— Оце вже пора й заходжуватися,— вела своє баба Марта, визирнувши у вікно,— вже час, треба, поки приїдуть, упоратися.
По Параску з бабою і дітьми приїхали Архип Юрко, Трохим Кодацький, Андрій Сєнченко і Андріян Якович — чотири брички, з Савчиною — п'ять.
Забирали все жужмом. Вигребли все з комори, з горища, з погреба, з повітки, поскладали на вози. Як упорались, а впорались швидко, сіли пообідати.
Ніколи Парасчина хата не бачила стільки людей — і яких! Сам Савка половину хати займав! Професія підбирає собі людей. З хлипким здоров'ям лантухів не наносишся. Ось син діда Юрка, отого, що баса веде у шахівській троїстій музиці, Архип, теж Юрко, й біля нього Андріян Якович, біля того Трохим Кодацький. Це зовсім нова порода шахів-ських людей. Архип Юрко був такий завширшки, як і заввишки, і був точною подобою Андрія Сенченка, свого сусіди через дорогу,— а той низький, широкоплечий, налитий потугою, недаремно ж Андрія товариші Пузирем прозвали! А що сказати про Андріяна Яковича і Трохима Кодацького?
Вони йшли назустріч своїй хурщицькій долі, і хурщицька доля приголубила їх, сказала: "Будете, хлоп'ята, тиряти лантухи — і зносу вам вовіки не буде!"
Ось які люди засіли в хатині у Параски. Згодом придибала баба Локощенчиха. У неї в дворі бігало чотири зозулясті курки гарного заводу: як день — так і яєчко! Параска ж, сусіда дорога,— кидала Добреньку і виїжджала за Савкою у Шахівку, з бабою, з дітьми, з усім зуздром. Локощенчиха заманила своїх зозулястих в присінки, і одну одлучила від подружок, і оце принесла Парасці, щоб, від'їжджаючи, пам'ять црбру завезла про Добреньку в Шахівку. Курку під рукою держить, а сама схлипує: "Коли ж це тепер я тебе, Парасю, побачу!"
Віддала баба Локощемчиха Парасці свою зозулясту, сльозу змахнула з очей, присіла край столу. А за столом гуде, люди по чарці випивають. Посеред столу чотири глибокі полумиски: в одному повно борщу, в другому нарізані огірки, густо змащені соняшниковою олією, в третьому теж добре присмачена квашена капуста, в четвертому порізана на частки та ковбаса, що Савка привіз з собою з Низу, від Кирпатого. У хлібниці паляниця, що її пекла сама Опариха, а біля цієї хлібниці, складена на сухих капустяних листках, купа пирогів з картоплею; пироги білі, біліших і бути не може, спечено їх з того борошна "три колі", яке Савка привіз з фірменого млинового магазину, де за продавця працював тоді Василь Іванович Височин, який так працівником прилавка й залишився і вже набагато пізніше, за Радянської влади, одміряв колгоспним селянам сатин і ситці в магазині районного кооперативного товариства.
За одне життя такий стрибок!
Отож Добренька прощається з Параскою. І та Параска з своєю свекрухою, бабою Мартою, і двома дітьми така нужденна, що, крім баби Локощенчихи та ще двох-трьох таких самих бабусь, ніхто не прийшов теплого слова сказать їм на прощання. А дарма! Все ж перехилили б по чарці і, проминувши звиклі огірки і насточортілу квашену капусту, втішили б душу скибкою пахучої паляниці, бо свої паляниці Опариха випікала на хмелі від діда Яреська з Мартинівки! І ще покуштували б пирога з фірменого млинового борошна "три нолі". Так де ж? Кому і що та Параска? Ото й тільки, що для Савки підхожа, притулить свою Катеринку й Василька до Савчиного Мехтодика. І замість двох бід стане одна.
Баба Марта жила в своїм світі, несподіваному і незрозумілому.
Як пекла пироги, то все намагалася зробити один пиріг, отой, мічений вуглинкою, найповнішим, найкращим, у картопляну начинку більше вишкварків поклала, хай їсть на здоров'я Савка.
І тепер, пораючися біля столу, вона не спускала з очей того міченого пирога, поклала його так, щоб ніхто не дістав, а як люди кінчили діло з борщем і м'ясивом, взялися до пирогів, видобула з-під купки пирогів мічений, підклала Савці, сказала: "їж на здоров'я!" — і непомітно сколупнула пальцем вуглинку. Савка взявся до пирога, їв його, а баба Марта стиха позирала на нього, і посмішка, яка раніше жила на обличчі для Василька й Катеринки, освітила її старе,, вив'ялене, вивітрене, вимучене всіма бурями страшного життя обличчя.
Випивши, люди, звісно, починають розмови. Розговорилися й тут. Мовчав лише Андріян Якович. За останні літа він був одвик від Параски, а в ці дні зустрічей з нею розтривожився, відкрились давні рани. А до старих додалася ще нова: Василько. Зовсім викапаний Андріян Якович і, головне, хлопчик наче відчуває цю моторошну подібність, тягнеться до Андріяна Яковича! Тільки він у двір — і Василько вже біля нього, хвалиться: "Гнідого боюся, а от Чалої зовсім ні!" Стане біля неї, гладить по храпах, суне в рота жмуток трави. А гляне на Андріяна Яковича,— тому здається, що зазира йому в саму душу, і раз по раз: "Дядьку Андріяне, дядьку Андріяне..." І вертиться поблизу. І Андріяна Яковича незбагненна сила надить до хлопчика. І страшиться, щоб чужі очі не помітили нічого, і водночас сили немає,— так хочеться приголубити хлопчика. Підхопив під руки, почав підкидати для годиться маленьку Катрусю, та сміється, верещить, заливається! А тоді вже і до Василька. Взяв — чує під руками рідне тіло, таке рідне, що сили немає одірватись від нього! А очі ж людські навколо, і це він для тих очей: "Ану, козаче, давай і тебе підкину. Ой раз, ой два, ой три! Ну що, як? Страшно?" — "І зовсім не страшно,— мовить Василько.— Ще попідкидайте, ще, ще!" Цього тільки й треба Андріянові Яковичу. Для людських очей відказує: "Ну, добре, коли так просиш, то на тобі ще! Держися!" Розхвилювався бідолашний Андріян Якович, і ще більше заболіло серце, як зиркнув на Параску. Стоїть і так дивиться на них, ніби зазирає в безодню. А в тій безодні, на дні, Андріян віддає Савці свою богом призначену жінку, віддає разом з сином...
Моторошно. І буде Савка законним чоловіком Парасці, буде Савка батьком Василькові, і, мабуть, добрим батьком, бо серце у Савки добре. А що робитиме він, Андріян? Звикатиме?'Вдруге? Раз тоді, як все поламалося з Параскою, і тепер оце знов? € страшні речі на світі.
Після обіду почали вантажити хатнє добро — скрині, перини, подушки, рядна, все, що веліли вантажити Параска і баба Марта. На своїй бричці Савка високо солому підбив, це щоб Парасці й бабі Марті було об що спиною спертися. Затріщали, охнули сусідські тини: це Савка підставив коліно і посадив на бричку Параску, бабу Марту, а слідом за ними Василька і Катрусю. Ці сіли всі втрьох рядом. Параска з Савкою на передку. Но! Коні нап'яли посторонки, виїхали з двору. За ними рушили інші чотири гарби. Останній виїхав Андрій Сенченко, примкнув хату, зачинив ворота і хвіртку, понакидав, куди слід, старі шелюгові каблучки.