Хотіла була Кокуа кинутися до чоловіка і втішити його, аж раптом нова думка прикувала її до місця. Кеаве завжди намагався бути мужнім у її очах, отже не годиться їй у хвилину його слабкості стати свідком його сорому.
Ця думка примусила її повернутися в дім.
"Боже праведний! — думала Кокуа.— Яка безтурботна я була, яка нікчемна! Адже це йому, а не мені загрожує геєна вогненна; адже це він, а не я, накликав прокляття на свою душу. Ради мене, ради свого кохання до такого жалюгідного, безпомічного створіння бачить він тепер перед собою — о горе! — вогняні ворота пекла і, лежачи на свіжому вітрі в місячному сяйві, вдихає смердючий пекельний дим! А я ж, тупа й нечутлива, досі не розуміла, в чому мій обов'язок! А може, й розуміла, та сахалася його? Але тепер, поки ще не пізно, своєю рукою принесу я свою душу на жертовник кохання; тепер я скажу "прощай!" білим сходинкам, що ведуть у рай, і моїм дорогим друзям, які мене там чекають. Кохання за кохання, і хай моє кохання дорівнюється його коханню! Душу за душу, і хай гине моя, а не його!"
Кокуа була жінка вправна й моторна й вдягнулась у одну мить. Потім вона взяла дрібні монетки — ті дорогоцінні сантими, які вони тримали напоготові; в обігу цих монет було мало, і вони запаслися ними в банку.
Коли Кокуа вийшла на вулицю, вітер уже нагнав на небо хмари, і вони затьмарили місяць. Місто спало, і Кокуа не знала, в який бік податися; аж тут вона почула, що в тіні під деревами хтось кашляє.
— Діду,— спитала Кокуа,— що ти тут робиш такої негожої ночі?
Старого душив кашель, він насилу міг говорити, але все ж Кокуа розібрала, що він убогий, і старий, і чужий у цих краях.
— Чи не зробиш ти мені послугу? — запитала Кокуа.— Ти тут чужий, і я чужа; ти старий, а я молода. Допоможи дочці Гавайїв.
— А, так ти чарівниця з восьми островів! — сказав старий.— І ти хочеш заманути в свої сіті душу навіть такого діда, як я? Але я вже чув про тебе і не боюся твоїх злих чарів.
— Сядемо тут,— сказала Кокуа,— і дозволь, я розповім тобі одну бувальщину.— І вона повідала йому все, що сталося з Кеаве, від початку й до кінця.
— І ось,— сказала вона,— я його дружина, і щоб здобути мене, він погубив свою безсмертну душу. То що ж мені тепер робити? Якщо я сама попрошу продати мені пляшку, він не згодиться. Та якщо це запропонуєш йому ти, він залюбки продасть її. А я чекатиму тут. Ти купиш пляшку за чотири сантими, а я куплю її у тебе за три, і хай допоможе бог мені, бідолашній!
— Якщо ти мене обдуриш,— сказав старий,— хай господь покарає тебе смертю.
— Хай покарає! — вигукнула Кокуа.— Не сумнівайся, діду! Я не можу тебе зрадити: господь цього не допустить.
— Дай мені чотири сантими і чекай мене тут,— сказав старий.
Та коли Кокуа залишилася на вулиці сама, її взяв страх. Вітер завивав у вершинах дерев, і їй здавалося, що вона чує, як гуготить пекельне полум'я; вуличний ліхтар кидав рухливі тіні, і їй здавалося, що це тягнуться до неї жадібні руки нечистого. Май вона сили, вона дременула б звідси, закричала б, але в неї перехопило дух; воістину не могла вона ні скрикнути, ні зрушити з місця і стояла посеред вулиці, тремтячи, як злякана дитина.
І тут вона побачила, що дід повертається, і в руці у нього пляшка.
— Я виконав твоє прохання,— сказав він.— Твій чоловік плакав з радощів, як мала дитина, коли я від нього йшов. Цю ніч він спатиме спокійно.
І старий простяг Кокуа пляшку.
— Постривай! — задихаючись, промовила Кокуа.— Раз уже ти зв'язався з нечистою силою, то хай хоч не даремно. Перш ніж ти віддаси мені пляшку, накажи їй зцілити тебе від кашлю.
— Я стара людина, і негоже мені, стоячи однією ногою в могилі, приймати милості від диявола,— сказав дід.— Ну, що ж ти? Чому не береш пляшку? Ти що, передумала?
— Ні, не передумала! — вигукнула Кокуа.— Просто я ослабла. Почекай іще трохи. Рука моя не піднімається, і я вся тремчу від страху перед цією клятою пляшкою. Постривай іще трохи, дай мені зібратися з духом.
Старий співчутливо глянув на Кокуа.
— Бідолашна дитина! — сказав він.— Тобі страшно, твоє серце чує біду. Гаразд, я залишу пляшку в себе. Я старий, і мені вже не чекати радості на цім світі; а на тім...
— Дай мені її! — вигукнула Кокуа.— Візьми гроші. Як ти міг подумати, що я здатна на такий ниций вчинок? Віддай мені пляшку.
— Хай благословить тебе бог, дитино! — сказав старий.
Кокуа сховала пляшку під холоку, попрощалася з старим і пішла по вулиці куди очі світять. Бо для неї всі дороги були тепер єдині — всі вели в пекло. Вона то йшла, то бігла; часом тужливий її зойк гучно лунав серед ночі, а часом вона лежала на землі біля дороги і тихо плакала. Все, що вона чула про пекло, вставало перед очима; вона бачила омахи полум'я, вдихала запах сірки і відчувала, як її тіло обпалює жар розпеченого вугілля.
Тільки удосвіта прийшла вона дo тями і повернулася додому. Все було саме так, як сказав старий: Кеаве спав, наче немовля у колисці. Кокуа стояла й дивилася на нього.
"Тепер, мій чоловіче,— думала вона,— настала твоя черга спокійно спати. І співати й сміятися, коли прокинешся. Але для бідолашної Кокуа, хоч вона й не заподіяла нікому зла — ой леле! — для бідолашної Кокуа не буде більше ні сну, ні пісень, ні радості — ні на землі, ні на небесах".
І Кокуа лягла на ложе поряд зі своїм чоловіком, і так стомила її печаль, що вона тут же поринула в глибокий сон.
Сонце стояло вже високо, коли чоловік розбудив Кокуа й повідомив велику новину. Він, здавалося, зовсім збожеволів з радості, бо навіть не помітив її горя, хоч вона й не зуміла приховати його, як слід. Слова не йшли у неї з язика, але це не мало значення: Кеаве говорив за двох. Кусок застрягав у неї в горлі, але хто помітив це? Кеаве сам спорожнив увесь таріль. Кокуа дивилася на нього і слухала його, наче уві сні, часом вона забувала на мить те, що сталося, а часом їй починало здаватися, що нічого цього не було, і вона прикладала руку до чола. Кокуа знала, що вона приречена на вічні муки, і чути, як її чоловік лепече всякі нісенітниці, наче мала дитина, було їй нестерпно тяжко.
А Кеаве все їв, і балакав, і планував, мріючи швидше повернутися додому, і дякував Кокуа за те, що вона його врятувала, і пестив її, і називав своєю рятівницею. І він насміхався над дідом: мовляв, ото дурний, що купив пляшку.