– Чи не тому зветься вона в жіночому роді – видрою? – запитав Блонде.
– Ще б пак, паночку, вам, парижанам, це краще знати, ніж нам, але ви для нас багато краще б зробили, якби сьогодні довше поспали, бо бачите, який там струмінь пішов? Це вона низом іде… Скінчено, Муш, вона почула пана, оця видра, і тепер їй нічого не варт проморочити нас аж до півночі; пішли… Он попливли наші тридцять франків!..
Муш підвівся на ноги, але з жалем; він дивився на те місце, де вирувала вода, вказуючи на нього пальцем і не гублячи остаточної надії. Цей малюк з кучерявим волоссям, із смуглявим обличчям, наче в ангелів на картинах XV століття, здавалося, був у коротких штанцях, бо його, колись довгі, штани закінчувалися на колінах рванню, оздобленою сухими листками та голками. Ця неодмінна частина костюму держалася на двох конопляних мотузках, що заміняли шлейки. Сорочка з матерії того ж сорту, як на штанях старого, але стовщеної обтріпаними латками, залишала відкритими його засмаглі груди. Отже, одяг Муша своєю простотою ще перевершував убрання дядька Фуршона.
"Добрі вони тут хлопці,– подумав Блонде. – Мешканці паризького передмістя круто поговорили б з городянином, що сполохнув їх дичину".
І через те, що він ніколи не бачив видри, навіть у музеї, він був захоплений цим епізодом прогулянки.
– Ну, – сказав він, розчулений тим, що старий іде кудись, нічого не попросивши, – ви вважаєте себе славним мисливцем на видр… Коли ви впевнені, що вона справді тут…
На тому березі Муш підняв палець, вказуючи на повітряні бульбашки, які піднялися з дна Авони й лопалися, наче пухирі, на середині річки.
– Вона знову повернулась, – сказав дядько Фуршон, – знову, паскуда, дихнула! це вона пускає пухирі. І як це вони прихитряються дихати під водою? Ну, це така пройда, що сміється й з науки.
– Ну, що ж, – відповів Блонде, відносячи останній жарт скоріше на карб загальноселянської, ніж особистої дотепності старого, – почекайте ще трохи і зловіть видру.
– А наш робочий день, Муша і мій?
– Скільки ж він коштує, ваш день?
– Нас обох, підручного й мене?.. П’ять франків…, – сказав старий, дивлячись в очі Блонде з сумнівом, який виявляв надмірність заправи.
Журналіст дістав із кишені десять франків, кажучи:
– Ось десять, і стільки ж я вам дам за видру.
– Вона вам не дорого коштуватиме, коли на спині у неї будуть білі цяточки, бо супарфект казав мені, що в нашому Музеумі тільки одна така й є. І учений же який цей наш супарфект і зовсім не дурень. Якщо я полюю на видру, то пан ле-Люпо полює на дочку пана Гобертена, в якої теж славний біленький посаг на спині. От що, паночку, не буду вами командувати, а підіть-но ви на середину Авони, он на той камінець… Коли ми притиснемо оцю видру, вона попливе вниз, бо така вже звичка у них, цих тварин, – вони піднімаються вище за свою нору, щоб ловити рибу, а вхопивши її, знають, що їм легше буде пуститися вниз річкою. І, скажу я вам, які ж вони хитрі! Якби я навчився хитрощів в їхній школі, я жив би зараз на свої прибутки… Я пізно здогадався, що спозаранку треба підніматися вверх річкою, щоб раніше за інших вхопити здобич. Мене, мабуть, наврочено при народженні! Ну, то втрьох, може, якось перехитримо цю видру.
– А як, шановний чародію?
– Е! далебі, ми, мужики, таке бидло, що нарешті починаємо розуміти тварин. Ось як ми зробимо. Коли видра схоче повернутися до себе, ми з Мушем станемо лякати її тут, а ви лякатимете там; налякана нами, налякана вами, вона кинеться на берег; коли ж вилізе на землю, тут їй і край. Вона не може ходити; вона створена, щоб плавати, з її гусячими лапками. О, й побавитесь же ви, бо це справжня подвійна забава: тут одразу й полювати, й рибалити!.. Генерал, в якого ви гостюєте в Егах, аж три дні підряд приходив сюди, так його розібрало!
Озброївшись гілкою, зрізаною старим, який сказав йому бити воду на його команду, Блонде, перестрибуючи з каменя на камінь, вирушив на свій пост серед Авони.
– Отут добре, паночку!..
Блонде стояв тут, не помічаючи, як біжить час, бо знаки, які подавав йому інколи старий, підтримували в ньому надію на щасливе закінчення справи; до того ж, ніщо так не прискорює часу, як вичікування рішучої дії, яка має прийти на зміну глибокій безмовності засідки.
– Дядьку Фуршон, – прошепотів хлопець, коли вони з старим лишилися вдвох, – тут і справді є видра…
– Ти її бачиш?
– Он вона.
Старий остовпів, помітивши під водою червонобуру шерсть видри.
– Вона пре на мене!.. – сказав хлопчик.
– Стукни її разок по голові, а сам стрибай у воду й тримай її, не випускаючи, на дні.
Муш пірнув в Авону, наче перелякана жаба.
– Валяйте, валяйте, паночку! – вигукнув дядько Фуршон, теж кидаючись в Авону, лишивши на березі свої дерев’яні черевики.
– Лякайте її гарненько! Ви її бачите?.. Вона пливе простісінько на вас!
Старий ринув до Блонде, розрізуючи воду, кричачи, з тією серйозністю, яку мешканці сіл зберігають навіть у найбільшому збудженні.
– Ви її бачите, отам вона, вздовж скелі?
Блонде, поставлений старим так, що сонячне проміння вдаряло йому просто в вічі, бив по воді навмання.
– Швидше! Швидше! До скель! – кричав дядько Фуршон. – Там її нора, ліворуч від нас.
Розпалений досадою від тривалого чекання, Блонде потрапив ногами у воду, послизнувшись на камені.
– Сміліш, паночку, сміліш! Вона тут… Ах, ти, господи! Вона йде у вас проміж ніг! Іде! Іде! – у розпачі кричав старий.
І, наче охоплений азартом цього полювання, старий селянин кинувся в саму глибінь річки, до Блонде.
– Через вас ми її впустили! – продовжував дядько Фуршон, взявшися за руку, яку простяг йому Блонде, і вилізши з води, наче тритон, але тритон переможений. – Паскуда тут, під скелею!.. Вона кинула свою рибу, – казав старий, дивлячись удалину і вказуючи на щось, що пливло річкою. – Ну, хоч линя ми все ж матимемо, бо це найсправжнісінький линь!..
У цей момент на коншському шляху з’явився ліврейний лакей, що скакав верхи, тримаючи в повідку другого коня.
– Дивіться, вас шукають люди з замку, – сказав селянин. – Коли вам завгодно перебратися через річку, беріться за мою руку… Ет, замочитися мені не страшно, зате обійдуся без прання!