Це сталося в середині липня в одеському будинку відпочинку "Приморський" — їх там чимало вздовж берега за Великим Фонтаном. Була незвичайна жара, навіть для Одеси, і цілком природно, що новоприбулий — високий, худорлявий чоловік у білому лляному костюмі — попросив дієтсестру посадити його на веранді, яка великим сегментом видавалась у бік парку. Густолисті софори, що росли біля самісінької балюстради, прикривали різнокольоровий пластиковий козирок веранди від пекучого сонця. Тут легше дихалось, не те що в залі.
Чоловік у білому роззирався навколо, поки дієтсестра метикувала, куди його посадити.
— О, згадала. Є одне місце! — Вона почала пробиратись поміж столиками, новоприбулець простував за нею. — Ось, будь ласка, сідайте біля Кирила.
Кирило — хлопчик років шести — подивився спідлоба на чужого дядю і невдоволено засопів. Бо, хто йо-го зна, чого можна чекати від цього незнайомого. Може, він візьметься допомагати мамі в її "піклуванні": з моря вилазь, щойно зайшов, за столом з’їдай усе до крихти… Процес годівлі особливо набрид хлопцеві. Мама вважає, що наїдатися — то головне в житті, а тому старається напхати Кирила по саму зав’язку. Почали вчити його грати на піаніно, то тепер мама щоразу примушує з’їсти зайвий бутерброд з маслом то за Бетховена, то за Чайковського чи Паганіні… А коли й це не допомагає, тоді мама накидає собі на голову простирадло і танцює перед ним — аби тільки їв. А що вигадає цей дядько? Бач, уже всміхнувся до мами, і вона сказала:
— Номінально мене звати Лариса Тимківна, скорочено — Лайті, просто Лайті.
Незнайомець усміхнувся, але не встиг і слова сказати, як вона заторохтіла:
— Може, ви вплинете на мого Кирила — зовсім не хоче їсти! Я думала, на свіжому повітрі в нього з’яв-иться апетит, але де там, хоч я й на нього купила путівку.. От бач, синку, ось і дядя не любить, коли діти погано їдять…
Кирило поклав ложку і стиснув губи, вичікуючи, як реагуватиме на це чужий дядя. А той усміхнувся, по-змовницькому підморгнув до Кирила і сказав:
— Якщо зголодніє, то їстиме, правда?
Це одразу сподобалось хлопцеві.
— Авжеж! — просяяв.
З тієї миті вони й подружилися.
— А як вас звати? — якось запитав Кирило, нахиляючи голову набік і примружуючи очі. Незнайомець завагався, ніби не знав що відповісти, а потім сказав:
— Ну… називай Нейба.
— Нейба? — повторив Кирило. — Смішно як…
Тих два тижні, що передували подіям, про які тут ідеться, Кирило і дядько Нейба були нерозлучні. "На-лагодилось і харчування Кирила, — як потім пригадувала його мама. — То, було, тримаю ложку з бульйоном, аж рука мені болить, а він стулить губи і жує, і бульйон пережовує! А при тому Нейбі в дитини нарешті з’явився апетит".
Разом з дядею Нейбою Кирило стрибав з місточка в воду, плавав, пікся на сонці.
Коли вони лежали на поролонових підстилках, Кирило просторікував про всяку всячину, так і сипав за-питаннями.
— А як вода надходить до вершини дерева?
— А чому море не ллється на небо?
— А чи є ще десь така планета, як наша Земля, така самісінька?
— А чому… А чого…
Нейба окине замисленим поглядом синяву моря та й почне розказувати… У Кириловій уяві постають химерні картини, в яких переплітається казка і дійсність, сон і мрія. Слухаючи, Кирило аж рота роззявляв — так йому було цікаво.
— Усе в світі, Кириле, взаємозв’язане… — говорив Нейба, поглядаючи на море. — І оцей ось камінчик, і ота хвиля, що хлюпочеться в берег, і акація над урвищем, і дельфін у глибині. Всі ці незчисленні зв’язки можна простежити, а є ж іще й такі, про які земляни й не здогадуються…
— Земляни? — перепитав Кирило. — Які це?
— Ну, ти, твоя мама, ось пляжники… Усі, хто живе на Землі.
— Мама, певно, й не здогадується про те. А ви? — схиливши голову набік, хлопчик хитро примружив очі. — Ви знаєте?
Нейба усміхнувся:
— Трохи знаю… Світ подібний… Ну, як би тобі наочніше пояснити? Світ подібний на велетенський бу-динок. Оцей ось простір, що ти бачиш, — суходіл, море, небо, — це тільки одна квартира. Поряд — інші, бага-то інших, зовсім не таких.
— От цікаво!.. — зітхнув Кирило.
Лайті, вибравшись з води і розтираючи рушником своє сите, засмагле тіло, теж слухала розповіді Нейби. "Хоч і дурниці він плете, — думала собі, — але нехай, Кирилко добре їсть — чого ж іще треба?" І прихитрялася навіть на пляжі згодувати хлопцеві то пиріжок, то кульок золотистих абрикосів чи хоча б два–три червоні помі-дори.
Все йшло добре, відпочинок уже наближався до кінця, і Лайті навіть не підозрювала, що водночас наближаються події, яких вона не забуде до скону.
А почалося ось як. За обідом Нейба кивнув у бік алеї, що йде від веранди до широкого "проспекту". Алея заставлена трапеціями із залізних трубок, пофарбованих під алюміній. На деякі з них поп’ялася виноградна ло-за, а всі інші стоять голі, ніби тільки для того, щоб поділяти простір на рівні призми. Кирилові алею видно було з правого боку, з ребра. У дальніх просвітах поміж білими стоянками ніби плавали в повітрі великі червоні плями — то полум’яніли канни.
— Зверни увагу, Кириле, — сказав Нейба, — отам, в кінці алеї, наче збільшувальна лінза. Дивись, який височенний чоловік!
Кирило поглянув — справді. Чоловік дістає головою до металевої дуги. Та ось він підійшов ближче і од-разу поменшав, став таким, яким він є насправді. Це зовсім невисокий дядя, Кирило бачив його не раз.
— Ти диви… Чудасія!
Кирило покинув їсти і невідривно дивився в кінець алеї. Кожен, хто повертав сюди чи прямував туди, здавався карикатурно високим і тонким, як у кривому дзеркалі кімнати сміху.
— Повітряна лінза, — сказав Нейба.
— Ану ж я побіжу туди, а ви дивіться! — схопився з-за столу Кирило.
Не встигла мама й слова вимовити, як він уже вибіг під білі трапеції алеї. Добіг у кінець — мама аж пир-снула зо сміху, побачивши, який він зробився високий. Та ось Кирило крутнувся — і зник. Наче розтанув у по-вітрі, ніби там його й не було. Тільки жевріють розмиті плями канн.
— Обід холоне, а він затіяв гру, — невдоволено промимрила Лайті, зиркнувши на Нейбу. А той лише за-гадково посміхнувся.
Повернувся Кирило десь, мабуть, через півгодини — Нейба вже скінчив обід, а мама була як чорна хма-ра. Як. раптово зник, так раптово й з’явився, на мить закривши собою червоні плями квітів. Прибіг захеканий, збуджений.