"Ховайся, ховайся, малий хитрун, — думала, сидячи за столом і знічев’я покусуючи бутерброд з маслом. — Все одно сьогодні в тебе нічого не вийде".
Кирило довгенько не з’являвся.
"Може, він подався на пляж, а я тут сиджу, як дурна". — Лайті вже хотіла йти, коли раптом побачила сина. Кирило вигулькнув з "повітряної лінзи", поклав щось на асфальт і знову зник. "Розігрує… Ну, зажди…" Лайті зійшла з веранди і попрямувала в кінець алеї. Там біля великої коробки лежала записка. Пальці в Лайті чомусь затремтіли, коли вона читала:
"Ось, мамочко, маєш іще дещо. А я залишусь тут, аж поки не здобуду освіту. Можеш втішатися речами — ти їх занадто любиш, більше, аніж мене, мого батька і, мабуть, себе. Кирило"
Першу мить Лайті стояла як укопана. Потім схопила коробку і кинулась в кущі, гукаючи на весь парк:
— Кириле-е! Вилазь, дурненький!
Кирило зник. І ніхто не бачив, щоб він кудись ішов. Обшукали всю територію — хлопця ніде не було. Ніякі розшуки нічого не дали.
…Через рік Лайті приїхала в цей же будинок відпочинку вже з новим чоловіком — директором великого галантерейного магазину. Сиділи за тим самим столом на веранді. Лайті в обід завжди поглядала в кінець алеї, та нічого незвичайного не помічала. Та одного разу… на тому самому місці з’явився Кирило!
Лайті шарпнулася з-за столу, тарілка з борщем перекинулась директорові на коліна, той щось засичав, але вона не дослухалася — за мить уже була в кінці алеї.
— Де ти пропадав, шибенику?! — скрикнула, хапаючи Кирила за плечі.
Хлопець якось зачудовано озирався навколо, ніби впізнаючи місцевість.
— Ну, кажи, де блукав? — трясла його за плечі Лайті.
— Я… був у нашому Майбутньому, — тихо промовив хлопець.
— Де? — не второпала схвильована Лайті. — Де ти був?
— Тут ось, поруч, у нашому Майбутньому!
І Кирило радісно засміявся.