Ярина хотіла підвести голову, щоб подивитися на Гену, окинути поглядом округлий салон з мовчазними пасажирами, сіпнулася й не змогла навіть зрушити з місця. В очах попливли рожеві кола, у вухах зашуміло. Голова була важка.
"Значить, таки правда: лечу! — подумала Ярина. — Ми в космосі".
Раптом вібрація стихла, зникли шуми, і стало так легко-легко. Ярина аж усміхнулася, здалося, що вона пушинка, і, коли б не ремені,— опинилася б під плафоном, що білястим оком дивився зі стелі, так само оббитої м’яким коричнюватим пластиком.
— Ну, як? — із-за бортика на Ярину дивився Гена. — Правда, гарно?
— Так.
— Тільки лоскітно трохи.
Почувся голос стюардеси:
— Можна перевести лежаки в положення "сидячи". Кнопки праворуч.
Тепер пасажири сиділи кружка і могли бачити одне одного. Ярина скинула беретик, і голубе волосся хмариною знялося над головою.
— Пробачте, — звернувся до неї статечний чоловік, витираючи хусточкою розчервоніле обличчя. — Я думав, що ви — доктор…
Ярина не знала, що йому сказати, але й тут її виручив Геннадій:
— Її завжди плутають з мамою. Дивовижна схожість!
Чоловік недовірливо мгукнув, але більше в розмову не встрявав. А Геннадій так і сипав:
— Перший екзамен, Ярино, ви склали успішно, Земля вас любить, це ж ясно, обійми її будуть міцні, але не бійтеся, витримаєте, лежаки амортизують, і, між іншим, давайте перейдемо на "ти", у космосі, в невагомості, згода?
Дівчина зашарілась, опустила очі. Не встигла нічого сказати, як він провадив далі:
— Так ось, Яринко, тільки ми ступимо на борт великого космічного корабля, перед тобою одразу…
— Якого корабля? — перебила Ярина. — Про що ви кажете?
— Не "ви", а "ти", ми ж домовились, і космос цьому свідок. А про що я кажу? Про Землю. Це ж великий космічний корабель, і всі люди — космонавти. В ескадрі, яку Сонце веде на просторах Всесвіту, Земля — най-краще устаткований корабель. Які багаті палуби і трюми! Які розкішні басейни! Це не те, що твій Місяць — ні атмосфери, ні води…
Геннадій дав волю своєму красномовству. Хлопець і так був не з мовчунів, а тут ще кортіло похизувати-ся перед дівчиною. Часом і Ярині вдавалося вставити слівце, але вона охоче слухала. Геннадієві балачки відвертали її від нелегких думок про посадку "на борт великого космічного корабля", заглушували тривожні передчуття.
Висмоктавши із тюбиків "обід", Геннадій комічно заплямкав і сказав:
— Калорії… А на смак наче зубна паста. Ось побачиш, яка смакота на Землі! Підемо в ресторан…
Дівчина відчувала — Геннадій і сам побоюється, може, тому й словами сипле. Зітхнула:
— Скрізь побудемо на зеленому вашому… твоєму кораблі. Якби тільки…
Та як не готувала себе Ярина до приземлення, воно виявилось у сто крат страшнішим і тяжчим.
— …Просьба до пасажирів зайняти положення "лежачи".
Ярина дивилася на плафон, і в міру того, як її голова наливалася свинцем, світло плафона пригасало, тьмарилось і нарешті погасло. Тіло терпло, німіло від жахливого болю, Ярині здалося, ніби на неї обвалилася гора. Відчуття болю зникло, тільки перед очима плавали чорні плафони, і з них падали снопи чорного промін-ня. Оце і є смерть? А що ж буде…
Ракета ввійшла в густі шари атмосфери, і навстріч їй шугнула Земля.
IV
Перше, що почула Ярина,— монотонний, заспокійливий шум. Наче їй щось шептало: спи, спи, спо-чинь…
Розплющила очі — над нею похитуються густолисті крони дерев, і крізь те зелене мереживо голубіє якесь незнане видиво. Небо? Невже то небо?
Зажмурилась, розплющила знов — не зникає. Дерева похитуються під вітром, шумлять, а воно — глибо-ке, бездонне — обіймає все: і гаї з їхніми шумами, і моря, і гори… Яке ж воно прекрасне…
Ярина дивиться і п’є, п’є небесну голубінь, і їй легшає в усьому тілі. Ой, як ніжно колихають її долоні Землі! Глибоко в небі зринають якісь темні грудочки. Птахи ширяють, ну, звичайно ж, то птахи. Ось вони спус-тились нижче. Крила, крила… Це ж чудо природи…
— Ожила! Чуєте, вона розплющила очі!
Чий це голос? Хто це говорить? Ярина силкується щось пригадати, але ніяк не може зосередитись. Поряд гомонять, вона пробує повернути голову, і, коли це не вдається, скошує очі, щоб таки побачити, хто тут є. Нікого не видно, тільки дерева із світло-коричневими та білими стовбурами. Поміж гіллям пурхають пташки, в деяких червонясті вола, а на самісінький вершечок білокорого дерева сів довгохвостий білобокий птах, гойдну-вся кілька разів, заскреготав і полетів геть. Ярина проводжала його поглядом, і нараз їй здалося, що й дерева рушили вслід за тією птицею.
М’який поштовх. Над нею схилилося чиєсь обличчя. Сивуваті брови, примружені очі.
— Як ви себе почуваєте?
Ярина хоче сказати, що їй хороше, гарно, але слова застряють у горлі.
— Не хвилюйтеся, бачу — все йде на краще.
…Сім днів і сім ночей в Інституті космічної медицини йшла боротьба за життя юної селенітки. Коли дів-чину винесли з ракети, серце її зупинялося, пульс був ниткоподібний. Посинілі губи не ворушилися, очі не реа-гували на світло.
— Шок.
— Лице Гіппократа.
І Геннадій бачив тінь смерті на Ярининому обличчі, але короткі фрази, якими перекидалися лікарі, вці-ляли йому в самісіньке серце.
— Вона житиме?! Скажіть: житиме?
Лікарі знизували плечима. Шансів мало, ну, просто вони мізерні, майже нуль. Але…
І ось спрацювало оте саме "але". Усмішка на обличчі старого лікаря — батьківська, любляча, підбадьор-лива — та ще доброта в його вицвілих очах додали Ярині сили.
— Мені добре, — спромоглася вимовити. — А що це за ефекти? — Ярина обвела поглядом шумливі кро-ни дерев.
— Ефекти? — Обличчя старого лікаря знову засвітилося усмішкою. — Ні, все це так і є. І дерева, й не-бо… Увечері побачиш і свій Місяць. Тут ніяких декорацій немає, дівчино. Бо хіба ж є кращий лікар, ніж сама природа?
Отак почалося знайомство з ласкавим і грізним світом Землі.
Ярині розповіли, як її, майже безнадійну, доставили сюди, як почали лікувати за спеціальною методикою і що лікарняним ліжком для неї є озерце між деревами, а в ньому — цілюща вода… І повітря, насичене фітон-цидами, напоєне ароматом трав, і голубінь неба — все тут допомагає заспокоїти біль, впоратись з тими руйна-ціями, які заподіяло перевантаження.