— Не говори дурниць, — мовила тітка Луїза.
— Третій або четвертий тебе би загриз, — сказав Сергіїв.
***
По дорозі до селища Діка почало трусити, від зубів шакала добре ще нікому не було. Всі відразу пішли в дім Вайткуса. Сам Вайткус хворів, лежав, а його дружина Еглі взяла з аптечки — ящика у куті — настій протишакалячої отрути, потім промила Дікові рану і наказала йому спати. Мар'яні змазали лице жиром. Дік пішов. Через годину-другу пропасниця втишиться, а зараз йому боляче і погано, він не хотів, щоб інші це бачили.
Еглі поставила на стіл миску з цукром, який випарюють з коріння болотяної осоки. Тільки вони з Мар'яною знали, як розрізнити солодку осоку від звичайної. І ще малюки, котрі нюхом чують, яка трава солодка, а яку не можна чіпати. Потім Еглі розлила у чашки окріп, і кожен сам черпав ложкою густий сірий цукровий кисіль. У Вайткусів по-простому, до Вайткусів усі люблять ходити.
— Нічого страшного? — запитав Томас у Еглі. — Дік зможе йти?
— На ньому, наче на кішці, відразу гоїться.
— Ти все ж таки сумніваєшся? — запитав Сергіїв.
— Я не сумніваюся, — відповів Томас. — Інших варіантів немає. — Ти пропонуєш чекати ще три роки? Ми повмираємо від злиднів.
— Ми не вимремо, — озвався з ліжка Вайткус. Борода і кучма волосся на голові закривали все лице. Виднівся тільки червоний ніс і світлі плями очей. — Ми вкінець здичавіємо.
— Одне і те саме, — сказав Томас. — Поговорив би я з тим Даніелем Дефо! Який брехун!
Вайткус засміявся і закашлявся.
Олег уже чув ці розмови. Зараз такі розмови — намарно витрачений час. Він хотів було піти в сарай, де Старий з учнями знімали шкури з убитих шакалів, поговорити зі Старим. Просто поговорити. Але глянув на миску з цукром і вирішив поїсти ще. Вдома вони з матір'ю з'їли свою порцію ще минулого тижня. Він зачерпнув цукру так, щоб ложка була неповною, адже він сюди прийшов не об'їдатися.
— Пий, Мар'янко, — сказала Еглі, — ти втомилася.
— Дякую, — відповіла Мар'яна, — я гриби покладу відмокати, бо позасинають.
Олег розглядав Мар'яну, ніби вперше бачив, навіть ложку забув піднести до рота. У Мар'яни вуста як намальовані — чіткі, ледь темніші у кутиках, дивовижні вуста, таких немає ні у кого в селищі. Хоча вона трохи схожа на Сергіїва. Зовсім трохи. Напевно, трохи схожа на маму, тільки її матері Олег не пам'ятав. Чи, можливо, на свого діда? Дивна річ — генетика. Старий у теплиці — ямі за хлівом, господарстві Мар'яни, — робив для учнів досліди з горохом. Щоправда, не з горохом, а з його тутешнім різновидом. Горох виростав, але з деякими відхиленнями. Інший набір хромосом, звичайно, інший.
У Мар'яни трикутне обличчя, чоло широке, підборіддя гостре, так що очам на обличчі місця багато, і вони зайняли весь вільний простір. І дуже довга шия, зліва шрам з дитинства. До нього Мар'яна звикла давно, а от через перекотиполе хвилюється. Не варто, адже у всіх мешканців селища є такі цяточки на обличчі, і всі носять на шиї дерев'яні пляшечки з протиотрутою.
— Уяви собі, що похід завершиться трагічно, — сказав Сергіїв.
— Не бажано, — відповів Томас. — Я в ньому беру участь.
Вайткус знову засміявся, аж під бородою щось забулькало.
— Хлопці, Дік з Олегом — надія нашого селища, його майбутнє. Ти один з чотирьох останніх чоловіків.
— Доплюсуйте мене, — пробасила тітка Луїза і почала щосили дмухати в чашку, вистуджуючи окріп.
— Мене ти не переконаєш, — сказав Томас. — Коли ти боїшся, давай залишимо Мар'яну тут.
— Я боюся за дочку, так. Але зараз йдеться про принциповіші речі.
— Я піду гриби намочу, — сказала Мар'яна і легко звелася.
— Тільки шкіра і кістки, — жалісливо мовила тітка Луїза, дивлячись на неї.
Проходячи біля батька, Мар'яна доторкнулася кінчиками пальців до його плеча. Той підняв долоню без двох пальців, щоб накрити нею руку Мар'яни, але вона швидко вийшла. Двері відчинилися, пропустивши розмірений шум дощу, і, зачиняючись, бухнули. Олег ледве втримався, аби не побігти за Мар'яною: незручно якось.
З іншої кімнати нетвердо ступив один із синів Вайткуса. Скільки йому? Перший народився позаторік, навесні, а другий нещодавно, коли випав сніг. Отже, зараз йому півтора року. А всього у Вайткусів шестеро дітей. Світовий рекорд.
— Цукру, — сказала сердито дитина.
— Я дам тобі — цукру! — крикнула Еглі. — Зуби у кого болять? У мене? А босий хто ходить? Я?
Вона підхопила хлопчину і винесла з кімнати.
Олег побачив, що його рука мимоволі знову зачерпнула цукру з миски. Він розсердився на себе і вилив цукор назад. Підніс порожню ложку до рота і облизав.
— Давай я тобі ще окропу наллю, — сказала тітка Луїза. — Шкода мені наших хлопців. Завжди якісь голодні ходять.
— Зараз ще нічого, — обізвалась Еглі, повертаючись у кімнату. За нею долинав басовитий плач Вайткуса-молодшого. — Зараз гриби пішли. І вітаміни є. Гірше з жирами...
— Ми зараз підемо, — сказала тітка Луїза. — Ти бліда зовсім.
— Ти ж знаєш чому. — Еглі спробувала всміхнутися, але усмішка була гіркою, ніби їй було боляче.
Еглі місяць тому народила дитину, дівчинку, мертву. Старий сказав, що їй вже пізно народжувати. І організм виснажений. Але вона — жінка обов'язку. Рід повинен продовжуватися. "Розумієш?" Олег розумів, хоча розмови про це неприємні, ніби не варто й починати.
— Дякуємо за гостину, — промовила тітка Луїза.
— Як тобі вдалося отак роздобріти, незрозуміло, — сказав Томас, дивлячись, як опасисте тіло тітки Луїзи пливе до дверей.
— Це я не від доброго життя розпухла, — сказала тітка Луїза, неозираючись. У дверях вона зупинилась і нагадала Олегу: — Ти після всього пережитого забув зайти до Христини. Вони тебе чекають. Негарно.
Звичайно. Як негарно! Він мав би зайти ще годину тому.
Олег рвучко звівся.
— Я зараз.
— Та пусте. Я так, для дисципліни, — сказала тітка Луїза. — Я сама загляну. Своїх сиріт нагодую і зайду.
— Не треба.
Олег вискочив на вулицю за тіткою Луїзою. І раптом згадав, що забув подякувати Еглі за окріп із цукром; стало ніяково.
Вони пішли поруч, йти було недалеко. Усе селище, при потребі, можна було оббігти за п'ять хвилин, по периметру частоколу.
Будиночки зі скісними зігнилими дахами густо тулилися один до одного уздовж тісної вулиці, яка розрізала селище навпіл: від воріт у частоколі до загального сараю і складу. Покриті пласкими довгими рожевими листками водяних тюльпанів дахи виблискували під дощем, відображаючи вічно сіре, вічно захмарене небо. Чотири будиночки ліворуч, шість будинків праворуч. Щоправда, три — порожні. Це після торішньої епідемії.