Селяни

Сторінка 10 з 99

Оноре де Бальзак

– А застуда? – сказав Блонде.

– Ет, чого там! Хіба ви не бачите, що сонце нас наскрізь прокурило, Муша й мене, наче майорові люльки? Спирайтесь на мене, паночку… Ви парижанин і не знаєте, як утримуватися на нашому камінні, хоча й знаєте стільки речей… Коли ви тут проживете довше, то багато чого навчитеся з книги природи, – хоч ви, кажуть, і пописуєте по різних газетках…

Блонде вже вибрався на другий берег, коли виїзний лакей Шарль помітив його.

– Ах, пане, – вигукнув він, – ви не можете уявити, як хвилюються пані відтоді, як їм сказано, що ви вийшли крізь Коншську браму: вони бояться, що ви потонули. Ось уже втретє з усієї сили дзвонять на сніданок, після того, як гукали на вас по всьому парку, де пан кюре й досі вас шукає.

– Котра ж година, Шарль?

– Без чверті дванадцята.

– Допоможи мені сісти на коня…

– Може, ви, пане, ненароком піймалися на видру дядька Фуршона? – сказав лакей, помітивши, як вода стікає з черевиків і штанів Блонде.

Одне це запитання відкрило очі журналістові.

– Ні слова про це, Шарль, і я тебе не забуду! – вигукнув він.

– О, їй-богу, сам пан граф попадалися на видру дядька Фуршона, – відповів лакей. – Тільки хто чужий приїде в Еги, як дядько Фуршон уже чатує на нього, і коли городянин піде обдивлятися авонські джерела, він продає йому свою видру. Він так спритно грає цю справу, що пан граф тричі приходили сюди й заплатили йому за шість робочих днів, протягом яких вони дивились, як біжить річка.

"А я вважав Потьє, Батіста молодшого, Мішо й Монроза найкращими акторами нашого часу, – сказав собі Блонде, – а що всі вони проти цього жебрака?".

– Він цю вправу здорово знає, дядько Фуршон, – казав Шарль. – У нього завжди знайдеться й інша мотузочка на свій лук, бо він за становищем своїм мотузник. У нього своя майстерня біля стіни Бланжійської брами. Спробуйте тільки доторкнутися до його мотузок, він так спритно заплутає вас, що вам самому схочеться покрутити колесо й виробити хоч трохи мотузки; а тоді він з вас буде вимагати плати за навчання. Пані на цьому спіймались і заплатили йому двадцять франків. Це король пройдисвітів, – додав Шарль, користуючись пристойним словом.

Ця лакейська балаканина дала привід Блонде віддатися роздумуванням про глибоку підступність селян і відновити в пам’яті все, що йому доводилося чути від свого батька, алансонського судді. Далі, пригадавши всі жарти дядька Фуршона, приховані під лукавою зговірливістю і тепер висвітлені викриттями Шарля, він признався собі, що старий бургунський жебрак насміявся з нього.

– Ви собі й не уявляєте, пане, – сказав Шарль, коли вони вже під’їжджали до ґанку Егського замку, – як треба всього оберігатися на селі, особливо тут у нас, де генерала не дуже так щоб любили…

– А чому?

– Звідки я маю знати? – відповів Шарль, набираючи того вигляду дурості, яким слуги вміють приховувати своє небажання відповісти панам, і який навів Блонде на серйозні роздуми.

– От і ви, нарешті, гультяю! – зустрів його генерал, вийшовши на ґанок на стукіт кінських копит. – Ось він! Заспокойтеся, – крикнув він дружині, квапливі кроки якої чулися десь в глибині дому. – Тепер нам не вистачає тільки самого абата Бросета. Шарль, піди, пошукай його, – сказав він слузі.

III. Шинок

Брама, відома під назвою Бланжійської і побудована на кошти Буре, складалася з двох пілястрів у червоподібній рустиці, увінчаних кожний зображенням собаки, що, стоячи на задніх лапах, в передніх тримає гербовий щит. Сусідство павільйону, де жив управитель, дозволило відкупщикові не будувати сторожку. Велична залізна брама між цими двома пілястрами на зразок зробленої за часів Бюфона для Паризького ботанічного саду, відкривалась на брукований шлях, що в свою чергу виводив на кантональний тракт, який колись дбайливо підтримували власники Егів, сім’я Суланжів, і який з’єднує Конші, Серне, Бланжі й Суланж з Віль-о-Фе наче гірляндою, до того цей тракт квітне садибами, оточеними живоплотами, і засіяний будиночками в трояндових кущах, козолисті й витких рослинах.

Там, вздовж кокетливого муру, що йде до глибокого рову, над яким з замку відкривається краєвид на долину, аж за Суланж, стояли підгнилий стовп, старе колесо й кілки на зразок грабель, що складають майстерню сільського мотузника.

Близько пів на першу, коли Блонде сідав за стіл, навпроти абата Бросета, вислуховуючи лагідні дорікання графині, дядько Фуршон і Муш підходили до свого закладу. Звідси дядько Фуршон, під приводом вироблення мотузок, стежив за Егами і міг бачити, як пани входять та виходять. Отже, відчинені жалюзі, прогулянка удвох, найдрібніша подія в житті замку, – ніщо не проминало шпигунських очей старого, який став мотузником лише три роки тому – маловажлива обставина, якої ще не помітили ні егські сторожі, ні слуги, ні господарі.

– Прогуляйся-но крізь Авонську браму, аж поки я натягну наші снасті,– сказав дядько Фуршон, – а коли ти їм гарненько набрешеш, вони, звісна річ, пошлють мене шукати в "Великі-ГУ-сині", куди я піду промочити горлянку, бо мене завжди бере спрага, коли стільки часу побуду в воді, як оце! Коли ти візьмешся за цю справу, як я тобі сказав, то підчепиш з них гарненький сніданок; постарайся говорити з графинею та натисни на мене, щоб їм спало на думку почитати мені свою мораль… Отак-от! Буде нагода хильнути кілька склянок доброго вина.

Після цих останніх настанов, які лукавий вигляд Муша робив мало не зайвими, старий мотузник, тримаючи під пахвою видру, попрямував по кантональному шляху.

На півдорозі між цією красивою брамою і селом, в ті часи, коли Еміль Блонде гостював в Егах, стояв один з тих будинків, які можна бачити тільки у Франції, і тільки там, де камінь становить велику рідкість. Уламки зібраної звідусіль цегли, великі камені, вправлені, наче брильянти, в глинисту масу, були матеріалом для солідних, хоч і сточених стін; покрівля, підтримувана товстим гіллям, прикритим соломою та очеретом, грубо збиті віконниці, двері – усе в цій халупі говорило про щасливі знахідки або подарунки, видерті настирливістю.

У селянина є такий самий інстинктивний потяг до свого житла, як у тварин до свого гнізда або нори, і цей потяг яскраво було видно на всьому розташуванні халупи. Почати з того, що вікно її й двері виходили на північ. Будинок, поставлений на невеликому підвищенні на найбільш кам’янистій ділянці, придатній для виноградника землі, мав бути здоровим житлом. До нього вело три східці, вміло зроблених із кілочків та дощок і засипаних щебнем. Вода, отже, стікала дуже швидко. Далі, тому що дощ у Бургундії рідко насувається з півночі, ніяка вогкість не могла згноїти фундамент, хоч би який легкий він був. Внизу, вздовж стежки, тягнувся грубий тин, загублений у живоплоті з глоду та колючого чагарнику. Альтанка з виноградних лоз, в якій поганенькі столи разом з грубо збитими лавами запрошували подорожніх перепочити, прикривала своєю покрівлею простір між халупою і шляхом. Всередині гребінь схилу був прикрашений трояндами, левкоями, фіалками та іншими квітами, що нічого не коштують. Жимолость і жасмин сплітали своє гілля на даху, уже порослому мохом, хоч критий він був не дуже давно.