Селище

Сторінка 5 з 92

Кір Буличов

Дім Христини передостанній, за ним тільки дім Діка. Тітка Луїза мешкала навпроти.

— Не страшно йти з селища? — запитала тітка Луїза.

— Треба, — відповів Олег.

— Слово не підлітка, а мужчини. — Тітка Луїза чомусь усміхнулася.

— А Сергіїв Мар'яну відпустить? — запитав Олег.

— Піде твоя Мар'яна, піде.

— Нічого з нами не трапиться, — заспокоїв Олег. — Нас буде четверо. Усі озброєні. Не вперше в лісі.

— У лісі не вперше, — погодилася тітка Луїза, — але в горах усе інакше.

Вони зупинилися на дорозі поміж будинками Христини і Луїзи. Двері до тітки Луїзи були привідчинені, там блищали очі — приймак Казик чекав тітку.

— У горах страшно, — додала тітка. — Я на все життя запам'ятала, як ми йшли горами. Люди на очах замерзали. Удосвіта встаємо, а декого вже не добудишся.

— Зараз літо, — сказав Олег, — снігу немає.

— Приймаєш бажане, а дійсність завжди інша. У горах завжди сніг.

— Коли не зможемо пройти, повернемося, — сказав Олег.

— Повертайтеся. Краще повертайтеся.

Тітка Луїза пішла до своїх дверей. Казик вибіг назустріч. Олег відчинив двері до Христини.

У Христини задушливо, пахне чимось кислим, цвіль вже вкрила стіни, наче шпалери, і хоча пліснява жовта, помаранчева, яскрава, але від цього у кімнаті не світліше. І каганець не горить.

— Привіт, — сказав Олег, притримуючи двері, аби роздивитися, хто де в темній кімнаті. — Ви не спите?

— Ох, — відповіла Христина, — прийшов таки, я гадала, що не прийдеш, я думала, що забудеш. Якщо вже в гори зібралися, навіщо про мене пам'ятати?

— Ти не слухай її, Олеже, — промовила тихо, дуже тихо, майже пошепки, Ліз, — вона завжди бурчить. Вона й на мене бурчить. Обридло.

Олег знайшов стіл, провів по ньому руками, відшукав каганець, вийняв з кишеньки на поясі кремінь.

— Чого без світла сидите? — запитав він.

— Там масло скінчилося, — відповіла Ліз.

— А де банка?

— Немає у нас масла, — буркнула Христина. — Кому ми потрібні, дві безпорадні жінки? Хто принесе нам того масла?

— Масло на полиці, праворуч від тебе, — сказала Ліз. — Ви коли йдете?

— Після обіду, — відповів Олег. — Як себе почуваєш?

— Добре. Тільки слабкість.

— Еглі казала, що через три дні ти вже встанеш. Хочеш, ми тебе до тітки Луїзи перенесемо?

— Я не залишу маму, — заперечила Ліз.

Христина не була її мамою, але вони давно вже жили разом. Коли вони прийшли в селище, Ліз було менше рочку, вона була найменшою. Її мати замерзла на перевалі, а батько загинув ще раніше. Христина несла Ліз увесь цей час. Тоді вона була сильною та відважною, у неї тоді ще були очі. Так і залишилися удвох. Потім Христина осліпла. Через те саме перекотиполе: не знали тоді, що треба робити. Ось і осліпла. Вона рідко виходить із дому. Тільки влітку, якщо немає дощу. Усі вже звикли до дощу, не звертають уваги на нього. А вона не звикла. Якщо дощ, ніколи не вийде. А якщо сухо, сяде на східцях, вгадуючи по кроках мешканців селища, і скаржиться їм. Старий каже, що Христина трошки не при своєму розумі. А раніше вона була визначним астрономом. Дуже визначним. Ліз якось сказала Олегові: "Уяви собі трагедію людини, котра все життя дивилася на зірки, а потім потрапила в ліс, де зірок не буває, та ще й осліпла. Тобі цього не зрозуміти".

— Звичайно, — погодилася Христина, — перенесіть її куди-небудь. Навіщо їй зі мною здихати.

Олег намацав на полиці банку з маслом, налив у каганець і запалив його. Зразу посвітлішало. І стало видно широке ліжко, на якому під шкірами лежали поруч Христина і Ліз. Олег завжди дивувався, наскільки вони схожі, не повіриш, що навіть не родичі. Обидві білі, з жовтим волоссям, з широкими видовженими обличчями, м'якими губами. У Ліз зелені очі. У Христини очі заплющені. Але кажуть, також були зеленими.

— Масла ще на тиждень вистачить, — сказав Олег. — Старий потім принесе. Ви не шкодуйте. Чого в темряві сидіти?

— Шкода, що я захворіла. — сказала Ліз. — Я хотіла б піти з тобою.

— Наступного разу, — сказав Олег.

— Через три роки?

— Через рік.

— Через цей рік, отже, через три наших роки. У мене хворі легені.

— До зими ще довго, одужаєш.

Олег розумів, що говорить не те, чого чекає від нього ця дівчина з широким обличчям. Коли вона говорила про похід, вона мала на увазі щось зовсім інше: щоби Олег завжди був поруч з нею, тому що їй страшно, вона зовсім самісінька. Олег намагався бути ввічливим, але це не завжди виходило: Ліз дратувала його — її очі завжди чогось просили.

Христина звелася з ліжка, підібрала палку, підійшла до печі. Вона все вміла робити сама, але хотіла, щоб їй допомагали сусіди.

— З розуму зійти, — бурмотіла вона. — Я видатний учений, жінка, колись відома своєю красою, змушена жити у цьому хліві, покинута всіма, ображена долею...

— Олеже, — сказала Ліз, спираючись на ліктях. Відкрилися великі білі груди, і Олег відвернувся. — Олеже, не йди з ними. Ти не повернешся. Я знаю, ти не повернешся. У мене відчуття...

— Може, води принести? — запитав Олег.

— Вода є, — відповіла Ліз. — Ти не хочеш мене послухатись. Ну хоча б раз у житті!

— Я пішов.

— Іди, — прошепотіла Ліз.

У дверях його наздогнали слова:

— Олеже, ти подивися, може, знайдеш десь якісь ліки від кашлю. Для Христини. Не забудеш?

— Не забуду.

— Забуде, — сказала Христина. — І в цьому нема нічого дивного.

— Олеже!

— Ну що?

— Ти не сказав мені — "до побачення".

— До побачення.

***

Старий умивався на кухні.

— Великих звірів убили ви, — сказав він. — Шерсть тільки погана, літня.

— Це Дік із Сергіївим.

— Ти сердитий? Ти був у Христини?

— Там все нормально. Потім занесете їм масло. І ще в них картопля закінчується.

— Не хвилюйся. Зайди до мене, поговоримо насамкінець.

— Тільки недовго! — крикнула мати з кухні.

Старий посміхнувся. Олег зняв рушник, простягнув йому, аби зручніше було витирати ліву руку. Праву Старий втратив років п'ятнадцять тому, коли вони вперше намагалися дійти до перевалу.

Олег пройшов у кімнату Старого, присів до столу, відполірованого ліктями учнів, відштовхнув саморобну рахівницю із висушеними горіхами замість кісточок. Скільки разів він сидів за цим столом? Декілька тисяч разів! І майже все, що знає, почув за цим столом.

— Найстрашніше відпускати тебе, — сказав Старий, сідаючи навпроти, на вчительське місце. — Я сподівався, що через декілька років ти заміниш мене і навчатимеш дітей.