками.
На подвір'ю стояла висока і об'ємиста жіноча стать і прив'язувала пару волів до паркану та кляла то волів, то мадярів, падькаючись повільно й поважно. Присиливши воли, вона приступила до вікон двора і закликала гейби співаним голосом:
— Ци дома ґазди?
Дзельман пізнав її по голосі і по волах і ніби допевнювався:
— То ви, Николаїхо?
— А то ти, Дзельман? — допевнювалася Николаїха і додала ще, що вона Лівакова жінка.
— Та шо ж бо вас вночі пригнало?
— Пригнали мні нужда та неволя та смучі мадяри. Аді, обсіли хату, забрали коні, маржину, дріб, а навіть єрчета забрали, та й доньку вінка збавили, збавив би їм біг долю, та й пішли. То я гадаю, що вони всі пішли, а мій каже: ану, слухай, шо там на оборозі. Я слухаю, а то немкают мадяри. Думаю собі, може, на неприятіля засідаютси, дий їх кату, це не наше діло. Входимо в хату, а мій заломив руки. Все сполокали, навіть лижки не лишили. А дівчина стогне, хоть би вони так стогнали. Розшебли мені дитину цигани чорні, розшеб би їм нетрудний їх діти, їх ґаздині, їх увесь рід і плід. Ей, бідко моя, бідко! Варю я дитині ліки, аж тут раптом робит-си в хаті днина. Ми глуп у вікно, а то оборіг горит. Мене гейби праником в голову вдарив, а чоловік вибігає та й кличе мене, бо вже й хата ймиласи. Падочьку наш нещісливий, ми горимо! Я дитину таскаю на рагаш і вертаюси, аби образи винести, а то вже гляба, вогонь тріскає, бо то хата немащена, а гонта суха, гей перец! Мой, брє, кажу, тото раз нам мадяри наробили! Я лиш це виповіла, а з-поза плечей патруля з багнетами. "То ти Лівак?",— питаютси мого. "Я,— каже мій,— а дивіт, шо мені ваші мадяри зробили!" Та лиш він це каже, а жовніри ланци на руки та й гайда далі. Шо я прошу, шо мій просит,— ого, пуста бесіда. "Біжи-ко ти,— каже мій,— на зимарьку та бери воли і жени до Дзельмана". Штрикла я на зимарьку та й веду воли, та й, аді, бери їх собі, саняку, лиш ратуй ґазду, бо погибок та й решта!
— Слухайте-ста, Николаїшко, люба та пишна, знаєте добре, шо я вам не воріг, мене болит серце за вашим, але шо я вам поможу, коли мені самому увесь талан забрали?
— Та дес тот найстарший сидит у тебе, сидів би в кри-мінарі!
— Сидів та й пішов, аби єму така година, єк він мене лишив голого...
— Але я, Дзельманку, ґаздівського слова не скасую: пригнали-сми тобі воли, а твоя голова в тім, аби ґазду пустили, бо хто ж єго виратує, єк не ти?
Николаїха передала Дзельманові прут, яким пригнала воли, на знак, що передає їх йому раз на все, а Дзельман став себе прутом по халявах бити і клясти, аби мадярам остатня година була, аби не діждали більше газдів забирати, аби їм рушниці позамокали, аби їх людські сльози побили.
— Най біг сітенький їх собі побиває, але ти, Дзельманку, йди здоров, куди знаєш, та й приводи ґазду 'д ґаздині,— нагадувала Николаїха.
Дзельман бився в груди:
— Аді, сам не буду їсти, а Николаєви Лівакови дам, бо він у мене варт, він чоловік у мене! Сам не нап'юси жентиці, хоть би мені слина вапном стала, а перед Николаем Ліваком збанок гуслінки покладу і крисаню здойму, лиш аби покушів єї, такий господар грешний, такий гість годний! Сам не буду спати, а Николая піду ночями шукати.
— В добру годину, Дзельман!
— В добру годину, Николаїхо!
Вертається від брами знов Николаїха і просить Дзель-мана, аби квапився, бо її камінь коло серця важить і віщує недобре.
Дзельман заводить воли до стайні і божиться, що йому також тяжко на серці, але війна серця не питає, хоч би воно трісло, і тому радить він Николаїсі, аби пішла живо на свою дитину подивитися.
Забула Николаїха за собою браму заперти, а з улицг стала челядь напливати, за комендантом допитуватися та на мадярів і чорнобородого капрала жалітися. Дзельман долу-чувався до їх плачів і нарікань та пояснював, що комендант забрався з його хати і поїхав 'д горі, але хоть би прем був тутки, то не поміг би людям, бо він сам мадярин із Пешту. Зажурені ґаздині уривали свої падькання і допитувалися Дзельмана, чи в селі буде битва, чи, може, пробіжить та чорна хмара геть, а Дзельман дивувався ґаздиням, що не виділи повних шанців, а на відхіднім додавав тихішим голосом:
— Ой газдиньки мої годні, газдиньки пишненькі, а це, шо дотепер було,— це що, не битва?..
Стало село притихати, став із лісів вітрець повівати. Літають грунями клятьби Мочерначки, гострі, гей ножі. Звіваються напроти них клятьби Гушпанихи колючі, як гліг.
Десь ще далеко, гей з-під землі, підоймається живий круг ранньої зорі, а вже душна ніч уступається в яри і ліси та й навіть не обзирається.
Десь, гей з потайника, влітають на Дзельманове подвір'я чотири бистроногі козаки і ловлять Дзельмана коло волів у стайні:
— Ти шпіон, жиде?
— Ні, я ваш приятіль, панове козаки!
— Де мадяри, жиде?
— В окопах, панове козаки!
— Де окопи, жиде?
— За церквов на один перестріл, панове козаки!
— Ти справляв мадярів, кого мають у селі повісити?
— Я тримаю з вами, з цілим селом, з козаками. Я оборонив вашого козака від смерті, я оборонив руського духовника від шибениці, я урятував вашого начальника, а оті воли для вашого війська прилагодив!
. — Брешеш, жиде, ти шпіон австрійський, прощайся з світом!
— Най буде, шо жид бреше, але начальник громади не бреше та й свячена голова не бреше!
Дзельман став з усієї сили призивати й накликати панотця і начальника громади, аби злазили з подрі й козакам присвідчили, що він правду каже.
Панотець і війт потвердили кожне Дзельманове слово, тоді козаки посміхнулися і револьвери поховали.
Дзельман вивів з стайні воли і просив козаків, аби собі їх брали на сніданок для себе і свого війська та й аби за то для його безпеки поставили коло його двору варту.